2.2.2. Типи наукових текстів

Наукове знання може бути виражене у різних видах текстів: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців); письмових (доповідь, дисертація, стаття, монографія тощо).

У тексті є: зміст знання (функціонує вже як семантика тексту) і саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).

Знання може бути науковою інформацією тільки в системі суспільних наукових комунікацій. Спілкуючись, науковці мають можливість уточнити зміст понять, а іноді у ході обговорення виникає нове знання.

Найбільш повно наукове знання про предмет, його ознаки і властивості виявляється в жанрі наукової монографії (книга, дисертація).

Близькими до наукової монографії є підручники для вузів. Вони відрізня­ються наявністю визначень, чіткістю побудови і викладу.

У статтях найчастіше подають розгляд одного з аспектів, однієї зі сторін, зв'язаних з тим чи іншим науковим поняттям, з тією чи іншою проблемою.

Отже, усі типи наукових текстів: доповідь, дискусія, монографія, підручник, стаття у різному ступені демонструють наукове знання, його семантику.

Тези

Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають упорядкувати думки, виділити основне у тексті, а головне – це запам'ятати прочитане. Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше фор­мулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру текс­ту, назвати основні його теми, а тези ­– розкривають суть всієї текстової інформації. Тези відрізняються від повного тексту відсутністю деталей, по­яснень, ілюстрацій.

Тези (від гр. thesis ­– положення, твердження) ­– коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого. Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:

авторських висловлювань із тексту (цитат);

формулювань основних положень статті чи розділу монографії власни­ми словами.

Як складати тези статті

1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите пе­ред собою, приступаючи до її опрацювання.

2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов'яжіть їх між собою.

5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтеся чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас як читача.

6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі де­талі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, роз­містивши в певній послідовності.

7. Керуйтеся найголовнішим принципом нотування чужого тексту ­– не допускайте перекручень змісту.

Конспект

Конспект ­– це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а при слуханні лекції ­– і слухова пам'ять, що допомагає людині пізніше легко згадати (відно­вити в пам'яті) колись почуте чи прочитане і законспектоване. Розрізняють конспекти прочитаного і конспекти почутого.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотува­ти почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини (меншу і більшу): меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конс­пект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати радять часто вживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане.

Конспект прочитаного складати легше ­– читач не обмежений у часі і може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. "Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект ­– це тези в дещо розширеному вигляді". Учені радять знайти таку форму запи­су, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати про­галини і зберігати логічну послідовність викладу.

Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати. Розрізняють такі прийоми конспектування:

вільні (думки автора передаються своїми словами);

текстуальні (текст записують у вигляді цитат);

змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).

Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитаного велико­го тексту чи фрагментів тексту. Конспект, на думку багатьох учених, має поєднувати стислість плану і досконалість тез. І це не механічне їх поєднання а справді своєрідний, особливий спосіб, який і називають конспектуванням. Під словом "конспект" розуміють і спосіб запису прочитаного (або почутого), і самі ці записи, тобто результат конспектування.

Рекомендації щодо ведення конспекту:

- Конспект слід вести в окремому зошиті.

- У конспекті прочитаного з самого початку слід записати паспортні

дані книги, над якою працюєте (тобто дати бібліографічний опис книги: прізви­ще та ініціали автора, назва книги, назва міста, в якому вона видана, видав­ництво, рік видання і кількість сторінок. Це все потрібно записати з титуль­ної сторінки книги, орієнтуючись на бібліографічний опис, який подається перед анотацією книги), наприклад:

Суторміна В. М., Федосов В. М., Андрущенко В. Л. Держава - податки - бізнес (Із світового досвіду фіскального регулювання ринкової економі­ки). - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

- Бажано скласти план конспекту.

- Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з'явитися пізніше.

- Для стислого запису думок (особливо це стосується лекцій) варто

користуватися: 1) скороченнями окремих слів (часто вживаних, термінів), наприклад: ін-т - інститут, вид-во - видавництво, зб. - збірник, м-во -міністерство, ф-т - факультет, гол. чин. - головним чином, т. ч. - таким чином, у т.ч.- у тому числі, Р - речення, СР - складне речення; 2) умов­ними позначеннями, символами, математичними знаками.

Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано. Цитуючи,

не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив ­– все це потрібно позначити відповідними підкрес­лен­нями: напівжирний шрифт ­– прямою лінією, курсив ­– хвилястою, розрядку ­– пунктиром).

- Система конспектування (ведення записів) має відповідати одній з

найголовніших вимог ­– бути стислою, зрозумілою.

- Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі (проблемі, питанню) ... У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється) ... Книга складається з ...

У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання ... Сутність проблеми полягає...

Висунуте положення ілюструється (підкріплюється, підтверджуєть­ся) такими прикладами (фактами, цифрами)... Автор доходить висновку... Із сказаного випливає... На закінчення робиться висновок ...

Оцінку з боку автора і читача (слухача) можна записати з допомогою та­ких мовних формул: автор слушно зауважує, переконливо доводить, по­діляє точку зору, критикує, заперечує; треба погодитись, слід відзначити справедливість (помилковість, суперечливість, проблематичність) тощо.

Анотація

Анотацією називається короткий огляд змісту книги, статті, часто з кри­тичною оцінкою її. До анотації входять:

* опис бібліографічних ознак книги (указуються автор, назва, місто, видавництво, рік, кількість сторінок);

* короткий переказ змісту;

* вказівка, кому ця книга адресована.

Інколи до анотацій включають відомості про автора(-ів) книги, відомості про те, як оцінюють цю книгу у науковому світі.

Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Прочитавши її, мож­на мати уявлення про зміст книги; інакше кажучи, анотація – елемент довід­кового апарату книги.

Зразки анотацій:

Бобров В. Я. Основи ринкової економіки: Підручник. ­– К.: Либідь, 1995. ­– 320 с.

У підручнику вперше в Україні, виходячи з надбань світової та вітчизня­ної економічної думки, викладено новий курс "Основи ринкової економі­ки". Дається ґрунтовне тлумачення найважливіших категорій і законів рин­кового механізму. Особлива увага звертається на розкритті суті таких но­вих для нашої економіки понять, як менеджмент, менеджер, маркетинг та ш. Теоретичні положення і висновки пов'язуються із сьогоднішніми завданнями України в умовах переходу її економіки до ринку, ілюструються таблицями, графіками, схемами. Підручник містить докладний термінологічний словник.

Для студентів вищих навчальних закладів.

Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. ­– К.: Рідна

мова, 1998. ­– 475 с.

В основі кожної національної культури лежить мовний етикет народу. Оскільки народ ­– це своєрідний, створений тільки йому притаманними фар­бами образ, серед багатьох чинників, котрі є складовими цієї "фарби", мов­ний етикет ­– чи не найяскравіший тон на загальному тлі національних особ­ливостей. Українці в цьому плані ­– нація своєрідна і унікальна, котра впро­довж багатьох віків дбала про скарбницю мовного етикету і поповнювала її все новими перлами, добутими з самої глибини душі.

Написана в розважливому тоні, надзвичайно тонко і водночас доступно, пропонована увазі читача книга має стати своєрідною "настільною книгою" з мовного етикету для кожної української родини.

Книга пропонується викладачам вузів і загальноосвітніх закладів, вихо­вателям, студентам, школярам, працівникам сфери обслуговування, гро­мадським і державним діячам.

Доповідь

Кожен спеціаліст повинен оволодівати мистецтвом публічного виступу. хоча б його основами, тому що в процесі роботи доведеться виголошувати перед співпрацівниками лекції, промови чи доповіді, робити повідомлення.

Чим же різняться значення цих слів?

Звернемося до тлумачного Словника української мови в 11 -ти томах. Читаємо, що повідомлення - це невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему, 2) папір, документ, у якому про щось повідомляєть­ся, сповіщається [СУМ. т. VII, с. 669];

виступ – 1) публічне виголошення промови, заяви, інформації, 2) публі­кація свого твору, статті або окремого твердження, думки з певного питан­ня, 3) дія, спрямована проти кого-, чого-небудь [СУМ, т. 1, с. 504];

промова ­– публічний виступ з якого-небудь приводу, 2) текст такого публічного виступу [СУМ, т. VIII, с. 234];

доповідь ­– це 1) прилюдне повідомлення на певну тему, 2) рідко - усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальни­кові [СУМ, т. 2, с. 373].

Доповідь ­– один із найпоширеніших жанрів (форм) усного висловлю­вання. Учені зазначають, що доповідь може бути: 1) політичною, 2) діло­вою, 3) звітною, 4) науковою.

Політична доповідь торкається політичних питань, у ній з'ясовуються суть, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи роз­витку суспільства.

Ділова доповідь, на нашу думку, ­– це доповідь, офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальникові.

Звітна доповідь ­– це доповідь, яка виголошується під час звіту про ро­боту якогось органу за певний період.

Наукова доповідь ­– це доповідь, у якій інформується про наукові спосте­реження, досліди, їх результати, нові відкриття, зроблено узагальнення нау­кових даних. Звісно, що такі доповіді заслуховуються в наукових устано­вах, на різних зібраннях учених: конференціях, симпозіумах тощо. Наукова доповідь, зроблена на основі критичного огляду і вивчення ряду публікацій, називається рефератом (про це нижче).

Кожен із цих видів доповідей вимагає певної підготовки і має свою спе­цифіку написання.

Найпоширенішою є така структура доповіді: вступ, основна частина, висновок.

У вступі потрібно визначити тему доповіді, причини її вибору, вказати актуальність проблеми, її значення, сформулювати мету доповіді, викласти історію питання.

В основній частині – подати характеристику проблеми (виділити основ­ний аспект проблеми, а потім – основні положення, які детально і послідов­но проаналізувати).

Висновки мають бути чіткими, лаконічними. Рекомендується повторити основну думку, а потім підсумувати найбільш важливі положення.

Кажуть, що перші слова оратора повинні завоювати увагу слухачів, а останні ­– посилити ефект виступу. Існує безліч порад доповідачам, спро­буємо їх узагальнити.

Поради доповідачам

* Підготовку до виголошення доповіді почніть заздалегідь: продумую­чи структуру, зміст, роблячи помітки.

* Складіть план доповіді, доберіть приклади, опрацюйте літературу з даної теми.

* Часто у науці думки авторів розходяться щодо певної проблеми, уза­гальніть це у вигляді схеми, таблиці, класифікації тощо. Укажіть свою дум­ку з цього приводу.

* Напишіть текст. Спробуйте виголосити доповідь наодинці, перевірте наголошування деяких слів, уточніть значення незнайомих слів.

* Впевнено виходьте на трибуну, уже цим справлятимете позитивне враження.

* Якщо головуючий не подасть стислої інформації про вас і вашу

діяльність, зробіть це самі.

* Не виявляйте свою знервованість, поспіх, страх. Все це впливає на

слухачів, на їх увагу та зацікавленість. Будьте впевненими, вірте в свої сили.

* Впевнено станьте за трибуну, розкладіть свої папери, впевнено і спокійно погляньте на слухачів. Коротка пауза дасть можливість слухачам зай­няти свої місця і заспокоїтися. Те, що ви не починаєте говорити, загострить їхню увагу, та й ви самі зможете протягом цієї короткої хвилі заспокоїтися й зосередитися. Ця пауза і ваш прямий погляд справлять позитивне враження ще до того, як ви почнете говорити.

* Велике значення має ваш упевнений погляд. Якщо ви лише два-три рази скрадливо глянете на присутніх, то справите враження невпевненої людини. Легка посмішка викличе доброзичливість з боку слухачів, сприя­тиме встановленню з ними контакту.

* Ніколи не починайте промову словами: "Зараз я вам усім доведу, як ви помиляєтеся, коли думаєте, що..." Більш невдалий вступ годі й придума­ти. Це налаштує слухачів так, що вони потім не будуть звертати уваги на будь-які аргументи.

* Не використовуйте надто часто абстрактні поняття, це вимагатиме від слухачів великого напруження.

* Не поспішайте. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття.

* Намагайтесь встановити контакт зі слухачами та викликати в них інте­рес до розмови. Поставте себе на їх місце, стежте за реакцією в залі. Пояс­нюючи складні теоретичні проблеми, придумуйте порівняння, які б допо­могли слухачам краще їх зрозуміти. При цьому слід орієнтуватися на слу­хачів, які мають нижчий рівень знань. Цю останню пораду треба застосову­вати обережно, тому що недооцінювати слухачів, викладати матеріал надто спрощено теж не бажано.

* Підтримуйте зацікавленість слухачів упродовж усього виступу. Якщо в залі тиша, слухачі сидять спокійно й уважно на вас дивляться, а дехто з них навіть киває головою на знак згоди, то це означає, що ваш виступ про­ходить успішно. Якщо ж слухачі перешіптуються, проглядають програму, крутяться на своїх місцях, не дивляться на вас, позіхають і навіть "клюють носом", то це незаперечні ознаки втрати інтересу до лекції. Щоправда, це не означає, що тема доповіді їх взагалі не цікавить. Буває, що деякі частини виступу викладаються не так цікаво, як інші, і через те увага тимчасово згасає. Тому промовець повинен постійно стежити за реакцією своїх слухачів. Але це важче, коли слухачами є підлеглі. У цьому разі слухачі не виявляють своєї реакції, а за допомогою міміки часом удають зацікавленість там, де її насправді немає. Недосвідченому промовцеві важко справлятися зі зниженням уваги слухачів.

* Видозмінюйте свій виступ згідно з ситуацією. Безперечно, станови­ще доповідача буде скрутнішим, якщо аудиторія змішана. У такому разі пе­ред ви­кладом матеріалу, який частині присутніх знайомий, рекомендується зазначити: "Багато з присутніх знайомі з цими питаннями. Дозвольте мені стисло висвіт­лити їх для тих, хто з ними досі не зустрічався...".

* Говоріть тихо, спокійно. Якщо в аудиторії шум, стиште голос.

* Слідкуйте за грамотністю свого мовлення.

* Аргументуйте деякі положення доповіді прикладами, порівняннями, робіть висновки. Інколи будьте дотепними.

* Ставте слухачам риторичні запитання. Вони допоможуть активізувати увагу слухачів.

* Використовуйте методи переконування.

Висновки

Для того, щоб вплинути на аудиторію, промовець повинен бути впевне­ним у своїх силах, уміти завойовувати повагу слухачів своїм виступом.

1. Його мова має свідчити про те, що він досконало знає предмет і доб­ре підготувався до виступу.

2. Початок доповіді, як ми вже зазначали, має вирішальне значення для створення у слухачів приємного враження.

3. Жести й міміка доповідача повинні бути невимушеними, а темп мов­лення ні монотонним, ні надто швидким.

4. Службовець повинен постійно тренуватися виступати, робити це час­тіше і набувати досвіду. Це дозволить почувати себе впевненіше, а мовлен­ня ставатиме дедалі невимушенішим і природнішим.

Декілька не:

* Не вживайте надто довгих речень, бо їх набагато важче зрозуміти, ніж короткі. Чергуйте довгі речення з короткими.

* Не знеособлюйте речення, не зловживайте третьою особою однини і мно­жини, напр., "було проведено...", "були заплановані подальші за­ходи" тощо.

* Не бійтеся вживати форму першої особи множини. Тим самим ви наблизите виклад до рівня знань слухачів, зробите його доступнішим, по­жвавите безособовий опис. За тим описом слухачі зможуть уявити діяльність певних осіб: "Ми провели...", "Ми запланували заходи".

* Не переобтяжуйте свою мову іншомовними словами, професійними термінами, абстрактними поняттями. Можливо, слухачі не мають достатнього рівня професійних знань і доповідь залишиться для них незрозумілою (при­чина – ви не зуміли донести до них інформацію зрозумілою для них мовою).

* Не зловживайте зайвими подробицями, які заступають головне в розповіді.

* Не можна надмірно стисло висловлювати важливі думки, бо вони промайнуть повз увагу слухачів. Особливо це стосується переліку по пун­ктах. Слід мати на увазі, що приклад або порівняння легше запам'ятати, ніж просто назване твердження чи думку.

Реферат ­– це наукова робота, виконана на основі критичного огляду і вивчення ряду публікацій. СУМ в 11-ти томах подає таке тлумачення цього слова: "Реферат ­– це 1. Короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги. 2. Доповідь на будь-яку тему, написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел".

Для того, щоб підготувати реферат (написати текст), потрібно опрацюва­ти літературу, вибрати суттєве, основне, а також дати оцінку прочитаному, уміло зробити висновки. Зрозуміло, що у рефераті переказуються і власні думки, і чужі, опубліковані в різних виданнях. Реферат готується за кілько­ма джерелами. При доборі літератури слід керуватися тим, що у тексті ре­ферату має бути матеріал, який відповідає темі. Учені зазначають, що рефе­рат може бути написаний і за одним джерелом (за даною вам темою написа­на монографія, ви з неї виберете те, що, на вашу думку, найголовніше і в доступній формі зреферуєте однокурсникам).

Отже, перший етап підготов­ки реферату ­– знайомство з літературою (у бібліотеці за різними каталога­ми ­– алфавітним, тематичним, систематичним – та бібліографічними видання­ми, довідковою літературою ви зможете сформувати список літератури, яку використаєте при написанні реферату). Другий етап­ – опрацювання цієї літе­ратури (визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів).

Третій етап ­– складання плану реферату.

Четвертий етап ­– написання тексту ре­ферату (для зручності ви можете тримати перед собою кілька текстів, щоб на основі них створити один текст відповідно до теми). Якщо ви маєте власні думки, висловлюйте їх. Реферат, як і доповідь, складається з трьох частин (вступу, основної частини, висновків), списку використаної літератури.

На титульній сторінці реферату слід вказати назву вузу, в якому вчи­тесь, назву кафедри, на якій виконана ваша робота, тему реферату, свої прізвище, ім'я та по батькові, назву факультет), номер групи, прізвище, ім'я та по батькові керівника, місто, рік написання. Текст реферату має бути охай­но і без помилок переписаним чи передрукованим на білих аркушах паперу (друкувати чи писати слід лише з однієї сторони, дотримуючись правил зали­шати поля (береги): зліва ­– не менше 3-3,5 см, справа ­– не менше 1 см, зверху – не менше 2 см, знизу – не менше 2.5 см). Порядковий номер про­ставляється посередині верхнього поля сторінки. Звичайно, сторінки рефера­ту мають бути скріплені. Важливе значення має і зовнішній вигляд роботи.

Список використаної літератури оформляється з нової сторінки за тими ж правилами, що і список використаної літератури у курсовій роботі. Аналогічно робляться і посилання.

Загальні відомості про курсову та дипломну роботи

Навчаючись у вищій школі, студенти мають отримати ґрунтовні знання,

оволодіти не лише програмним матеріалом, але й навичками дослідження, творчої діяльності. Важливе місце у цьому процесі має такий вид самостійної діяльності студентів, як написання курсових та дипломних робіт.

Ці наукові роботи можуть мати реферативний і дослідницький характер. "У першому випадку робота має теоретичний характер і пишеться на основі аналізу й узагальнення ряду літературних джерел: монографій, брошур, статей, методичних рекомендацій і т. ін. Студент повинен взяти з літератури основний матеріал, який стосується проблеми, що вивчається, дати оцінку вивченим роботам, висловити свою точку зору; зв'язно, грамотно, логічно обгрунтувати вибрану тему, зробити наукові або методичні висновки.

У другому випадку, коли робота має дослідницький характер, студент

використовує як науково-методичну літературу, так і свої спостереження і

факти, результати експерименту, якщо він проводився, може висувати власні гіпотези і т. д."

Курсові та дипломні роботи мають:

* торкатися розв'язання актуальних і перспективних проблем сучасно­го розвитку певної науки;

* демонструвати знання студентом літератури з теми, історії досліджу­ваної проблеми;

* розкривати вміння студента чітко характеризувати предмет досліджен­ня, узагальнювати результати, робити висновки.

Основними вимогами до курсової роботи є:

- структурно-логічна послідовність викладення матеріалів роботи за розділами;

- зміст роботи повинен відповідати темі;

- формулювання повинні бути чіткими і простими для сприйняття;

- аргументація повинна бути переконливою, а висновки – обгрунто­ва­ними.

Обравши тему, студент самостійно розробляє план своєї роботи, проду­мує хід її виконання, звертається до керівника за порадою.

Одним із важливих етапів написання роботи є добір і вивчення наукової літератури з теми. Як же організувати процес роботи з літературними дже­релами та зробити їх бібліографічний опис?

1) Скласти бібліографію з теми наукової роботи (варто використати бібліотечні каталоги: алфавітні (картки на книжки розміщені в алфавітно­му порядку), систематичні (назви творів розташовані за галузями знань). предметні (вони містять назви творів з конкретних проблем і спеціальнос­тей); бібліографічні довідникові видання (покажчики по окремих темах і роз­ділах); виноски і посилання в монографіях, підручниках; періодику (варто переглянути останні номери журналів кожного року – у них є інформація про всі статті, які вміщені у всіх номерах журналу за рік тощо).

2) Щодо списку літератури знову варто звернутися до керівника за по­радою і приступати до поступового вивчення праць.

Варто, опрацювавши матеріали джерел, написати огляд літератури.

Студент має продумати обґрунтування теми, вибір об'єкта, предмета, мети дослідження. Не секрет, що коло завдань дослідження залежить від можливо­стей самого дослідника, рівня його фахової підготовки і попереднього досвіду наукової роботи, наявності часу та матеріально-технічного забезпечення.

Після того, як погоджено план роботи, слід продумати методи і прийоми дослідження, відпрацювати гіпотези та теоретичні передумови дослідження. Ученим відомо, що гіпотеза є одним із методів розвитку наукового знання. Розрізняють гіпотези:

* описові (передбачають існування якого-небудь явища, опису ють його причини і можливі наслідки);

* пояснювальні (дається тлумачення можливих наслідків з пев них при­чин, а також характеризуються умови та обставини, за яких ці на­слідки обов'язково наступають, тобто в силу яких чинників і умов буде даний наслідок);

* описово-пояснювальні (поєднання гіпотез першого і другого типів).

Якщо передбачається експериментальне дослідження, розробити програ­му, методику його проведення, пізніше проаналізувати результати експери­ментального дослідження, зробити висновки.