42. Західнонімецьке «економічне диво»

На виборах у парламент (бундестаг) 1949 року визначилися дві провідні політичні сили: ХДС/ХСС (139 мандатів), СДПН (131 мандат) і «третя сила» — ВДП (52 мандати). ХДС/ХСС і ВДП сформували парламентську коаліцію, що дозволило їм створити спільний уряд. Так у ФРН склалася «двохзполовинна» партійна модель (на відміну від двопартійної у США й Великобританії). Ця модель зберігалася й надалі. Першим канцлером (головою уряду) ФРН став християнський демократ К. Аденауер (обіймав цю посаду з 1949 р. до 1963 р.). Характерною рисою його політичного стилю було прагнення до стабільності. Не менш важливою обставиною стало проведення винятково ефективного економічного курсу. Його ідеологом був беззмінний міністр економіки ФРН Л. Ерхард.

Модель соціального ринкового господарства, створена в результаті політики Ерхарда, ґрунтувалася на концепції ордолібе­ралізму (від нім. «ордунг» — порядок). Ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони бачили в зміцненні господарського порядку. Державі при цьому приділялися ключові функції. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їх ефективного функціонування. Найважчий період економічної реформи припав на 1949­1950 рр., коли лібералізація ціноутворення викликала зростання цін при відносному зниженні рівня доходів населення, а реструктуризація виробництва супроводжувалася сплеском безробіття. Але вже в 1951 р. намітився перелом у кращий бік, а в 1952 р. зростання цін припинилося, почав знижуватися рівень безробіття. У наступні роки відбулося безпрецедент­не економічне зростання: 9–­10 % на рік, а в 1953–­1956 рр. — до 10–­15 % на рік. ФРН вийшла на друге місце серед західних країн за рівнем промислового виробництва (і лише наприкінці 60-х років була відтиснута Японією). Великий експорт дозволив створити в країні значний золотий запас. Німецька валюта стала найсильнішою в Європі. У другій половині 50-х років практично зникло безробіття, реальні доходи населення зрос­ли втричі. До 1964 р. валовий національний продукт (ВНП) ФРН збільшився в 3 рази, і вона стала виробляти продукції більше, ніж уся довоєнна Німеччина. У той час заговорили про німецьке «економічне диво».

Західнонімецьке «економічне диво» було обумовлено рядом факторів. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувалися із цілеспрямованою податковою й кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося добитися прийняття твердого антимонополістичного законодавства. Значну роль відіграли надходження за планом Маршалла, відсутність військових витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капітало­вкладень (350 млрд. доларів). У німецькій промисловості, яка була зруйнована в роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Упровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні із традиційно високою працездатністю й дисципліною німе­цького населення спричинило швидке зростання продуктивності праці. Успішно розвивалося сільське господарство. У результаті аграрної реформи 1948­1949 рр., проведеної ще за сприяння окупаційної влади, був здійснений перерозподіл земельної власності. У результаті більша частина земельного фонду перейшла від великих власників до середніх і дрібних. У наступні роки частка зайнятих у сільському господарстві неухильно зменшувалася, однак широка механізація й електрифікація праці селян дозволили забезпечити загальне зростання продукції цього сектора. Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної й пільгової освіти, професійної підготовки. Розширилися права трудових коле­ктивів у галузі управління виробництвом, але заборонялася їхня політи­чна діяльність. Система оплати праці була диференційованою залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. У 1960 р. був прийнятий «Закон про захист прав молоді, що працює», а з 1963 р. уведена мінімальна відпустка для всіх трудящих. Податкова політика заохочувала переведення частини фонду заробітної плати в особливі «народні акції», що розповсюджувались серед працівників підприємства. Усі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне зростання купівельної спроможності населення. Німеччина була охоплена споживчим бумом. У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи й почала брати активну участь у переговорах щодо проектів європейської інтеграції. У 1954 р. ФРН стала членом Західноєвропейського союзу, а в 1955 р. вступила до НАТО. У 1957 р. ФРН стала одним із засновників Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). У 60-ті роки у ФРН відбулося перегрупування політичних сил. ВДП підтримала СДПН, й, утворивши нову коаліцію, ці дві партії сформували в 1969 р. уряд. Ця коаліція проіснувала до початку 80-х років. Протягом цього періоду канцлерами були соціал-демократи В. Брандт (1969­–1974) і Г. Шмідт (1974–­1982). Нове політичне перегрупування відбулося на початку 80-х років. ВДП підтримала ХДС/ХСС і вийшла з коаліції зі СДПН. У 1982 р. канцлером став християнський демократ Г. Коль (займав цей пост до 1998 р.). Йому судилося стати й канцлером об’єднаної Німеччини.

43. Перелом настав 1969 р. До влади прийшла "мала коаліція" (СДПН/ВДП) на чолі з В. Брандтом, соціал-демократом, антифашистом, який у роки Другої світової війни брав участь у норвезькому русі Опору. Внутрішні реформи "малої коаліції" звелися до розширення співучасті трудових колективів у керівництві підприємствами, модернізації системи освіти, поліпшення пенсійного забезпечення. Проте головні зрушення торкнулися зовнішньої політики. Уряд Брандта в контексті загального зменшення напруженості у світі зробив вагомий внесок у нормалізацію європейської обстановки в цілому, особливо у східному регіоні. Ядром такої політики, на думку Брандта, мали стати довір'я та співробітництво. Уже в 1970 р. відбулися перші офіційні зустрічі в Касселі та Ерфурті керівників обох німецьких держав — В. Брандта та В. Ульбріхта, що започаткувало процес взаємовизнання німецьких держав. 12 серпня 1970 р. було підписано західнонімецько-радянський договір, а 7 грудня ФРН уклала такий самий договір із Польщею. Важливість цих договорів полягала в тому, що сторони відмовлялися від застосування сили з метою зміни існуючих після Другої світової війни кордонів. У руслі загального оздоровлення ситуації в Європі 3 вересня 1971 р. між СРСР, США, Францією та Англією підписано чотирьох-сторонню угоду по Західному Берлінові. Угода підтверджувала статус Західного Берліна як території, яка не є складовою частиною ані ФРН, ані НДР. Тим самим відміталися будь-які спроби посягань на Західний Берлін. Важливою віхою становлення нової східної політики ФРН була також відмова у 1973 р. від Мюнхенської угоди 1938 р. Таким був процес становлення нової східної політики. Особливе місце в ній зайняли німецько-німецькі стосунки. Тут також було досягнуто значних успіхів. Зокрема, у 1972 р. було підписано угоду про Основи взаємовідносин між НДР і ФРН. Це створило засади підвищення міжнародного статусу обох країн. У 1973 р. НДР і ФРН стали членами ООН. Лінію примирення щодо Заходу, вироблену К. Аденауером після війни, Віллі Брандт поширив на Схід. Договірний процес між ФРН і східноєвропейськими країнами сприяв виробленню домовленостей у Хельсінкі. Нормалізація німецько-німецьких стосунків, фактичне визнання НДР по-різному сприймалися впливовими колами ФРН. У 1972 р. мала місце спроба конституційно повалити "малу коаліцію". Для цього противникам політики Брандта не вистачило лише одного голосу. Нормалізація німецько-німецьких відносин висвітлила одну важливу сторону суперечливого процесу, що відбувався на території колишньої єдиної Німеччини, а саме: західнонімецьке суспільство, яке базувалося на приватнокапіталістичній ринковій економіці, на економічній та політичній свободі, просунулося далеко вперед в усіх сферах: у галузі економіки, науки, освіти, а більше всього — в рівні життя. Причини стійкого та неухильного відставання НДР — вітрини соціалістичного світу — лежать на поверхні. Це — знищення ринкової економіки, ліквідація економічної свободи, централізована планова економіка та відсутність у людей стимулів до праці. Не могло бути жодного сумніву: майбутнє об'єднання Німеччини відбудеться на умовах, які об'єктивно продиктує західнонімецьке суспільство. Що це буде саме так, свідчили масові втечі німців із соціалістичного раю на Захід і спорудження за наказом східнонімецьких властей Берлінської стіни. Проте бетонно-колючий монстр, збудований за ініціативою радянського лідера М. Хрущова в 1961 p., не зупинив цього процесу.