3. Сонет в литературе Возрождения. Сонеты Петрарки и Шекспира

Сонет – это стихотворение, написанное по определенному канону. Главные требовния канона следующие: сонет состоит из 14 строчек, которые объединяются в два четверостишия и два трехстишия. Есть и другие требования, которые устанавливают количество рифм, способ рифмовки, размер, выбор слов.

Сонет появился в итальянской литературе в начале 13 века и стал ведущим жанром лирики Возрождения. Сонеты писали Данте, Петрарка, Микеланджело, Ронсар, Камоэнс, Сервантес, Шекспир и многие другие.

Своей популярностью сонет во многом обязан Петрарке. В его сборнике «Канцоньере», который включает в себя 366 стихотворений разных жанров, 317 сонетов. Большая часть сонетов Петрарки посвящена Лауре, теме любви. Образ возлюбленной в сонетах Петрарки идеализирован, что выражается с помощью лейтобраза Лаура – солнце ( сонеты №77, №219). Но чувство любви, которое переживает лирический герой, лишено условности, передано психологически достоверно, во всей его сложности и противоречивости, как в знаменитых сонетах №132 и №134. Любовь в лирике Петрарки предстает как чувство, преображающее человека. При жизни Лаура вызывала у героя «жажду лучше быть» ( сонет №85) и после своей смерти « ведет к вершинам, где сияет свет» ( сонет №306).

Книга сонетов Шекспира, включающая в себя 154 сонета, появилась в конце эпохи Возрождения. Сонеты Шекспира отличаются от сонетов Петрарки по форме. Они состоят из 14 строчек, но объединены иначе: в три четверостишия и одно двустишие. Такие сонеты называют английскими или шекспировскими. Отличаются сонеты Шекспира и по содержанию. Идеалы гуманизма в конце эпохи Возрождения переживают кризис, отсюда больший трагизм сонетов Шекспира. Таков сонет №66, по идейному содержанию очень близкий монологу Гамлета «Быть или не быть». Иначе рисуется и образ возлюбленной- Смуглой Леди сонетов. Он лишен какой бы то ни было идеализации и полемичен по отношению к Лауре Петрарки ( сонет №130 ).

4. Проблематика трагедії й.-в.Гете „Фауст”. Образи Фауста і Мефістофеля.

Проблематика трагедії, її філософський задум намічається в „Пролозі на небі”. В „народній книзі” був „Пролог в пеклі”. Перенісши

пролог на небо, Гете заявив тим самим про новітність своєї трактовки теми. В просторах Космосу, на фоні вічно рухаючихся світил і постійної зміні світла і темряви, іде спір Господа із чортом - Мефістофелем - про сутність і можливості людини. Обидві ці фігури, при усій їх умовності, є зоровими і конкретними.

Мефістофель вважає життя людини безглуздим, саму людину - мізерною. Господь же навпаки: помилки людини аж ніяк не доводять її мізерності. „Хто шукає, змушений блукати” - заперечує він. І на парі віддає людину „під опіку” чорту, заздалегідь впевнений, що людина не дозволить чорту принизити себе. Тут вже, по суті, виявлений основний зміст „Фауста”.

Людиною, на прикладі якої Мефістофель намагається довести в суперечці з Господом свою правоту, виявляється старий вчений „Фауст”,

глибоко розчарований в своїх великих, але відірваних від життя знаннях. Із тісної камори вченого він рветься до життя, природи, людей, хоч і знає, що в людях багато вад. Але тим важливіше протистояти цим вадам і в собі і в інших, тим більш істотними є пошуки істини. Фауст укладає угоду з Мефістофелем не тільки тому, що хоче насолодитись повнотою буття, але й тому, що відчуває відповідальність перед людьми. Умова цієї угоди така: Мефістофель повинен надати Фаусту мить повного задоволення життям і собою, коли б Фауст міг вигукнути: „Мить, зупинись!” Тільки в такому разі Мефістофель заволодіє душею Фауста. Але Фауст не може зупинитись у своїх пошуках. Він завжди буде рухатись вперед. Мефістофель же стан йому і помічником і перешкодою на цьому шляху.

Хто ж такий Мефістофель ? Це не просто чорт із казки. В художній системі філософського твору Гете Мефістофель як і Фауст є символічною фігурою. Мефістофель - символ сили заперечної. Але без заперечування не буває і творення. Також можна вбачати в Фаусті і Мефістофелі два боки єдиної натури людини: натхненний ентузіазм і несмішливу тверезість. І не випадково Гете дав Мефістофелю досить багато особистих думок. Але будучи фігурою символічною, Мефістофель разом з тим наділений гостро окресленою індивідуальністю: розумний, сміливий, винахідливий, пустотливий, він в той самий час може бути безжальним, нещадним. В другій частині трагедії, де Фауст звертається до творення, а Мефістофель йому заважає чи перекручує його наміри, образ Мефістофеля набуває сатиричних рис.

Саме Мефістофель стає провідником Фауста в його життєвих мандрівках. Він потрібен Фаусту, тому що не можна рухатися вперед, не залишаючи позаду того, що вже віджило себе.