1917 Року, тобто за тиждень до офіційного оголошення більшовицьким Раднаркомом війни унр. У

наказі зазначалося: “Беручи до уваги, що формування національних полків визначається

невід'ємними правами кожної нації, які населяють територію Російської Республіки, формування

національних полків може мати місце лише за умови проведення в їх внутрішньому устрої тих же

принципів, на яких перебудовується в останній час російська революційна армія” [1].

Враховуючи те, що в цей період український військовий рух у російській армії був

наймасовішим і найорганізованішим, стає очевидним, що цей наказ спрямовувався передусім проти

нього. Адже в колишній царській армії Росії нараховувались у 1917 році понад 9,5 млн. українців,

які вже в березні–квітні почали організовуватися в окремі українські частини [2]. Для координації

своєї діяльності вони об'єднувалися в полкові ради, що складалися з 10–12 осіб і були постійно

діючими органами в діючій армії. Згодом українізація російської армії набрала широкого розмаху і

восени 1917 р. в українізованих військових частинах нараховувалося понад 1 млн. українців. Однак

через безвідповідальність тогочасного державного керівництва, вони навіть не були внесені до

реєстру. Тому більшовицький Раднарком робив усе від нього залежне, щоб нейтралізувати

українізовані частини, в яких він вбачав реальну військову силу, здатну виступити на оборону УНР,

між тим під боком самого Петрограда і в самому місті у той період перебувало в українізованих

частинах понад 250 тис. солдатів, які вкрай вороже зустріли повідомлення про більшовицьку

агресію проти України. Лише на Північному і в частинах Західного фронту нараховувалось 960 тис.

українців [3].

Ідеологічна зашореність соціалістичними догмами не дала можливості провідникам

Центральної Ради створити власні Збройні сили, їх ставлення до організації національної армії було

не просто байдужим, а ворожим. Лідер соціал-демократів, заступник голови Центральної Ради В.

Винниченко навесні 1917 року доводив: “Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних

армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і

не повинно бути”! І це він говорив у той час, коли в Україні розгорнувся масовий військовий рух,

що привів до українізації колишньої імперської армії [4].

98

Провід Центральної Ради не вжив відповідних заходів і не дав належної оцінки тоді, коли

стало відомо, що 10 грудня 1917 року, за підписом Леніна і Троцького, була направлена спеціальна

телеграма на ім'я більшовицького главкома військ М. Криленка в Могильов про недопущення

відправлення ешелонів з українізованими військовими частинами з Північного, Західного фронтів

Балтійського флоту, а також з Петрограда, Москви, Самари та інших міст, які направлялися

поїздами в Україну для створення власних Збройних сил і взяття участі у відсічі більшовицької

агресії. На виконання цієї телеграми були створені спеціальні транспортні військові підрозділи на

чолі з ревкомами, які були наділені правами військових трибуналів. Саме вони з 15 по 25 грудня

1917 Року заарештували в ешелонах і в лісі 500, і від станції Орша розстріляли понад 26 тис., а в

лісі 400 м від станції Рославль близько 17 тис. українських старшин [5]. Такий самий злочин був

зроблений і на вугільній станції в Харкові, де були розстріляні трибуналами ревкомів понад 10 тис.

українських старшин [6]. На місці розстрілів, як розповідали місцеві білоруси – довгожителі Орші і

Рославля, були встановлені хрести в честь безневинно загиблих офіцерів, “православних

хахлушків”, які були пізніше знищені більшовиками, а на ровах, в яких знаходяться тіла

розстріляних, поріс ліс. Крім того, як стало нам відомо, М. Криленко видав ще два таємні накази:

перший з них передбачав відправлення солдатів-українців дрібними партіями по 50–100 осіб зі ст.

Орша нібито в Україну окружними шляхами, а другий – стосувався їх повного роззброєння [7].

Довідавшись про це, українці 1-го стрілецького фінляндського полку в кількості 1700 осіб піхоти і

400 кінноти під проводом сотника Пустовійта утворили гайдамацький курінь і таки пробилися з-під

Орші на Україну, де й взяли участь в обороні Києва від більшовицької навали в січні 1918 року [8].

Українському полку ім. кошового К. Гордієнка також пощастило прорватися крізь більшовицькі

загони в Україну і під командою полковника З. Петрова вступити в бій під Києвом з більшовиками.

23 грудня 1917 року більшовики на станції Рославль знову вчинили розправу над ешелоном

українських солдатів, які направлялися в Україну. Більшовицькі загони оточили і обстріляли цей

ешелон, при цьому загинуло кілька українських солдатів. Більшовицький загін підірвав колію,

провів роззброєння солдатів-українців ешелону, заарештував і розстріляв українських офіцерів, а

поранених добили прикладами. Усі українські частини, які прибували на станцію у більшовицькі

ревкоми, відправляли вглиб Росії, де їх роззброювали. Солдати-українці, яким з великими

труднощами вдалося добратися до Києва, розповідали про варварську поведінку червоноармійців,

які грабували навіть рядових солдатів [9].

Такою ж була доля і українізованих частин XII армії Північного фронту, які 15 грудня 1917

року вирушили з-під Ревеля на оборону України від більшовицької агресії. На станції Рогачев їх

ешелон був оточений і роззброєний, а солдат-українців посадили до потягів і відправили до

Більшовицької Ставки в Могильов. Тут їм запропонували вступити до червоногвардійських загонів,

але після рішучої відмови кинуто у в'язниці Орла і Курська [10].

На жаль, це були одиничні випадки, коли організовані боєздатні українські частини

добиралися на Україну. Особливо більшовицькі репресії проти солдат-українців, що перебували на

території Росії – посилилися після того, як уряд УНР – Генеральний Секретаріат відкрито став на

захист суверенних прав українського народу і його державності від більшовицької агресії.

Щоб не допустити збройної допомоги з боку українізованих частин уряду УНР у його

боротьбі проти більшовиків, останні розпочали справжнє полювання на солдатів-українців: їх

підстерігали на залізничних станціях, роззброювали, грабували, примушували вступати до Червоної

армії, а коли ті відмовлялися – розстрілювали або кидали до в'язниць. Найбільше діставалося

українським офіцерам, яких звинувачували не лише в контрреволюційності, а й в націоналізмі.

Погроми українських військових установ протягом грудня 1917 року відбувались не тільки в

полках, арміях і корпусах Північного, Західного фронтів і Балтійського флоту, але і у

прифронтових містах Росії. Більшовицькі ревкоми за підтримки червоногвардійських загонів

заарештували українські військові ради в Мінську, Полоцьку, Чекові, Москві, Самарі [11].

Генеральний секретар з військових справ С. Петлюра кілька разів звертався з протестами і

вимогами до М. Криленка заборонити підлеглим йому військам переслідувати українські частини.

У зв'язку з тим, що жодної відповіді не послідувало, С. Петлюра 17 грудня 1917 року звернувся

99

безпосередньо з наказом до українського комісара Північного фронту, в якому наполягав на

негайній організації українського командного складу для ведення воєнних дій проти більшовицьких

ревкомів і підпорядкованих їм червоноармійських загонів. У наказі підкреслювалось: “Доручаю вам

для втілення цього в життя вжити усіх заходів, які випливають з вашого географічного становища

по відношенню до Петрограда, звідкіля насувається на Україну ця велика загроза. Необхідно, щоб

цю загрозу ви зупинили біля Петрограда” [12].

Наскільки реальним було виконання цього наказу судити важко. Варто мати на увазі, що

українізовані частини Північного і Західного фронтів перебували на чужій території серед

величезної кількості анархізованих і більшовизованих військ, а тому їм було важко організувати

якийсь окремий антибільшовицький фронт. Усе ж українізовані частини на фоні більшовицько-

російського хаосу і анархізму виділялися своєю боєздатністю і дисциплінованістю, і при бажанні

національно-свідомих командирів могли стати серйозною перешкодою на шляху проведення

більшовицької агресії проти України. Враховуючи це більшовики вдалися до серії послідовних і

планових ударів по керівних українсько-військових структурах. Так, І22 грудня 1917 року

червоноармійці організували засаду в приміщенні Інституції Революційного Українського Штабу,

що займався формуванням українізованих частин у Петроградській військовій окрузі і Північному

фронті. Більшовицький ревком заарештував близько 40 працівників штабу, а приміщення

пограбував і розгромив [13]. Проте завдяки рішучим діям солдатів-українців Петроградської

військової округи, Північного і Західного Фронтів більшовики змушені були звільнити

заарештованих.

На відміну від більшовицько-російських властей, уряд УНР проводив гуманну демократичну

політику. Він не затримував на своїй території російських військових частин. Це підтверджує

офіційний документ-розпорядження Військового Секретаріату від 24 грудня 1917 р., який

передбачав виведення усіх неукраїнських військ в тил, до Росії. Хоч все це більшовицька

пропаганда перекручувала і звинувачувала уряд УНР в протилежному. УНР стала першою в світі

країною, якій доля приготувала жорстоке випробування. Вона вступила в бій з московсько-

більшовицьким агресором, який під своєю маскою ховав хижацьке обличчя російського

імперіалізму. Невмирущою славою в нерівній боротьбі проти червоного тоталітаризму вкрили себе

вояки Гайдамацького коша Слобідської країни С. Петлюри, Галицький курінь Січових Стрільців Є.

Коновальця та А. Мельника, Студентський січовий курінь, що поліг під Крутами, курені вільного

козацтва. Захопивши Київ, командувач більшовицьких військ М. Муравйов у наказі сповіщав

українців: цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх штиків”. За помилки державних

мужів”, які майже впродовж року діяльності не спромоглися створити найважливішого –

національної армії – опори і гаранта незалежності держави, розплачувалися своїм життям юні герої

під Крутами.

Усе це, хоч з великим запізненням зрозумів і сам голова Центральної Ради М. Грушевський,

який у зв'язку з прийняттям 22 січня 1918 року IV Універсалу писав: “Після проголошення

самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету, бо тепер є

боротьба двох держав – України і Великороси, в котрій усі громадяни Української Республіки, всі

жителі її, без різниці поглядів і переконання, зобов'язані підтримувати українське правительство.

Хто від цього ухиляється, нарушає свій обов'язок перед державою” [14]. Тому зараз у нас не

повинно бути жодного сумніву щодо зміцнення Збройних Сил України – гаранта незалежності

держави. Історія надала Україні надто суворий урок, щоб знову ігнорувати його, а тому покладати

надмірні надії на безпеку від гарантій, які дали нашій країні найбільші ядерні країни світу, все ж не

варто, особливо, коли зважити на дії російського сусіда, який завжди в кінцевому рахунку для вирі-

шення будь-яких суперечок вдається до військової сили. Не вдалося проводу Центральної Ради

створити дієздатний адміністративний апарат, його більше хвилювали теоретичні, політичні

дискусії, ніж практичні потреби організації управління країною. Адміністративний апарат УНР

виявився громіздким і неповоротким. Колективні органи влади, а передусім Центральна Рада сама

та її місцеві комітети, намагаючись встановити тотальний контроль за виконавчими органами,

позбавляли їх ініціативи, а самі ж відповідальності на себе попросту взяти не могли через свою

100

аморфність і чисельність. Як бачимо, історія повторюється, аналогії із сьогоденням надто разючі.

Отже, від прийняття IV Універсалу минула ціла епоха боротьби і страждань нашої нації за свою

державність, але чи звільнилися українці остаточно від московського запаморочення. Адже ще й

сьогодні закликають різні ідеологи будувати різкі спільні “доми”, “простори”, а то й відновити

більшовицьку імперію. Тому ми мусимо пам'ятати, що уся історія боротьби за державність України

підтверджує згубність для нашої нації входження у будь-які наднаціональні державні утворення, в

тенета яких нас хоче втягнути сучасна московщина. З приводу цього актуальним є і сьогодні

звернення до українського народу С. Петлюри – людини, на долю якої випав чи не найбільший

тягар боротьби за незалежність в Українській революції 1917–1921 рр., де він підкреслював: “Ідеал

державності української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше

ні з Росією, ні з ким би то не було. Усі ці форми “братнього співжиття” ми протягом нашої історії

добре зазнали і відчули, переконавшись у деструктивному і деморалізуючому впливові їх на наш

народ” [15].

Будівництво держави вимагає глибокого знання власної історії і на її основі аналізу тих

прорахунків і недоліків, які були допущені в минулому. Маємо чітко усвідомити, що наша доля

тільки в наших руках, що ми – повноцінна нація, яка здатна створити власну державу і довести її до

розквіту. Саме віри у свої сили, в державність народу бракувало Центральній Раді та більшості її

провідників. Усе це повинні врахувати, будуючи Українську державу, на сучасному етапі.

Безцінним джерелом на цьому шляху є історичний досвід, до якого повинні звертатися, коли

зупиняємось на роздоріжжі під час вирішення далеконосних для нашої країни питань

І сьогодні, коли Україна утверджує свою незалежність, зобов’язує нас уважним ставленням

до історії нашої державності, її Збройних сил. Уся історія України переконливо доводить, єдиним

гарантом збереження нації є наявність власної держави та запоруки її існування національних

Збройних сил. Цього повчального історичного уроку ми не повинні забувати, особливо в нашій

теперішній складній ситуації.

ПЕТРУШЕВИЧ Євген