Криза компартійної системи

В кінці 80-х - на початку 90-х років в Україні виникла безпрецедентна за часи радянської влади політична ситуація: стали створюватися нові партії, почала формуватися багатопартійність, а Комуністична партія, яка десятиліттями правила в Союзі, втратила свою монолітність, опинилася в глибокій кризі і стала розпадатися.

Цей розпал був обумовлений тим, то між правлячою партією та суспільством виникло принципове протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством сприяли демократизації суспільства, а Комуністична партія, сповідуючи консервативні погляди, продовжувала захищати стару політичну систему, яка опинилася в глибокій кризі.

Ситуація в суспільстві кардинально мінялася, Комуністична партія не встигала за перебігай подій. її бюрократичний апарат показав свою нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. З метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПРС (КПУ) намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, соціалізму. Але вони не стали популярними.

Серед причин, які привели КПРС (КПУ) до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво втратило контроль за процесами «перебудови» і, образно кажучи, плелося у них у хвості. А ЦК Компартії України практично не був політичним органом, а швидше органом управління народним господарствам республіки, що виконував команди та рішення центрального партійно-державного керівництва.

Компартія України фактично розкололася. Частина комуністів розуміла необхідність реформ та оновлення життя республіки і бажала взяти участь у їх проведенні, інша частина – виступала проти змін.

2. Виникнення багатопартійності в УкраїніВ Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система.

У квітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії (УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП).У травні проходять установчі збори соціал-демократів. червні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка, проголошено про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП).Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України (ПЗУ) таЛіберально-демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську виникла Народна партія України (НПУ).У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України та Демократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху.Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного статусу України.Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо.Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної незалежності України.Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції.

Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування.Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності.

БОРОТЬБА УНР ПРОТИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ АГРЕСІЇ

(грудень 1917 – січень 1918 рр

Будівництво української самостійної держави, започатковане в Акті проголошення незалеж-

ності України Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., створило перед національною

військово-історичною наукою об'єктивні можливості її висвітлення. Сучасна доба, коли Україна

стала на шлях творення самостійної і незалежної держави, вимагає від нас не тільки знання власної

історії, але і глибокого аналізу наших здобутків і тим більше прорахунків і зроблених з них уроків

на майбутнє. Саме врахування минулого історичного досвіду, його глибоке знання не лише

відкриває далеконосні перспективи на подальше державотворення, але дає можливість уникнути не

тільки нових, але уже допущених у минулому помилок.

Зараз ми є свідками того, коли здійснилася віковічна мрія українського народу про утворення

своєї незалежної держави. Однак шлях до проголошення самостійності був важким і тернистим не

лише тому, що Україна воскресла із небуття у хаосі війни і руїни. Найстрашніше було те, що після

втрати своєї державності, шаленого шовіністичного і поліцейського погрому і масового геноциду,

якого вона зазнала від Російської імперії і більшовицької тиранії, у нації почало зникати почуття

державності, розуміння необхідності існування незалежної держави як гаранта національного

самозбереження.

Незважаючи на весь трагізм подальших визвольних змагань українців, національна революція

України 1917–1921 рр. і створені в ході її боротьби національні збройні сили назавжди стали нашим

маяком-символом, що здавалося, іноді стоїть на недосяжній вершині, але зачаровано вабило до себе

кожного свідомого українця. Ми з великою гордістю низько вклоняємося борцям за українську

державність, шануємо їхню високу національну свідомість, патріотизм, мужність і героїзм.

Ідея відновлення Української державності і створення національних Збройних сил для її

захисту не покидала умів і сердець нашого народу, що в різний час був поділений і поневолений

іноземними загарбниками. За свою державність впродовж майже трьох століть після Хмельниччини

проливали кров на полі бою, гинули в тюрмах і ГУЛагах кращі сини і дочки України. Як не

намагалися чужинці сфальсифікувати, перекрутити закономірність української революції І9І7–І92І

рр. і створених нею Збройних сил, їм це не вдалося. Ані тотальна більшовицька система, а згодом і

польські окупанти не змогли стерти з пам'яті народної ті славні” повні радості, а водночас героїзму

і драматизму дні коли після повалення сумнозвісної “тюрми народів” – Російської імперії, на

Україні почалася національно-визвольна боротьба за свою незалежність і державність.

Крах у лютому 1917 р. Російської імперії, хоч і кликав до життя могутній порив національно-

визвольного руху українців, все ж був позбавленим свого логічного завершення. Його провід в

97

особі Центральної Ради та її лідерів М. Грушевського та В. Винниченка, всупереч об'єктивним

процесам, дотримувався федералістичної концепції Української державності. Без сумніву, це була

трагедія для української нації. Навіть у листопаді 1917 року, коли в Росії владу захопили

більшовики і на теренах колишньої імперії постав цілий ряд молодих національних держав, лідери

Центральної Ради не зважилися взяти відповідальність на себе, а саме: проголосити і очолити

побудову самостійної незалежної Української держави. Навпаки, своїм III Універсалом від 20

листопада 1917 року, коли в Росії владу захопили більшовики, Центральна Рада проголосила

утворення Української Народної Республіки у складі федеральної Росії, якої, по суті, уже не

існувало. Це мало фатальні наслідки для Української державності.

По-перше, більшовики, захопивши владу в Росії, відразу взялися за насадження тоталітарного

режиму. УНР, як демократична держава із законно обраним народним урядом, ставала їм на

перешкоді, її існування навіть у федеративному зв'язку з Росією не давало жодної можливості

більшовикам утвердити на території колишньої імперії свою диктатуру, яка б забезпечувала їм

абсолютну і безконтрольну владу. Все це вело до зіткнення двох протилежних сил.

По-друге, формальний федеративний зв'язок з Росією у цій боротьбі, що почалася між УНР і

більшовицьким Раднаркомом, надавав їй суто внутрішнього характеру, як суперечки між різними

політичними угрупованнями однієї країни. Це утруднювало саму організацію боротьби, оскільки

юридично не давали підстав вважати її на міжнародній арені міждержавним конфліктом і надати із-

зовні допомогу Україні у цій нерівній боротьбі.

По-третє, коли 16 грудня 1917 року більшовицька Росія оголосила війну Україні, чад

імперського запаморочення у головах лідерів Центральної Ради почав вивітрюватися і вони стали

на ґрунт національної державності і усвідомлення своєї місії перед українським народом.

Наскільки підступною була політика більшовиків щодо національно-визвольного руху в

армії, свідчить наказ більшовицького головнокомандувача, прапорщика М. Криленка, від грудня