55. Емпірична лінія в філософії нового часу бекон гоббс локк

Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".

Лінію емпіризму у філософії Нового часу продовжив англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679). Разом з Декартом Гоббс став основоположником нової форми матеріалізму — механістичного і поширив його також на розуміння людської свідомості. Вся природа уявлялась йому як сукупність протяжних тіл, що різняться розмірами, фігурою, положенням і рухом. Рух він розумів суто механістично, лише як переміщення, всі вищі його форми зводив до механічного руху, все чуттєво-якісне різноманіття предметів та явищ розчиняв у кількісних визначеннях.

Продовжувачем емпіричної лінії у філософії Нового часу, започаткованої Ф. Беконом, був також англієць Джон Локк (1632—1704). Головними в його філософському вченні були проблеми пізнання, які вів розглядав з позицій матеріалістичного сенсуалізму. Полемізуючи з раціоналізмом Р. Декарта в трактаті "Досвід про людське розуміння" (1690), Дж. Локк заперечував наявність у людській думці (душі) будь-яких природжених ідей, попять, принципів тощо. Bin вважав душу чистим аркушем паперу, який заповнює письменами лише досвід, що розумівся як вплив навколишнього середовища на органи чуття людини, а відчуття — як основу всілякого пізнання.

56 .Декарт як основоположник раціоналізму

Декарт - основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв всі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля початку або принципи він переніс з об'єктивного світу в людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія замінюється кількісним аналізом різноманітних речей, бо за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.

Декартова філософія стала передвісником механічного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерні непротяжність і неподільність. Людина у Декарта виявилася дуалістично розколеною на тілесний, матеріальний і духовний, мислячий початок. Розумність, здатність раціональної думки є істотна особливість людини, її виняткова якість. Раціоналізм Декарта затверджує розумність людини як єдину основу його пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного початку в людині позначився в подальшому розвитку новоєвропейської філософії, в розмежуванні природного і в пошуках їх єдиної основи.

57. Паскаль про людину

Неоднорідність картезіанства найкраще виявляється на постаті Блеза Паскаля (1623—1662), одного з творців науки Нового часу. Двоїстість природи людини Паскаль поширює на різноманітні прояви суспільних явищ. Людина є поєднанням душі та тіла. Мораль — поєднання доброго та злого. Політика — закону та беззаконня. Однак ця дуалістичність є причиною нашої нездатності до пізнання світу таким, яким він є. Усе буття, починаючись з чогось кінцевого, має нескінченну багатоманітність проявів, яку не спроможний охопити ніхто з просторово та часом обмежених, окрім творця світу. Існування для нас людей, незалежних субстанцій, які можуть бути лише єднанням духовної та матеріальної (не підкореної законам простору та підкореної законам простору субстанції) субстанції накладає відповідне обмеження: ми сприймаємо матеріальні речі у формах духовності, а духовні речі — у вигляді матеріальності. Це робить людину безпорадною перед світом, бо такі наші знання вже за своїми визначеннями не відповідають дійсному стану.

Обмеживши пізнавальні можливості еталона наукового пізнання (а саме таким була в ті часи математика), Паскаль вказує на обмеженість також і чуттєвого пізнання. Таким чином, ні раціоналізм, ані емпіризм не здатні вдовольнити наше прагнення пізнати світ; мислення та розум лише використовують закладені в нас із народження фундаментальні ідеї (Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи ці фундаментальні поняття за допомогою того чи іншого наукового методу, ми переконаємося, що раціональних доказів їх істинності не існує, а є лише віра, яка спрямовує наші думки та дії на використання ідей. Таким чином, основою буття людини в світі є усвідомлення свого єднання з Богом, віра, а не мислення чи розум, ірраціональне, а не раціональне. Здатність єднатися з Богом дана кожному конкретному індивідові по-різному, це містичний процес, який відбувається в людському серці, початок цього процесу лежить в любові до Бога.