13 Ольга Кобилянська Людина

У журналі “Зоря” за 1894р. зявилася повість “Людина”, присвячена Наталії Кобринській – відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух.

У центрі повісті – молода дівчина Олена, запитів якої не хочуть розуміти ні в родині, ні в містечковому середовищі. Дівчина багато читає, причому на відміну від ровесниць її зацікавлюють не стільки сентиментальні романи, як соціологічні праці. Олена тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах. Її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини. Дівчині душно в оточенні обивателів, вся її сутність перейнята тугою за іншим, високодуховним, цілеспрямованим життям, де б вона могла бути незалежною, творити власну долю.

Щоденники Кобилянської показують, що прототипом Олени біла авторка повісті, яка прагнула до світла, сонця, повнокровного життя. Твір передає глибину страждань мислячої дівчини, скованої незримими ланцюгами буржуазно-міщанської моралі. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень. “Царство брехні” придушує поривання дівчини, філістерське оточення ламає її силу і волю. І батько, лісовий радник, обмежена в честолюбних мареннях мати, брат-гульвіса, і батькові приятелі-чиновники та містечкова молодь – хто свідомо, хто несвідомо, але всі намагаються втримати Олену в задушливих обіймах усталених суспільних норм. Усі доводять, що жінка має бути придатком і прикрасою чоловіка.

Олену підтримував тільки студент-медик Лієвич, котрий навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософськими ідеями, він доводив, що майбутнє жінок – у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини: студент помер, і знову вона залишилася самітною.

Заради врятування зубожілої родини дівчина змушена була вийти заміж не за покликом серця. Все ж її духовний світ залишився вільним, Олена залишилася людиною. Віриться, що вона знайде в собі сили відродитися хоч для майбутніх дітей. На це вказував епіграф до другої частини повісті, взятий з твору Фрідріха Шпільгагена “Завжди вперед”: “В мене живее любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити; наколи не схилити своєї голови, коли протии цього протестує моя совість…”

15«Камінний хрест» — новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1899 року.

Оповідання присвячене прощанню емігрантів з рідним краєм. Стефаник розкриває гнітючі переживання емігранта в момент його розриву з рідним селом і тим клаптиком землі, у обробіток якого він уклав усі свої сили і все своє життя. У 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено однойменний фільм «Камінний хрест»

Історія написання

«Камінний Хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Зміст

З перших рядків новели читач знайомиться з головним персонажем — селянином Іваном Дідухом, з його злиденним господарством. В минулому Іван — наймит, потім 10 років служив у цісарському війську. Повернувшись додому, не застав нікого з родичів в живих. У спадок від батьків залишився йому лише маленький клаптик землі. Тяжко працював Іван усе життя. Письменник з великою силою показав тяжку безпросвітну працю, коли селянин запрягався у віз поруч з конем і вони вдвох тягнули снопи з поля, або гній у поле. Від тяжкої праці Іван Дідух був зігнутий у поясі до землі, і тому його прозвали «Переламаним».

Убоге господарство Івана не могло забезпечити його сім’ю. Рятуючи своїх дітей від наймитської долі, він шукає порятунку за океаном — в Канаді. З болем в душі покидає Іван Дідух свою землю. З тонким проникненням у найглибші тайники психології селянина малює письменник всі ті суперечливі почуття, які переживає він, їдучи в далекий край, весь той страх перед невідомим, який досягає свого найбільшого піднесення в картині прощання селянина зі своїм шматком землі. Щоб залишити пам'ять про себе він зносить на своє поле важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине ім'я. Далека Канада, куди старий Дідух вирушає з родиною, асоціюється з могилою. Тому він, як перед смертю, прощається із сусідами і навіть з жінкою.

Значення і вплив новели

Новела «Камінний хрест» є великим за психологічним проникненням і душевною силою твором української літератури, одним з перших, присвячених стражданням і тяготам українців-емігрантів.

Твір мав значний вплив на українських літераторів і громадськість початку ХХ століття. Так, письменниця Ольга Кобилянська писала авторові:« «Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша…, котру не можна забути… Плакала-м, тай вже.» »

Дуже популярним оповідання лишається серед колишніх емігрантів із Західної України у Канаді та США. Нове (гірке) значення новела набуває з посиленням («4-ю хвилею») української еміграції, починаючи з 1990-х років.

«Камінний Хрест» В. Стефаника традиційно входить до шкільних програм з вивчення української літератури.

17

Лісова пісня

Цей шедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою.

Фольклорно-міфічний матеріал драматургом органічно переплавлено в горнилі власної душі, піднесено на верховини філософських узагальнень. Отже, й сприймається Лісова пісня як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків. Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженеі духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.

Лісова пісня – це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.

Справді, найхарактернішою особливістю композиції Лісової пісні є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить,Русалки Польової,Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів.Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них є своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських. З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни-молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина з своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало письменниці помітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, який визначає сюжет феєрії, в котрому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора.

18«Бояриня» — драматична поема Лесі Українки, написана впродовж трьох днів (27—29 квітня 1910) у місті Хельвані (біля Каїра, Єгипет-Міср), де письменниця лікувалася від сухот. Написаний далеко від Батьківщини (поема просякнута невимовною тугою за Україною), — це єдиний твір Лесі Українки, який базується на українській історії. Події в поемі розгортаються в часи Руїни (60-і роки XVII століття) на Лівобережній Україні (Частина перша) та в Москві (Частини 2,3,4,5). Складаючись з п'яти частин віршами мішаних розмірів, твір побудовано практично повністю у формі діалогів.

Тема Боярині основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині 17ст. роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов’язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережних земель. Правда, не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, письменниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин.

Йдеться в Боярині про моральні страждання молодої українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. З розвитку дії дізнаємося, що батько Степана був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві і переїхав до Москви. З гострої розмови між Степаном і молодим братом Оксани виявляється позиція обох: перший захищає поведінку батька, Іван же вважає його перекинчиком у ворожий табір, зрадником, що продався за “соболі московські”.

Усе ж Оксана подала руку Степанові, бо побачилав ньому щиру, добру, лагідну людину. Її спочатку не лякає чужина, адже і там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання і мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як “холопи”, під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них.

Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ. Не одне таке запитання ятрить душу жінки, ні на одне з них Степан не може дати чесну відповідь. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати “боярином Стьопкою”. Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажанням ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних.

Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена і схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися з нею, але не могли її, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: “Отак і ми з тобою,-каже Степанові, -зрослись, мов шабля з піхвою…навіки…Обоє іржаві”. Власне, ці слова промовисто виражають ідею твору, свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб. Степан, зрештою, погоджується з думкою дружини: обох їх доля “скарала тяжко”, обох здушила “змора”, але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар.

Проблематика драми Лесі Українки "Бояриня"

Я вважаю, що головна проблема драми "Бояриня" - це проблема громадянської свідомості українців. Саме через те, що вони не усвідомлювали сбе як народ, у нашій історії дуже багато складних та неприємних моментів.

Один із них - період Руїни, який настав після смерті Богдана Хмельницького. Це була людина, котра розбудила в українцях їхню національну та громадянську свідомість. Тому після його смерті почалася криза, що вилилась у цілий період нещасть та проблем для нашого народу.

Отже, проблема національної історії випливає з основної проблеми твору і створює дуже розгалуджену проблематику.

Наприклад, зображення туги за рідним краєм (образи Оксани, Степана, його батька та матері). Що було причиною цієї туги? Звісно, нерозуміння українцями себе як народу. Вважаючи Україну частиною Росії, вони покидали рідний край і дуже пізно розуміли свою помилку.

Отже, це проблема національної історії.

Для підвищення національної свідомості Леся Українка зіставляє дві культури - українців та росіян. Читаючи твір, ми відразу розуміємо, що вони далекі від єдості.

Отже, для розкриття проблеми національної історії у драмі авторка вводить дуже багато інших проблем: туга за рідним краєм, зіставлення двох культур, станоище українців у період Руїни, соціальна нерівність, зрада своєї Батьківщини. Їх причиною є основна проблема твору - криза громадянської та національної свідомості.

19

Contra spem spero!

Вірш Лесі Українки Contra spem spero один із кращих не лише у творчості поетеси, а й у світовій літературі. Це своєрідна програма письменниці, її життєве кредо. Хоч пов'язана ця поезія з особистими обставинами життя Лесі Українки, її тяжкою хворобою, вона наснажує мільйони читачів, додає їм сили духу й снаги. Поетеса за допомогою метафори «я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки» говорить про своє бажання прислужитись народові, бути йому корисною. Вона готова «на гору круту, крем'яную» «камінь важкий підіймать», «крізь сльози сміятись» і «без надії таки сподіватись».

Ця хрестоматійна поезія, написана в 1890 р., також наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша, поставивши запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Викликає захват рішучості героїні позмагатися з чорними, реакційними силами. Цей лейтмотив стає наскрізним у вірші.

Вся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови.їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, протее подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі протии кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся Українка утверджувала незламність духу людини-й оптимістичним мотивом, і всіма художньо-виражальними засобами, й експревисним ритмічним звучанням, коли категоричнее “Ні!” На початку твору змінилося ще рішучішим “Так!” в останній його строфі.

І все-таки до тебе думка лине

Леся Українка так переймалася долею свого «занапащеного краю», нещаснішого за якого не бачила навіть у далеких землях, що болем промовляла: «Що сльози там, де навіть крові мало!» Наскільки ж глибокими були сила почуттів, відчай поетеси, що вона, гуманна людина, заговорила навіть про кровопролиття! А можливо, це лише заклик до дії, адже «сором сліз, що ллються від безсилля». У поезії протиставлено образ крові, цей символ містить не жорстоке прагнення помститися ворогам, а готовність пролити власну кров за свій народ

Стояла я і слухала весну

Особливо Леся Українка любила весну як пору відродження, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Прекрасна пейзажно-інтимна поезія покладена на музику.

Все, все покинуть, до тебе полинуть...

Вірш «Все, все покинуть, до тебе полинуть...» Лесі Українки належить до інтимної лірики і має автобіографічний характер, хоча думки й почуття, у ньому виражені, близькі багатьом закоханим. Поетеса переживала глибокі почуття до студента, однодумця Сергія Мержинського, який тяжко захворів (тому «зламаний цвіт»). Вона готова була розділити з ним свою долю, прагнула допомогти, сама наражаючись на велику небезпеку.