2. Депутатські запити і звернення.

  Серед передбачених законодавством інструментів парламентського контролю за діяльністю органів публічної влади, підприємств, установ і організацій провідне місце посідають депутатські запити і звернення.

Депутатське звернення – це викладена у письмовій формі пропозиція народного депутата, звернення до посадових осіб державних органів, керівників підприємств, установ, організацій здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення або викласти свою позицію з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Депутат має право депутатського звернення до посадових осіб усіх державних органів і органів об’єднань громадян, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й підпорядкованості з питань, пов’язаних із депутатською діяльністю. Своє звернення депутат безпосередньо надсилає посадовим особам або поштою. Воно є обов’язковим для розгляду протягом не більш як 10 днів з моменту отримання. Якщо з об’єктивних причин воно не може бути розглянуте в цей термін, депутату надсилається офіційний лист, у якому викладаються мотиви продовження терміну розгляду. Максимальний час розгляду звернення не може бути більшим 30 днів з моменту його одержання. Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді, про що він повідомляє адресата свого звернення. 

Якщо депутат не задоволений відповіддю на звернення і якщо на його думку посадова особа ухиляється від вирішення питання, що міститься у зверненні, він має право внести депутатський запит.

Однією з найдієвіших форм реалізації парламентських повноважень щодо здійснення контролю за дотриманням законів, відповідно до статті 15 Закону України "Про статус народного депутата України" є право народного депутата України на депутатський запит "до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності" [6].

Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.[5]

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений Верховною Радою України, строк. Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.[5]

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі №1-12/99 (справа про статус народних депутатів) та від 11 квітня 2000 р. №4-рп/2000 у справі №1-19/2000 (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) дав офіційне тлумачення положень ст. 86 Конституції України, а також ч. 1 ст. 12, ч. 1,2 ст. 19 Закону України «Про статус народного депутата України». Цим рішенням встановлено низку обмежень щодо реалізації народними депутатами свого права на депутатський запит і звернення:

1. Народний депутат не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів Служби безпеки України не може бути дорученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата достатньої інформації про злочин така вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно-розшукових заходів. У разі надходження до органів Служби безпеки вимоги чи пропозиції народного депутата України, пов’язаної з необхідністю проведення оперативно-розшукових заходів, керівники цих органів мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Законом України «Про Службу безпеки України» і Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

3. Народний депутат не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів у конкретних справах із вищевказаних питань прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України «Про прокуратуру».

Саме депутатський запит є тією формою депутатського контролю, яка реально впливає на стан забезпечення прав і свобод громадян та виконання законів посадовцями всіх рівнів.

У Верховній Раді України проходження депутатських запитів забезпечує відділ контролю. Останнім часом форма депутатського запиту стала дуже популярною. Наприклад, якщо за чотири роки від початку роботи Верховної Ради України третього скликання з 1998р. по 2002р. було подано всього 2676 запитів, то в парламенті четвертого скликання у 2002 р. було подано 598 депутатських запитів, у 2003 році – 2578, а у 2005 році (станом на 22 листопада) – 12792 запити. У цьому році тільки з питань дотримання законності депутатами було подано 5411 запит.

Різке збільшення кількості депутатських запитів дає змогу вважати їх ефективним засобом, але, все ж таки, певні проблеми існують:

1. Іноді замість дієвих відповідей на депутатські запити надходять формальні відписки і у підсумку відбувається знецінення депутатського запиту як засобу парламентського впливу, спрямованого на вирішення загальнодержавних питань.

2. Триває практика адресування запитів Президенту України чи Прем'єр-міністру України з питань, які належать до безпосереднього відання тих чи інших міністерств і відомств України, місцевих органів влади і управління та повинні, в першу чергу, розглядатись на цьому рівні. Ці помилки призводять до наступного переадресування запитів за належністю і порушення з цих причин термінів їх розгляду.

Верховна Рада України приймає рішення про доцільність направлення депутатського запиту, яке повинно бути підтримане не менш як 1/5 народних депутатів. Рішення про направлення запиту до Президента України потребує підтримки не менш як 1/3 від конституційного складу парламенту.

Запит подається в письмовій формі Голові Верховної Ради України, який оголошує його на засіданні Верховної Ради і після прийняття рішення передає до Секретаріату. Секретаріат Верховної Ради негайно направляє текст депутатського запиту відповідним органам або посадовим особам. Текст запиту публікується в стенографічному бюлетені засідань Верховної Ради України.

Орган або посадова особа, до яких спрямований запит, повинні дати офіційну відповідь не пізніш як у 15-денний термін з дня його одержання. Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розглянутий у цей термін, то посадова особа письмово повинна повідомити про це Голову Верховної Ради і народного депутата, групу народних депутатів чи комітет, що внесли запит, і запропонувати інший термін, що не повинен перевищувати один місяць після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником відповідного органу публічної влади, підприємства, установи чи організації.

Відповідь на депутатський запит надсилається Голові Верховної Ради України і депутату, що його вніс, та оголошується на засіданні парламенту. Депутат має право дати оцінку відповіді на свій запит. На засіданні Верховної Ради України може бути проведене обговорення відповіді на запит, якщо на цьому наполягає не менше ніж 1/5 частина народних депутатів. При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні парламенту повинні бути присутні керівники, до яких звернуто запит. За підсумками розгляду запиту Верховна Рада приймає постанову, що разом з текстом запиту публікується в газеті «Голос України» і «Відомостях Верховної Ради України». [6]

Основні відмінності депутатського звернення від депутатського запиту

	Депутатське звернення	Депутатський запит
Суб’єкт подання	Депутат	Депутат + рада
Форма подання	Письмова	Усна або письмова
Юридичне оформлення	Лист депутата	Рішення ради про направлення запиту
Час подання	У будь-який час	На пленарному засіданні ради
Терміни розгляду	10 днів (може бути подовжений до 1 місяця)	Встановлюється радою (не більше 1 місяця з дня отримання запиту)

Основні вимоги до оформлення депутатського звернення (запиту)

Закон не передбачає особливих вимог щодо форми депутатського звернення чи запиту. Практичний досвід свідчить, що переважно у цих документах необхідними є такі елементи:

1. Прізвище, ім'я, по батькові керівника органу, до якого подається звернення (запит) або окремої посадової особи.

2. Короткий виклад суті порушеного питання (якщо має місце очевидне порушення закону - зазначення статті закону, який порушується).

3. Вимога здійснити певні дії, вжити заходів чи дати офіційне роз'яснення з питань, віднесених до компетенції органу, до якого подається

звернення.

4. Вимога надання відповіді у встановлений термін.

5. Вимога надіслати копію відповіді на звернення (запит) іншим особам (у разі, якщо депутат подає звернення (запит) не за власною ініціативою, а на прохання інших осіб, наприклад, виборців).

6. Додатки до звернення (обґрунтовуючі матеріали, звернення виборців тощо).

7. Дата та підпис депутата.

Порядок розгляду депутатського звернення (запиту)

Орган або посадова особа, до якої подано депутатське звернення, зобов'язані у 10-денний термін розглянути порушене депутатом питання та надати йому відповідь, а в разі необхідності додаткового вивчення чи перевірки - дати йому відповідь не пізніш як у місячний строк. Якщо депутатське звернення з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, депутату місцевої ради зобов'язані письмово повідомити про це з обґрунтуванням мотивів необхідності продовження строку розгляду.

Депутат місцевої ради може взяти участь у розгляді свого звернення, про що органи або особи, до яких надіслано звернення, повинні повідомити йому завчасно, але не пізніше, ніж за п'ять календарних днів. Якщо депутат не задоволений результатами розгляду свого звернення або якщо органи або особи, до яких надіслано звернення, ухиляються від вирішення порушеного у зверненні питання у встановлений строк, він має право внести депутатський запит.

Направлення депутатського запиту можливе лише після того, як місцева рада проголосує за таке рішення, попередньо включивши його до порядку денного свого засідання. У цьому разі рада встановлює термін надання відповіді депутату на його запит. Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений радою строк, то орган або посадова особа зобов'язані письмово поінформувати про це раду та депутата і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати один місяць з дня одержання запиту. Після надходження відповіді від осіб, до яких звернуто запит, депутат має право на пленарному засіданні дати оцінку цій відповіді. Рада може провести обговорення відповіді на депутатський запит, запросивши при цьому на засідання посадових осіб, до яких було звернуто запит. За результатами такого обговорення рада приймає відповідне рішення. [7]

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ РЕГІОНІВ

Особливості функціонування

державного управління розвитком регіонів

Регіони - це цілісна територіальна частина господарства країни, яка характеризується наявністю місцевих органів управління, певною структурою виробництва, внутрішніми зв´язками, населенням, виробничою та соціальною інфраструктурою.

До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста загальнодержавного підпорядкування - Київ і Севастополь. Всі ці території мають свої відмінності та особливості щодо соціально-економічного, історичного, мовного, культурного розвитку.

У кожному регіоні (області) як економічній підсистемі закладена можливість господарювання на основі ринкових відносин. Виходячи з державних інтересів і пріоритетів, місцева влада на рівні цієї території поєднує ринкові регулятори з державним впливом на регіоналізацію економіки з домінуванням останніх.

Розуміння сутності регіону лише як певної території недостатнє. Це має бути певний територіальний оптимум, тобто сукупність найсприятливіших соціально-економічних і природних умов на певній території, які б при правильній організації дали змогу найбільш ефективно використати природні, трудові ресурси, а також виробничу та соціальну інфраструктури за умови збереження рівноваги в навколишньому середовищі.

Визначення регіону як територіальної політико-економічної цілісності дає змогу встановити його місце і роль у процесі суспільного відтворення. Регіон має у своєму розпорядженні складний господарський комплекс, що складається з різних галузей господарства, соціальних, культурно-побутових підрозділів, організацій та установ. З їх допомогою регіон виконує економічні та соціальні функції.

Усі підприємства, організації та установи в регіоні пов´язані спільними природно-кліматичними умовами, використанням природних, трудових ресурсів, міжгалузевих виробництв, спільним використанням енергії, засобів зв´язку, транспорту, будівельного комплексу та ін.

Регіон має також спільну систему управління, фінансування і кредитування, систему задоволення соціальних потреб населення, охорони здоров´я, відпочинку.

Головна особливість регіону полягає в його відносно самостійному відтворювальному процесі, який охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Отже, державна регіональна політика - це сукупність заходів політичного, соціально-економічного характеру, які здійснюють органи державної та регіональної влади на окремих територіях країни, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та регіональних цілей та завдань, виходячи з внутрішніх потреб і наявних ресурсів.

Розрізняють державну регіональну політику, яка розглядається як дії центру щодо розвитку регіональних процесів, впливу на них та внутрішню політику самих регіонів.

Збалансованою вважається така регіональна політика, коли інтереси центру та регіонів співпадають, доповнюють і збагачують один одного; коли можливості центру сприяють вирішенню регіональних проблем; коли ефективно розподілені повноваження та відповідальність між центральними та місцевими органами влади.

Рис.1. Сутність державної регіональної політики

Завдання державної регіональної політики полягають у:

— сприянні реалізації державної соціально-економічної політики;

— стимулюванні ефективного розвитку продуктивних сил регіону;

— раціональному використанні ресурсного потенціалу регіону;

— підвищенні рівня життя населення регіону;

— охороні навколишнього середовища;

— вдосконаленні територіальної організації суспільства;

— координації міжрегіональних зв´язків;

— вирівнюванні існуючих відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів.

Регіональний виробничий комплекс є багатогалузевим. Його потужність залежить від концентрації виробничих, а також локалізації обмінних процесів. Кожний регіональний комплекс містить не лише власне виробництво, але й виробничу і соціальну інфраструктури. Останні обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Об´єктами державної регіональної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування - адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу, виробнича, соціальна інфраструктури, ресурси регіону.

Суб´єктами державної регіональної політики є органи державної влади - центральні та місцеві, представницькі органи місцевого самоврядування.

Предметом регулювання є децентралізація влади, розподіл повноважень, відповідальності, фінансів.

Особливості формування регіональної політики в Україні:

• брак досвіду щодо здійснення власної регіональної політики;

• незавершеність процесів формування дієздатних центральних органів державної влади, правового оформлення держави;

• гостра економічна криза;

• відмова від старої моделі стосунків між центральною та місцевою владою.

Для подальшої успішної перебудови управління економікою необхідно проаналізувати рівень регіонального розвитку регіонів на конкретний момент часу, їх стартову позицію.

Економічні та соціальні процеси, що відбуваються в регіонах можна оцінювати за трьома типами порівнянь:

1. історичним (сучасний і минулий стан регіону);

2. синхронним (сучасний стан регіонів і країни);

3. прогностичним (сьогодення і ймовірне майбутнє).

Такі порівняння є дуже важливими, але вони недостатні для всебічного аналізу регіонального розвитку.

Для більш детального аналізу необхідно розрізняти:

– аналітичні показники економічного потенціалу;

– показники рівня соціально-економічного розвитку.

До показників економічного потенціалу відносяться: кількість населення, трудові ресурси, обсяги ВВП, національного доходу (НД), обсяги основного капіталу та інші. Всі ці показники характеризують розвиток продуктивних сил регіону, насамперед з кількісної сторони.