35) Серед договорів зовнішньоекономічної діяльності виділяють наступні

види:

Договір купівлі-продажу. Серед різноманітних комерційних угод договір

купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором

купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у

власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.

Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від

міжнародної купівлі-продажу:

- внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в

той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше)

державами;

- при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома

(або більше) сторонами;

- при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні

угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін.

Договори страхування. На практиці використовуються типові договори

страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма "Страхування

будинку і майна" . За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й

устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій

діяльності.

Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про

страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових

подій.

Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується

збиток, що є непрямим результатом певних подій.

Найбільш відомий приклад такого типу страхування - це страхування

прибутку від підприємницької діяльності.

Страховик зобов'язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або

фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку.

До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування

належать:

1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення

підприємства постачальника або головного споживача, що призвело

або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті,

до закриття страхувальника;

2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує

страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі

для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;

3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором

страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від

страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну

плату в результаті знищення приміщень.

36) Управління туристичною галуззю здійснюється, як правило, через спеціальний адміністративний орган — Національну туристичну адміністрацію (HTA), роль якої в різних державах неоднакова. 

Першочерговим завданням є визначення ролі держави й її адміністративних органів і установ у розвитку туристичної діяльності та просуванні національного туристичного продукту. 

Основними важелями державного втручання в туристичній сфері є:

— розробка законодавчої бази, яка регламентує основні питання розвитку туристичної сфери, включаючи економічне стимулювання розвитку перспективних видів туризму (зазвичай, це досягається запровадженням податкових пільг і особливих умов інвестування), а також розробку правил функціонування туристичних підприємств;

— розробка антикризових програм, які дають змогу пом'якшити не- і сприятливі наслідки нерівномірного розвитку світових економічних процесів.

— створення умов, які сприяють залученню інвестицій у туристичну сферу. Стабільна державна економічна політика й розробка стратегії розвитку туристичної галузі на перспективу — найвагоміші серед них;

— вирівнювання економічного розвитку регіонів за допомогою визначення пріоритетів і розмірів державної підтримки;

— координація темпів розвитку туристичної галузі й суміжних галузей;

— регулювання туристичних потоків шляхом формування попиту й розширення пропозиції у сфері туристичних послуг.

Для виконання своїх функцій структура, яка керує туристичною галуззю, повинна налагоджувати відносини з міністерствами економіки, зовнішньоекономічних зв'язків або зовнішньої торгівлі, культури, освіти, сільського господарства й транспорту. Але роль національної туристичної адміністрації (міністерства туризму) не зводиться до простої взаємодії з різними державними структурами. По-перше, вона повинна визначити коло своїх повноважень і питань, які входять винятково до її компетенції, а також домогтися визнання за собою права виконання цих функцій. Уряди країн, в яких діють державні органи управління туризмом, передають їм ексклюзивні повноваження для вирішення питань, які стосуються регламентації туристичної діяльності, просування країни як туристичного напрямку, питань професійної підготовки, а також право виступати представником галузі в проектах і програмах інших відомств у частині, що стосується туризму.

У деяких країнах туристичні адміністрації входять до складу міністерств економіки, транспорту, промисловості, торгівлі, що дає змогу забезпечувати необхідний політичний і фінансовий рівень у вирішенні галузевих проблем і підтверджує важливе значення туристичної галузі для цих країн. Сильні туристичні адміністрації, які входять до складу інших міністерств, існують в Італії, Тунісі, на Кіпрі, в Іспанії, Австрії й інших країнах, відомих у світі своїми туристичними пропозиціями.