16. Худ. Своєрідність історичного роману «Диво» Загребельного

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише Загребельний. Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів (покоління періоду побудування собору: справжній слов’янин, русин, наш пращур в духовному сенсі – майстер Сивоок, Ярослав Мудрий – суперечливий і реальний образ; Великою мірою він виступає антиподом Сивоока, бо є невільником свого високого становища.; покоління ХХст –вчені Гордій Отава та його син Борис, що відстоюють ідею самостійності й первинності культури слов'янства, ціною власного життя рятують фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної війни). Проблематика: влада та мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо підводить читача до думки, що «справжня історія — це історія творення, а не руйнування». Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Киева, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

17. Кларнетизм поезії Тичини

Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). К. вказує на "активно ренесансну одушевленість життя", перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер", органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму. Тобто Сонячні кларнети - поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту  Особливе місце в синкретичному К. посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. К. здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.). Синтетичне мислення схильне до "кольорового слуху" та "слухового кольору" ("Арфами, арфами...", "Гаї шумлять...", "Пастелі" та ін.) У збірці «Сон.кларнети» є кілька пластів: це три частини одного цілого. Перша частина належить до пейзажної і любовної лірики, друга - це вірші про народне горе, заподіяне війною, а третя - це відгомін подій одного року жовтневої революції.) 1 пейзажно-інтимна лірика (природа і людська душа – «Арфами, арфами», «О панно, Інно» і тд) 2 громадянська тематика (поема «Золотий гомін», «Гей вдарте в струни, кобзарі», гімн вмерлим братам «Пам’яті 30 – ти » і тд) Аналіз вірша «Гаї шумлять» із цієї збірки: Тема – ліричний герой описує природу Ідея – гармонія між людиною і природою Мотиви – молоднеча жага до життя, щасливі сподівання, оптимізм Худ. засоби – паралелізм, односкладні речення, персоніфікація.