1. Класицизм як творчий напрям і метод.

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін

2. 2. Англійський просвітницький роман (д. Дефо, Дж. Свіфт).

Характерні особливості роману

Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду роману, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису в документальному романі).

Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним романом, — авторитарний творець уявного світу, який верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки. Роману 20 ст. притаманний інший тип розповідача: розповідач вступає у «діалогічні стосунки з чужими свідомостями»; інші свідомості є рівноправними щодо нього. В такого роману є своя традиція — від Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Ганса Гріммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологічному романі «Брати Карамазови» Федора Достоєвського. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні в «Перехресних стежках» Івана Франка.

Розповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігамо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі 18-19 ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то у 20 ст. він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (близько 1660—1731 pp.). У ньому письменник виступив ти¬повим ідеологом буржуазії, бо обстоював найголовнішу цінність буржуазної свідомості — образ людини, яка "всім завдячує самій собі". Треба було висадити Робінзона, корабель якого зазнав аварії, на без-Дюдний острів і примусити його почати в буквальному розумінні з ^ля, щоб досягти максимального ефекту і день за днем, крок за кро-ї^ом спостерігати його успіхи у пошуках, прирощуванні майна і життєвого комфорту, в гарантуванні безпеки. Самітницький piat нового типу людини-буржуа виник якраз своєчасно, в епоху капіталізму та експансіоністсько-колоніальних апетитів. Роб іде в море, щоб розбагатіти, і книга закінчується здійсненням^ про золото. Звичайно, це робить Робінзона виразником загальних прагнень XVIII ст., але багато що в книзі, безперечно, виході рамки епохи. Її ідеал самодостатності, боротьба самотньої людини з природою — це вічні теми. Роман люблять і досі, хоча слабка культура його автора очевидна.

Сучасник Дефо — Джонатан Свіфт (1677—1745 pp.), хоч і рясу священика, не визнавав жодних релігійних забобонів (п свідчить його книга про церковників "Казка бочки"). Будучи цінітелем найбільшого собору в Ірландії, Свіфт займався не стільки і ковними справами, скільки політикою. Але ім'я його прославив роман "Мандри Гулівера". У влучній, часом алегоричній формі CBJ висміяв усе в сучасній йому англійській дійсності: політичні порі ки, ворогуючі релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих і жадібності і користолюбства людей.

На відміну від стилю Дефо, у Свіфта наявні різноманітність cri ричних прийомів, чудова фантазія, бездоганна мова.

В середині XVIII ст. виступив ще один видатний майстер ангі ського роману — Генрі Філдінг (1707—1754 pp.). Високоосвічі людина, він писав гострі політичні п'єси ("Суддя у пастці", "Дон Kü в Англії") — саме через його п'єси в Англії було запроваджено су ру театральну цензуру. Найпопулярніший його твір — роман "Іс рія Тома Джонса, знайди".

Раздел I. АНГЛИЙСКАЯ ЛИТЕРАТУРА

ГЛАВА 4. АНГЛИЙСКИЙ РОМАН ЗРЕЛОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ

Период зрелого Просвещения в Англии, охватывающий 40 — 50-е годы XVIII в., отмечен бурным расцветом просветительского реалистического романа. Драма, памфлет, эссе и другие жанры, популярные на раннепросветительском этапе, продолжают играть видную роль в культурной жизни страны, но перестают быть ведущими. Роман завоевывает господствующие позиции в английской литературе и служит действенным средством пропаганды и популяризации просветительских идей.

Важнейшей предпосылкой становления романа как подлинного эпоса нового времени послужили те сдвиги в экономической, политической и культурной жизни Западной Европы, которые были связаны с процессом распада феодальных и утверждения новых буржуазных отношений. Не случайно именно Англия, раньше других европейских стран вступившая на путь буржуазного развития, дала миру первые блестящие образцы нового жанра.

Преемственно связанный с традициями плутовского романа, «Дон Кихота» Сервантеса и повествовательной прозы XVII в., роман эпохи Просвещения вместе с тем и в идейном, и в художественном отношении существенно от них отличается. Осваивая опыт драматических, публицистических и документальных жанров, он обращается к изучению повседневной частной жизни в ее многообразных проявлениях, вводит в литературу нового героя из буржуазно-демократических слоев общества, ставит и решает новые, актуальные для своего времени философские, социальные и этические проблемы.

Отцом просветительского реалистического романа по праву считается Даниель Дефо. Его преемниками на этапе зрелого Просвещения становятся Ричардсон, Филдинг и Смоллетт. Они стоят, по существу, у истоков двух чрезвычайно важных линий в развитии европейского «эпоса частной жизни». Эпистолярные романы Ричардсона, исследующие душевный мир личности, знаменуют собой рождение жанра психологического романа; «комический эпос в прозе» Филдинга и сатирические полотна Смоллетта, использующие сюжетную схему «странствований» героя и опирающиеся на традиции Сервантеса, прокладывают путь жанру так называемого «романа большой дороги».