29. Мішель де Монтень. «Проби» як зразок есеїстки Відродження.

В останній чверті XVI ст. високого рівня досягла у Франції філософська думка. Найвидатнішим її представником був Мітель де Монтень (1533- 1592).

Жив він здебільшого у своєму маєтку, займався господарством і писав працю «Досліди», якій судилося стати одним із найвидатніших і найсвоєрідніших творів доби Відродження. Складаються «Досліди» з трьох книг, вперше опублікованих у 1588 р. За будовою це фрагментарний твір, у якому відсутня будь-яка сюжетна єдність. Він містить окремі думки, міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей, про честолюбство і здоров'я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує.

«Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя.

У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися.

Трактуючи людину як істоту мінливу, Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу.

«Досліди» від початку до кінця пройняті запереченням теології, схоластики і догматизму, скептичним ставленням до всього, що подається як незаперечна, категорична істина. «Що знаю я?» - формула, якою філософ виражає свій підхід до пізнання.

Досліди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна. Це досягалося свідомою, цілеспрямованою працею. Монтень писав, що любить мову «просту і нештучну... соковиту і живу, коротку і стислу, не вишукану і прилизану, а сильну і різку».

Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.

30. Загальна характеристика іспанського Відродження.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV- перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Зокрема, центром наукової гуманістичної думки став університет в Алькала де Енарес.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Багатовікова боротьба проти арабського загарбання, завойована ще в середні віки незалежність міст, селянські повстання, розмах військових і політичних дій держави, далекі морські подорожі - все це визначило високий рівень народної свідомості, виховувало почуття гідності й честі, відвагу, допитливий розум. Звідси й характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.