Падіння Белінського муру.
Увечері 9 листопада 1989 року член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини Ґюнтер Шабовскі оголосив про право мешканців НДР без обмежень виїжджати за межі Східної Німеччини. Це стало початком кінця НДР.
9 листопада 1989 року 19:00. Мільйони людей у Східній та Західній Німеччині, як завше, сидять перед телевізором, дивлячись новини. Вже кілька днів поспіль внутрішньополітична ситуація в НДР є головною темою у телевізійних програмах. Упродож місяців демонстранти на вулицях східнонімецьких міст вимагають права на свободу пересування, більше демократії і відкритості, а також реформування соціалістичної держави.
18 жовтня керівник партії та держави Ерих Гонекер був змушений передати свої повноваження Егону Кренцу. Але новий лідер також не зміг завоювати довіру мешканців НДР. Новий закон, що регламентує право виїзду за межі країни, ухвалений 9 листопада 1989 року, мав сприяти стабілізації ситуації. Однак сталося якраз навпаки. Цілком у західному стилі проводив щоденну прес-конференцію речник уряду НДР Ґюнтер Шабовскі: « …сьогодні ухвалено постанову, котра дає можливість кожному громадянину виїхати за межі НДР».
Гюнтер Шабовскі під час прес-конференції 9 листопада 1989 року
Тоді один журналіст запитав, відколи починають діяти нові правила. На що Шабовскі, якого неправильно поінформували, відповів: «Негайно». Насправді нові правила мали почати діяти 10 листопада. Протягом кількох хвилин ця сенсаційна новина облетіла весь світ: Берлінський мур уперше за 28 років його існування цього вечора можна буде оминути. Це був перший випадок, коли жителям НДР дозволили вільно, без пояснення причин, залишити межі своєї країни і в’їхати до Західної Німеччини.
Повалення Муру
Ця новина в НДР створила справжній ажіотаж. Не останню роль зіграли західнонімецькі ЗМІ, які оголосили про фактичне повалення Муру ще до того, як це сталося. Люди попрямували до Бранденбурзької брами і до інших пунктів пропуску, які ділили Берлін на Схід і Захід. Службовці, котрі стояли на пунктах контролю, були спантеличені, адже їм ніхто не давав інструкції відкрити шлагбауми. З плином часу людей ставало дедалі більше і зрештою, коли по інший бік стіни теж зібрався велетенський натовп, вони здалися.
Листопад 1989 року
Майже опівночі перші східні німці ступили на землю Західної Німеччини. Їх зустрічали з захватом і вигуками радості. Абсолютно незнайомі люди кидалися один одному в обійми, плачучи від радості. Ця ніч була просто божевільною. «Нас прийняли просто супер. Це було божевіллям, що не можна собі уявити. Муру немає…муру немає». Протягом багатьох років у НДР рух за громадянські права піддавався кримінальному переслідуванню з боку влади. Вимоги не сприймалися серйозно. Коли 4 листопада опозиційне об’єднання «Новий форум» закликало до демонстрації на Александрплац у Берліні, то прийшло понад півмільйона людей.
Опозиціонери, серед яких були також відомі люди, застерігали від тактики порожніх обіцянок нового керівництва, згадує актор Ян Йозеф Ліферс: "Ми повинні були бути пильними стосовно можливих спроб партійних та державних функціонерів нині або в майбутньому використати демонстрації та протести людей нашої країни для того, щоб удавати, ніби це вони є ініціаторами та провідниками тих політичних та суспільних трансформацій, що почалися".
Шлях до єдності
Західнонімецький уряд був заскочений зненацька неймовірними подіями на Сході. Мешканці Західної Німеччини почали вимагати якомога швидшого возз’єднання країни. «Зростеться те, що є частинами одного», - дав поштовх цим сподіванням колишній канцлер Віллі Брандт - лідер СДПН.
Тодішній канцлер Гельмут Коль (ХДС) 19 грудня 1989 року поїхав з візитом до Дрездена до нового керівника уряду НДР Ганса Модрова (СЄПН). Канцлера ФРН прийняли з захватом. Промовляючи увечері перед руїнами Дрезденської Фрауенкірхе, він прокладав шлях до німецької єдності: «Моя мета незмінна, коли історична година це дозволить, - єдність нашої нації. Німеччина – наш дім - мусить постати під європейським дахом. Це мусить стати метою нашої політики».
Через десять місяців, 3 жовтня 1990 року, Німеччина стала єдиною.
3. Переговори СРСР та ФРН про об’єднання Німеччини Для Радянського Союзу відносини з Німецькою Демократичною Республікою мали особливе значення. В НДР розміщувалося найпотужніше угруповання радянських військ, НДР була найважливішою ланкою ОВД, «форпостом соціалізму в Європі». У 1987 р. М. Горбачов у принципі не виключав можливості возз'єднання німецької нації, проте вважав постановку цього питання в політичній площині передчасною і шкідливою. Подальші розходження поглядів Горбачова і Гонеккера призвели до відчуження обох країн, яке завершилося відкритим розривом між ними у жовтні 1989 р. та усуненням керівника НДР. У 1987—1989 рр. у радянсько-німецькій політиці НДР поступилася місцем ФРН. Тим часом стрімке падіння впливу Соціалістичної єдиної партії Німеччини набувало неповоротного характеру, об'єктивно сприяючи поглибленню загальної кризи в НДР, що врешті-решт підштовхувало до об'єднання за західнонімецьким сценарієм. Перебіг подій у країні, яка була найважливішим партнером по ОВД, вимагав від СРСР ретельного вивчення ситуації та коригування свого зовнішньополітичного курсу. Натомість радянські керівники та їхні східнонімецькі колеги вважали за доцільне ставити питання тільки про перспективи та форми об'єднання, яке, мовляв, могло відбутися лише тоді, коли стане співмірним рівень життя в обох державах, зблизяться їхні позиції щодо кардинальних міжнародних проблем, коли вдасться подолати ідеологічні бар'єри та повести серйозний діалог про нові структури безпеки в Європі. Надто великою була віра в права чотирьох держав-переможниць, щоб можна було тверезо поглянути на ситуацію. Радянська сторона втрачала ініціативу і разом з колегами з НДР віддавала розв'язок німецької проблеми на відкуп історії Европа: вчера, сегодня, завтра // Институт Европы РАН. – под ред. Шмелёва Н.П. . – Издательство Экономика. – 2002г. . – 652 стр.. 5 грудня 1989 р. відбулася зустріч Г. Д. Геншера з М. Горбачовим. Міністр закордонних справ ФРН запевнив радянського керівника, що його країна твердо дотримується принципу непорушності кордонів у Європі та поважає суверенне право народу НДР самостійно визначати розвиток республіки. На початок 1990 р. стало очевидним, що цілі, які стояли перед опозиційним рухом у НДР, були досягнуті. Колишня державно-політична система розвалилася. На першому етапі народно-демократичної революції превалювала ідея реформування суспільства у межах соціалістичного вибору. На другому етапі (січень-березень 1990 р., до виборів 18 березня 1990 р. до Народної палати НДР) мова йшла про вибір шляху подальшого розвитку. Теза про підтримання існування НДР в якості соціалістичної альтернативи ФРН зазнала повного краху. Після відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Утім вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР. Тенденції, які намітилися у грудні 1989 — січні 1990 р. в розвитку міжнімецьких відносин, свідчили про неминучість державного об'єднання двох країн. Підсумки виборів, у результаті яких партії, що виступали за негайне об'єднання, отримали більшість у Народній палаті НДР, а представники «Альянсу за Німеччину» — можливість сформувати й очолити новий коаліційний уряд (прем'єр-міністром 12 квітня 1990 р. став Лотар де Мез'єр), розвіяли останні сумніви. На адресу уряду ФРН надходять так звані «сім запитань Шеварднадзе». Радянський Союз цікавило, які політичні, юридичні, матеріальні гарантії того, що німецька єдність не створить у майбутньому загрозу національній безпеці інших держав і мирові в Європі? Чи буде готова така Німеччина визнати наявні кордони у Європі та відмовитися від будь-яких територіальних претензій? Чи будуть готові німецькі держави у разі обопільної згоди почати рух до єдності німців, ураховуючи інтереси інших європейських держав, шукаючи на колективній основі взаємоприйнятне вирішення всіх питань, у тому числі європейського мирного врегулювання? 14 липня 1990 р. до Москви прибули канцлер ФРН Г. Коль, міністр закордонних справ Г. Д. Геншер та міністр фінансів Т. Вайгель. Переговори, які мали дати відповіді на питання про статус об'єднаної Німеччини та її відносини з Радянським Союзом, почалися у Москві, продовжилися на Ставропольщині та завершилися в Архизі, що на Кавказі. Кульмінацією діалогу стала фактична згода радянського лідера з тим, що ФРН після об'єднання залишиться у Північноатлантичному альянсі. На момент зустрічі в Архизі результат переговорів був передбачуваним. Внутрішнє становите в СРСР, ситуація в НДР та інших державах Східної Європи, постійний тиск західних партнерів залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши заручником політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б спровокувати щонайменше загострення обстановки і критику за кордоном, керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх дій. Крім того, воно серйозно усвідомило, що співробітництво з об'єднаною Німеччиною, хай і членом НАТО, набагато вигідніше ддя Радянського Союзу, ніж конфронтація з непередбачуваними наслідками. Однак із певних питань переговори в Архизі проходили досить напружено. М. Горбачов добивався остаточного й чіткого підтвердження важливих для СРСР положень. Зокрема мова йшла про те, що іноземні війська НАТО не будуть розгортатися на території колишньої НДР і там не будуть розташовані ядерна зброя та засоби її доставки. Канцлер погодився на це. Президент наполягав на скороченні чисельності Бундесверу й отримав згоду Г. Коля на «стелю» у 370 тис. вояків. Радянський лідер переконав канцлера, що Німеччині необхідно сплатити витрати, пов'язані з перебуванням Західної групи військ на німецькій території протягом узгодженого часу, з її виведенням на батьківщину та забезпеченням там житлом. Було досягнуто взаємопорозуміння, що Німеччина раз і назавжди відмовляється від володіння ядерною, хімічною та бактеріологічною зброєю. Дійшли спільної точки зору і щодо необхідності більшої синхронізації загальноєвропейського процесу і процесу об'єднання Німеччини, зокрема шляхом створення нових структур безпеки в рамках НБСЄ. Велику увагу було приділено узгодженню фундаментальних ідей майбутнього «Великого договору» між СРСР та ФРН, покликаного визначити магістральний розвиток радянсько-німець-ких відносин на перспективу. Зустріч в Архизі практично відкрила шлях до завершення переговорів «шістки» й остаточного оформлення зовнішніх аспектів об'єднання. Вона засвідчила, з одного боку, применшення ролі Радянського Союзу в світі як наддержави, з іншого — спробу СРСР отримати широкомасштабну допомогу Заходу для виведення країни з кризи та стабілізації внутрішньополітичного становища. Здача радянських позицій пояснюється також бажанням інтегруватися у систему європейського економічного та політичного співробітництва, а також розрахунком на майбутні привілейовані відносини з єдиною Німеччиною. Процес об'єднання Німеччини виявився швидкоплинним — воно сталося за 329 днів. Новий курс М. Горбачова сприяв зміні об'єктивної ситуації передусім в НДР, спровокував «вибуховий» характер об'єднання, яке врешті-решт відбулося за західнонімецьким сценарієм. Керівні кола ФРН узяли ініціативу в свої руки за активної участі радянських керівників Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція, хоча початковий задум полягав у реалізації формули «4+2», тобто СРСР, США, Велика Британія і Франція мали провести переговори з двома німецькими державами та укласти договір. Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Німеччина зобов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, проголосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців, що й було зроблено. Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу, Підписання Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР 9 листопада 1990 р., а також укладення у жовтні того ж року угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти радянських військ були наслідком остаточного вирішення німецького питання. Втім таке врегулювання відносин з Німеччиною не було рівнозначним укладенню мирного договору за підсумками Другої світової війни, оскільки не зачепило всіх аспектів взаємовідносин між державами, зокрема проблем міжнародно-правової відповідальності за розв'язування Другої світової війни, відшкодування збитків, повернення культурних цінностей тощо. 2 грудня 1990 р. на перших після 1945 р. загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримує урядова коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а 17 січня 1991 р. Гельмут Коль обирається Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини