100) Зміст судового рішення

У теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення було висловлено різні судження, у яких виділяються окремі властивості, що його характеризують. Вважається, що воно є актом судового підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду¹; актом визнання, підтвердження існування чи не існування спірного права і наявності в підтвердженні наказу²; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні³; актом застосування норми права⁴, що владно підтверджує правовідносини сторін⁵, тощо.

Справді, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

• Має імперативний характер ( забезпечується державою силою примусу)

• Носить декларативний характер (підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення)

Судове рішення — акт правосуддя у цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від його політичної, економічної і юридичної характеристики.

Ухваленням рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. У рішенні відображається вся проведена судом діяльність щодо дослідження і оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів

Вимоги, яким має відповідати судове рішення :

Норми глави 7 розділу III «Судові рішення» ЦПК України визначають, що рішення суду має бути законне і обґрунтоване (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладене за встановленим змістом (ст. 215) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Законним є рішення, яким суд, виконавши вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215 ЦПК України умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимога правильного застосування матеріального закону зумовлюється завданням суду щодо захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні — усунення порушень і реалізація положень.

Обґрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213,215, 309 ЦПК України умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.

Рішення суду має викладатися письмово, за змістом — відповідати вимогам ст. 215 ЦПК України і складатися із вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин. У вступній частині зазначаються: час і місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина повинна містити узагальнений виклад позиції відповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, інші докази, досліджені судом. У мотивувальній частині зазначаються: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені у рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У резолютивній частині зазначаються: висновки суду про задоволення позову або відмову у позові повністю чи частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 216, 217 ЦПК України).

Рішення суду ухвалюється у нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці — ніхто не має права бути присутнім у ній, крім складу суду у даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК України).

Ухвалене рішення виготовляється на спеціальному бланку у письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи, підписується всім складом суду і скріплюється печаткою суду. Виправлення у рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів.

Ухвалене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей тощо (ст. 6 ЦПК України). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Сторонам та особам, які брали участь у справі, що не були присутні у судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення протягом п'яти днів з дня його проголошення. На вимогу інших осіб, які брали участь у справі, суд видає копії судового рішення не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення (частини 2, 3 ст. 222 ЦПК України).

101 Предмет доказування, факти, що не входять до предмету доказування.

Згідно з ч.І ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення Лрави (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

предмет доказування — коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.

Згідно зі ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами; обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду з раніш розглянутої справи.

До першої групи підстав звільнення від доказування відносять обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.І ст.61 ЦПК), тобто визнані факти.

До другої групи належать так звані загальновідомі факти, тобто факти, відомі широкому невизначеному колу людей (перший критерій), у тому числі і складу суду, що розглядає справу (другий критерій). Обставини даної групи можуть мати різний ступінь відомості: світову (Чорнобильська катастрофа), регіональну (дата початку навігації у певному районі) і т.п.

Якщо факт відомий у світовому масштабі або на території всієї країни, то суд має право послатися на такий факт при обґрунтуванні своїх висновків зі справи без яких-небудь застережень. Якщо ж суд має справу з локальними фактами, тобто загальновідомими лише на обмеженій території, тоді він зобов'язаний вказати у рішенні (зробити застереження), що даний факт має місцеве значення, загальновідомий у масштабах району, міста, області, у зв'язку з чим був визнаний судом таким, що не підлягає доказуванню. Подібне застереження у судовому рішенні необхідно для того, щоб вищестоящі судові інстанції при перевірці правильності рішень нижчестоящих судів знали, з якої причини наявність фактів, покладених в основу судового рішення зі справи, не підтверджена відповідними доказами.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі та дати їх вичерпний перелік. Загальновідомими можуть бути події, у тому числі знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів тощо. Загальновідомі фізичні, хімічні, технологічні властивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні при яких умовах визнана загальновідомою характеристика людини. Це не обставина, не фактичне дане, а суб'єктивна оцінка особистості, її поведінки та взаємовідносин з особами, які її оточують. І, як будь-яка оцінка, вона може істотно змінюватися.

Третю групу підстав звільнення від доказування становлять преюдиціальні факти — факти, встановлені або рішенням суду з цивільної, господарської або адміністративної справи, або вироком суду, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 61 ЦПК преюдиціальними є:

обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Мета преюдиції полягає в тому, щоб звільнити осіб, які беруть участь у справі, від повторного доказування, а суд — від повторного дослідження фактів, які вже доказані та досліджені.

Слід зазначити, що хоча закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він всежтаки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду чи постановою суду у справі про адміністративне правопорушення: факт вчинення дій і факт вчинення дій конкретною особою.

Преюдиціальна сила судового акта має суб'єктивні та об'єктивні межі. Об'єктивні межі — це коло обставин, перелічених у мотивувальній частині акта, що вступив у законну силу. Суб'єктивні межі — це коло осіб, для яких факти, встановлені судовим актом, мають преюдиціальне значення і які не можуть бути оскаржені. Закон визначає, що преюдиціальними факти є лише для осіб, які брали участь у розгляді справи.

Необхідність виключення преюдиціальних фактів з предмета доказування потребує обґрунтування, тим більш що в літературі висловлювалася думка про те, що факти, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не можна виключати зі сфери доказування, оскільки це порушує принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням. На наш погляд, відмова від преюдиціальності судового рішення, що набрало сили, може позбавити правосуддя важливості, знецінити судову процедуру.

102.Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення в апеляційному провадженні.

Стаття 309. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення

1. Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і

ухвалення нового рішення або зміни рішення с:

1)неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

2. Норми матеріального права вважаються порушеними або

неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не

поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який

підлягав застосуванню.

3. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою

для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до

неправильного вирішення справи.

1. Коментована стаття відображає сутність апеляційного перегляду і відмінність його від колишнього касаційного перегляду. Якщо раніше незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції служили підставами для скасування рішення та направлення його до суду першої інстанції для нового розгляду по суті, то тепер вони є підставами для постановления нового рішення апеляційним судом.

2. Відповідно до цієї статті необґрунтованість рішення суду першої інстанції як підстава для його скасування і постановлення нового рішення судом апеляційної інстанції, може полягати у:

а) неповному з'ясуванні судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи. Неповнота судового рішення найчастіше зустрічається у судовій практиці та може служити підставою для скасування рішення. Це - найбільш поширений недолік судових рішень (про повноту рішення див. коментарі до статей 214,215 ЦПК);

б) недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими. Апеляційний суд у цьому плані повинен перевірити достатність і вірогідність доказів,зібраних й оцінених судом першої інстанції;

в) невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи. Цей прояв необґрунтованості судового рішення виникає внаслідок погрішностей в оцінці доказів, що приводить до алогічного висновку в рішенні суду першої інстанції.

3. Коментована стаття передбачає як підставу для скасування рішення суду першої інстанції і постановления нового рішення апеляційним судом, і незаконність рішення. У загальному вигляді у п. 4 частини першої даної статті цю підставу визначено як пору­шення або неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права. Конкретизуючи це поняття, закон вка­зує, по - перше, на випадки, коли суд першої інстанції застосував закон, який не поширюється на дані правовідносини. Як уявляєть­ся, до цієї підстави належать випадки, коли суд першої інстанції при розгляді справи та постановленні рішення необгрунтовано широко витлумачив і застосував норму матеріального права чи заснував рішення на скасованому законі або на такому, який ще не набрав законної сили, чи на законі, що суперечить Конституції України, підзаконному нормативному акті, який суперечить закону. Незаконним рішення буде і тоді, коли суд першої інстанції при постановленні рішення не застосував належний закон, а вирішив справу, застосувавши аналогію закону чи аналогію права, коли насправді існує норма права, яка регулює дане спірне правовід-ношення.

4. Незаконність рішення може виникнути й у результаті порушення або неправильного застосування норм процесуального пра­ва. Однак, на відміну від порушення норм матеріального права, порушення норм процесуального права може бути підставою ска­сування рішення суду першої інстанції та постановления нового рішення апеляційним судом тільки у випадку, якщо це порушення привело до неправильного вирішення справи. Наприклад, порушення правил про підсудність тягне за собою скасування рішення суду першої інстанції тільки тоді, коли внаслідок такого порушення постановлено неправильне рішення або порушені права осіб, які беруть участь у справі, на особисту участь у розгляді справи.

5. Відповідно до даної статті апеляційний суд вправі не тільки постановити нове, а й змінити рішення суду першої інстанції. Тому сама по собі відсутність згадування у коментованій статті про підстави постановления зміненого рішення не свідчить про відсутність відповідного повноваження апеляційного суду. Головною проблемою у зв'язку з нечіткою законодавчою регламентацією є проблема меж зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції. У літературі та судовій практиці іноді помилково вважають, що будь-яка зміна рішення є не що інше, як постановления нового рішення. Якщо апеляційний суд, наприклад, з мотивувальної частини рішення виключає посилання на неналежний закон, навряд чи таке рішення можна вважати новим, а не зміненим.

Зміна рішення необхідна тоді, коли будуть виявлені такі порушення норм матеріального і процесуального права, що не впливають на головний висновок суду першої інстанції про права і обов'язки сторін у справі (збільшення або зменшення розміру стягнення, виключення неналежних посилань на закон, виправлення неточностей рішення тощо). У противному разі рішення буде не зміненим, а новим.

103. Зміст принципу безпосередності судового розгляду в цивільному процесі.

Фіксування судового засідання.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність забезпечує можливість увійти особисто в стосунки зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання

Разом з тим безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, в зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33 ЦПК), допитати свідків за місцем "їх проживання або перебування (ст. 45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового розгляду судця у невідкладних випадках провадить огляд місця (п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.