13. Доведіть, що Пєр Корнель-представник першого етапу французького класицизму. Розкрийте естетичні погляди Корнеля. Зясуйте ідею громадського служіння у трагедії Корнеля «Сід».

Корнель (фр. Pierre Corneille) — французький драматург, «батько французької трагедії», один із творців класицизму у французькій літературі. Першим представником етапу французького класицизму є тому, що першу п'єсу - комедію "Melite" написав у 1629 році, саме тоді класицизм набуває найбільшого розквіту у Франції.

Першим великим французьким драматургом був П'єр Корнель (1606–1684 рр.), який написав ряд класичних п'єс (про першу з них склалася приповідка, поширена у французів і досі: "Це чудово, як "Сід"). В основі "Сіда" лежить лицарський сюжет про боротьбу кохання та обов'язку. В "Горації" ідеї громадянського обов'язку переважають над усім і повністу підпорядковують собі людські пристрасті. Морально підносячи особистість, громадянськість водночас пригнічує її, тобто Корнель вже помітив, що гуманістична гармонія між спільним благом і особистим щастямо.

«Сід» у перекладі з арабської означає «пан». Це прізвисько знаменитого іспанського полководця XI ст. Родріґо Діаса, про якого йдеться у «Пісні про мого Сіда», поемі «Родріґо» та численних середньовічних іспанських романсах.

14. Доведіть, що Мольєр - майстер французької класицистичної драми. Розкрийте естетичні погляди Мольєра. Покажіть особливості викриття лицемірства в комедії "Тартюф" та художню природу твору. З'ясуйте узагальнююче значення образу Тартюфа.

Мольєр прийшов у літературу в період розквіту класицистичної трагедії. Хоча Корнель і Расін писали і комедії, проте у той час комічні вистави не мали такого значення, як трагедії. Комедії сприймалися глядачами як несерйозне видовище, що мало лише розважати публіку. Мольєр надав комедії зовсім іншого змісту. Його п'єси були не тільки цікавими, а й повчальними. Беручи образи і ситуації для своїх комедій із сучасного йому життя, драматург показував людям їхні вади, пристрасті й помилки. Мольєр поєднав правила класицизму з традиціями народного театру, що надало його творам особливої життєвості та динамізму. Вони стали виявом самого духу народу, духу вільнодумства, непокори і про­тесту проти всього ницого, фальшивого, порочного. Мольєр довів, що комедія може впливати на глядача не менше, а можливо, навіть і більше, ніж трагедія. Водночас митець був справжнім новатором у галузі літератури й театральної діяльності, бо вийшов за межі класицизму й заклав нові принципи драматургії.

Жан Батист Поклен (Мольєр) народився 15 січня 1622 року ж Парижі. Його батько, Жан Поклен, був хазяїном шпалерної крамниці і майстерні. згодом він купив собі посаду придворного шпа­лерника і через деякий час здобув почесне звання королівського камердинера. Мольєр був сином Жана Поклена від першого шлюбу Його мати, Марія Крессе, померла в 34 році батько одружився вдруге. Жан Поклен синові блискучу освіту. Мольєр навчався Клермонському колежі, де оволодів старода-німи мовами, вивчав античну літературу, історію, філософію та природничі науки.

Великий вплив справили на Мольєра лек'_ філософа П. Гассенді. Спираючись на його вче -ня, письменник пізніше буде глибоко досліджувати людські характери і життя, віддаю -: перевагу не умоглядним схемам та абстра-1 ним міркуванням, а досвіду. Тому образи Мол:-ра такі живі й достовірні. Слідом за П. Г сенді Мольєр вважав, що людська поведін-може бути моральною лише за умови вільне і природного розвитку людини, хоча й наго.' шував на важливості розумного самообмежень По закінченні Клермонського колєа Мольєр вступив до Орлеанського університ-ту, де здобув вчений ступінь ценціата прав, після чого був прийнятий в корпорацію ад­вокатів. Отже, він мав змогу тгюдовжити справу свого : зтька або зайнятися адвокатською практикою. Однак •• эго ще з дитинства вабив те-і-р. Сім'я Покленів жила в :лному з багатолюдних районів Парижа. Тут Мольєр «ів змогу дивитися народні -■стави, виступи мандрівних груп комедіантів. Разом із _.іом відвідував і вистави гозного паризького театру — :.ргундського готелю. Коли с-:ий Мольєр оголосив свій

.імір стати актором, ця но­вина зустріла опір з боку його батька. Річ у ~ що професія актора в ті часи вважалася -згідною порядної людини, вона засу­кувалася церквою і зневажалася суспіль­ством. Хоча 1641 року король Людовік XIII пилав наказ, який прирівнював гру акторів до •оіих видів мистецтва, діячі театру ні в кого х викликали поваги, а церковники продов-г-»зали вважати акторську професію гріхов­ні ю. Незважаючи на це Мольєр вирішив при-1-тити своє життя театру.

1643 року разом із сім'єю Бежар він засну-ьіз у Парижі театральну трупу — так званий *3лискучий театр». Втім молодим акторам

\э важко конкурувати з професійними па­ризькими театрами: вони не мали досвіду та

власного репертуару і стави­ли переважно трагедії, хоча сам Мольєр та його товариші були коміками за покликан­ням. «Блискучий театр» про­існував менше двох років і розпався, залишивши Мольє-рові замість слави безліч боргів. Проте це не зменшило енергії молодого драматурга. Разом зі своєю трупою він вирушив у мандри по фран­цузьких провінціях. Роки блу­кань і поневірянь (1645—1658) не минули марно. Мольєр ус­відомив нарешті природу сво­го таланту і став писати комічні п'єси, узявши теат­ральний псевдонім, який зали­шився з ним до кінця життя. Окрім того, під час мандрівок з театральною трупою письмен­ник мав чудову нагоду спостерігати життя і людей. Звідси ті всеохопність та достовірність, що відрізняли його п'єси від творів інших дра­матургів того часу.

Слава Мольєра та його трупи поступово зростала, досягши нарешті Парижа. 1658 року молодий драматург разом зі своїми друзями-акторами вирішив повернутися до столиці, і 24 жовтня того ж року трупа виступила в Луврі перед королем Людовіком XIV. На суд мо­нарха була представлена п'єса «Закоханий лікар*. Сучасники згадували, що король ба­гато сміявся під час вистави, а по її завер­шенні подарував Мольєрові 500 ліврів. Людо-вік XIV велів надати драматургу та його трупі для роботи театр Пті-Бурбон і з тих пір про­тегував Мольєрові.

1659 року з великим успіхом відбулася пре­м'єра нової комедії «Кумедні манірниці». У ній Мольєр висміяв намагання буржуазії на­слідувати манери й звички завсідників преціоз-них салонів. Письменник піддав нищівній кри­тиці преціозну літературу, манірність у побуті певної частини французького суспільства і навіть ширше — усе фальшиве й несправжнє в людях і в житті. Це був веселий захоплюю­чий фарс, де головна увага приділялася мові героїв та комізму положень. Однак п'єса не сподобалася вищим колам аристократії. Во­сени 1660 року під виглядом перебудови був зруйнований театр Пті-Бурбон, і трупа Мо­льера буквально опинилася на вулиці. Дра­матург поскаржився королю, і той дав роз­порядження перевести трупу Мольєра в приміщення театру Пале-Рояль. Мольєр пе­ребудував цей театр: він зняв величезний ам­фітеатр, зробив три яруси лож і партер, щоб проста публіка могла там стояти, як в інших паризьких театрах. У цьому приміщенні, під опікою короля, трупа виступала до самої смерті драматурга.

1662 року Мольєр одружився з Армандою Бежар, молодшою сестрою Мадлени Бежар, з якою він був пов'язаний дружніми й твор­чими стосунками від початку своєї театраль-

ної кар'єри. Цей шлюб приніс письменнику чимало страждань. Він сильно кохав Арман ду, але вона була набагато молодша за ньог. і, як актриса, надто любила розкіш і уваг\ шанувальників. Мольєр болісно переживаь кохання без взаємності, але розлюбити Ар­манду було неможливо, як неможливо було подолати різницю у віці. До того ж ворог. Мольєра неодноразово звинувачували його = кровозмішенні, висуваючи безпідставну вер­сію про те, що Арманда начебто була йоге дочкою. Усе це надзвичайно ускладнювал життя драматурга, проте відмовитися від своїх почуттів він не міг. До самої смерті він збер:: у своєму серці чисте й світле кохання до Ар-манди.

У 1661—1662 роках поставлені дві нові ко­медії Мольєра, що принесли йому велики, успіх,— «Школа жінок» і «Школа чоловіків'* У них митець продовжив спостереження над людською природою, поглибивши досто­вірність образів. Ці твори викликали ряд гнівних нападів на нього з боку аристократії. драматургів, пов'язаних з Бургундським Оте­лем (Візе, Бурсо, Монфлері). Мольєра звинувачували в аморальності, відсутності ху­дожнього смаку, порушенні правил класициз­му. У той час митця підтримав Н. Буало, яки схвалював «поєднання приємного з корисним і у його комедіях і підкреслив філософську гли­бину Мольєрових творів, що не суперечил::-внішніи розважальності.

ам драматург дав відповідь своїм ворогам у полемічній ї змедії «Критика на Школу жінок» (1663). Він стверджу-і^в думку, що комедія вища за трагедію, оскільки зобра­жує «не героїв, а людей», а

гбражуючи людей, «треба ::*сати їх з натури; портрети

і мають бути схожими, ви ■його не досягли, якщо в них -хто не впізнає людей нашо---J віку». Отже, Мольєр вису-•'■ з новий принцип у мистец-і: — правдивість. До того ж • н проголосив демократизм

іним із критеріїв оцінки ми-

-ецтва. Драматург писав, що : пєнтується не на смаки зав-

лників лож, а на думку тих, гго стоїть у партері.

Вороги Мольєра ще більше розлютилися. 5они писали спрямовані проти нього памфлети, r-сміювали його в спеціально написаних п'єсах

(наприклад, «Портрет живо­писця», 1663), але Мольєр смі­ливо відповідав на всі напади. Король всіляко підтримував драматурга, використовуючи його талант для влаштування придворних розваг.

Починаючи з 1664 року Мольєр, паралельно з робо­тою в Пале-Роялі, багато часу віддавав створенню комедій-балетів, які мали величезну популярність при дворі Людо-віка XIV. У цих п'єсах ко­медійні сцени виконувалися акторами з трупи Мольєра, а балетні інтермедії — придвор­ними, серед яких нерідко з'яв­лявся і сам король.

Найвищого розквіту та­лант Мольєра досяг у 1664— 1670 роках, коли були ство­рені його найбільш гострі комедії — «Тартюф*, «Дон Жуан*, «Мізантроп*, «Скнара*, «Міщанин-шляхтич*.

У 1664 році для грандіозного свята у Вер-салі митець написав комедію «Тартюф», але п'єса зіпсувала свято, бо королева-мати Анна Австрійська залишилася дуже незадоволеною виставою. Згодом проти Мольєра було вису­нуто звинувачення в образі релігії та церкви. Річ у тім, що в той час у Парижі діяло «Това­риство Святих Дарів», яким опікувалася Анна Австрійська. Це товариство об'єднувало ка-толиків-ортодоксів, котрі фактично були шпи­гунами: вони стежили за проявами вільнодум­ства в країні і готували матеріал для інквізиції. Діяльність товариства була настільки шкідли­вою, що Людовік XIV наказав заборонити його, але воно продовжувало діяти, хоч і та­ємно.

В образі Тартюфа драматург показав од­ного з членів товариства, однак цей образ набув узагальнюючого значення. Письменник висміяв не тільки діяльність певної церковної організації, а створив сатиру на феодально-католицьку реакцію загалом, більше того, ви­крив святенництво і лицемірство, що стали нормою в тогочасному суспільстві.

Боротьба за п'єсу тривала п'ять років. Вона неодноразово заборонялась, а гоніння на ав-

тора не припинялися. Було створено три ре­дакції п'єси. У першій (1664) Тартюф діє і сутані священика, його образ тісно пов'яза­ний з діяльністю згаданого товариства. У дру­гій редакції (1667) Тартюф, названий Панюл:-фом, виступає у світському одязі, але вс одразу впізнають у ньому церковника-лице-міра. А в третій редакції (1669) образ Тартк-фа досягає великої сили узагальнення. В уособлює в собі суспільне зло і показаний нг лише лицеміром і розпусником, а й зради; ком, наклепником, втіленням жадібності, мар-нолюбства, а головне — святенництва. Тар­тюф повністю підкоряє собі Оргона, готовогс віддати йому все своє багатство і руку своє дочки Маріанни. Коли Ельміра, дружина Орго­на, розкриває своєму чоловікові правду пр: Тартюфа (вона призначає Тартюфу побачен­ня і змушує того виявити себе, в той час як Оргон сидить під столом), вже надто пізно — Тартюф заволодів його майном. І тільки ко­роль своєю владою відновлює справедливість і карає зло.

У цій п'єсі Мольєр показав себе блиску­чим майстром комедії характерів. Лицемір­ство, святенництво — головні риси вдачі Тар-т>фа. У кожному з інших герсонажів теж втілюється шась певна риса: король — :траведливий, Оргон — до-• гливий, Ельміра — розсуд­ка тощо. Однак Мольєр ви-ісристовує й можливості сзмедії положень. Всілякі імішні ситуації, в які потрап-ідють герої, розкривають їхні іірактери, надають сюжету дашамізму і захопливості (епі-ісд зі скринькою, залицян­ні Тартюфа до Ельміри, лю-іовна сварка Маріанни і Зілера тощо). Драматург вво­дять у п'єсу елементи народ-ї-ого фарсу з притаманною а:му буфонадою (біганина, ляпаси, ховання Оргона під гтолом тощо). Уся комедія відзначається правдоподібні­стю. У її образах французьке суспільство ітзнавало себе. Проте Мольєр зображував *е стільки конкретне, скільки типове у своїх терсонажах — те, що одвіку притаманне люд-гву. Тому його герої стали певними типами, . кожне нове покоління відкриває їх по-но-юму.

Естетичні погляди Мольєра

Театр — дзеркало суспільства.

Велика виховна роль театру.

Дві цілі комедії: розважати й повчати.

Призначення комедії — викривати вади людей і суспільства.

Природність і простота у структурі п'єси та грі акторів.

Типізація характерів (художні образи — тезультат спостережень за сотнями людей).

Сатира — дійовіша від трагедії сила у бо­ротьбі з пороками.

15. Доведіть, що Педро Кальдерон де ла Барка – митець барокової доби. Розкрийте жанрове і романтичне розмаїття його творчості. Схарактеризуйте особливості проблематики, композиції, образної системи і поетики драми Кальдерона «Життя – це сон».

Пе́дро Кальдеро́н де ла Ба́рка - іспанський драматург і поет, чиї твори вважаються одним з вищих досягнень літератури золотого століття.

Існує безліч класифікацій п'єс Кальдерона. Найчастіше дослідники виділяють наступні групи: Титульний лист збірки комедій Кальдерона (Мадрид, 1640 р.) Драми честі. У цих творах панує традиційна для іспанського бароко проблематика: любов, релігія і честь. Конфлікт пов'язаний або з відступом від цих принципів, або з трагічною необхідністю їх дотримуватись, навіть ціною людського життя. Хоча дія часто відбувається в минулому Іспанії, обстановка і проблематика наближені до сучасних Кальдерону. Приклади: «Саламейскій алькальд», «Лікар своєї честі», «Живописець свого безчестя». Філософські драми. П'єси цього типу зачіпають фундаментальні питання буття, перш за все - людської долі, свободи волі, причин людського страждання. Дія відбувається найчастіше в «екзотичних» для Іспанії країнах (наприклад, Ірландії, Польщі, Московії); історичний та місцевий колорит підкреслено умовний і покликаний акцентувати їх позачасову проблематику. Приклади: «Життя є сон», «Чарівний маг», «Чистилище святого Патріка». Комедії інтриги. Сама «традиційна» група п'єс Кальдерона включає в себе комедії, збудовані за канонами театру Лопе де Вега, із заплутаною і захоплюючій любовної інтригою. Ініціаторами і найактивнішими учасниками інтриги найчастіше стають жінки. Комедіям притаманний так званий «Кальдероном хід» - випадково потрапили до героїв предмети, листи, що прийшли помилково, таємні ходи й приховані двері. Приклади: «Дама-невидимка», «У тихому вирі ...», «По секрету вголос».

«Життя — це сон»  п'єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632—1635 рр. На сцені була вперше поставлена в Мадриді в 1635 році.

Сюжет і композиція

Події п'єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» Хорнада 1

Зав'язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та її слуга Кларін випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехисмундо. Охорона в'язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехисмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.