1. Методи планування

Планування завжди орієнтується на дані минулого, але прагне визначити і контролювати розвиток підприємства в перспективі. Тому надійність планування залежить від точності фактичних показників минулого.

Сучасний темп зміни і збільшення знань є настільки великим, що стратегічне планування являється єдиним засобом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Воно забезпечує вищому керівництву засіб створення плану на тривалий термін. Стратегічне планування дає також основу для ухвалення рішення. Знання того, чого організація хоче досягти, допомагає уточнити найбільше підхожі шляхи дій. Формальне планування сприяє зниженню ризику при ухваленні рішення. Приймаючи обгрунтовані і систематизовані планові рішення, керівництво знижує ризик прийняття неправильного рішення через помилкову або недостовірну інформацію про можливості підприємства або про зовнішню ситуацію. Планування, оскільки воно служить для формулювання встановлених цілей, допомагає створити єдність загальної цілі усередині організації.

Метод планування – це сукупність прийомів і способів вивчення економічних процесів і розробки планових завдань стратегії підприємства. Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів, класифікація яких відображена в таблиці 6.

Ресурсний метод планування базується на врахуванні ринкових умов господарювання та наявних ресурсів, застосовується при монопольному становищі підприємства або при слабо розвинутій .

Цільовий метод базується на визначенні потреб ринку в тих чи інших видах товарів, змін споживчого попиту насичення на товари і послуги, використовується в умовах конкурентної боротьби між підприємствами.

Метод екстраполяції на основі динаміки показників в минулому, розробляються припущення, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану будуть збережені в майбутньому. Цей метод використовується на підприємствах, які мають стабільні показники діяльності.

Інтерполятивний метод передбачає зворотній рух – від встановленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників з обчисленням проміжних їх величин. Використовується на підприємствах, які мають стабільні показники діяльності.

Спробно-статистичний метод передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин при встановленні планових показників. Так як інтерполятивний метод, спробно-статистичний метод використовується на підприємствах, які мають стабільні показники діяльності.

Чинниковий метод – планові значення показників визначають на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Застосовується при плануванні ефективності виробництва (визначенні можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження витрат, підвищення рентабельності).

Нормативний метод – планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді (норми витрат паливно-енергетичних ресурсів, норми амортизаційних відрахувань, норми забезпечення малоцінними і швидкозношуваними предметами, норми виробітку, норми обслуговування і т. д.). Використовується на нормованих ділянках підприємства.

Балансовий метод забезпечує узгодженість при плануванні потреб із необхідними ресурсами для їх задоволення. Метод використовується при розробці балансів для різних видів ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові).

Матричний метод являє собою побудову моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками. Використовується при плануванні багатофакторних моделей.

Існують такі фактори, які впливають на вибір методу планування:

складності визначення показника, що планується і його взаємозв’язків з іншими показниками;

термін планування (довгостроковий, середньостроковий, короткостроковий);

забезпеченість вихідною інформацією з зовнішнього середовища, так і використання внутрішніх факторів підприємства;

матеріали аналізу відповідних показників у передплановому періоді.

При виборі методів планування необхідно враховувати певні вимоги до них:

повинні бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин;

повинні найбільш повно враховувати профіль діяльності об’єкта планування та різноманітність в засобах та шляхах досягнення основної підприємницької мети – збільшення прибутку;

відрізнятися в залежності від виду розроблюваного плану.

2. Класифікація і структура підприємств

Перша ознака класифікації

1). Мета діяльності :

а) комерційні (мета одержання прибутку на основі виробництва)

б) некомерційні

Друга ознака класифікації

2). Види економічної діяльності :

1. підприємство добувних галузей : гірнича та інші

2. переробні : машинобудувальні, будівництво та інші

3. послуги : торгівля, готельне господарство та інші

КВЕД – класифікація видів економічної діяльності.

Третя ознака класифікації :

За галузевими і функціональними ознаками – ті галузі, як вони виділяються в статистичних збірниках : а) с/г; б) гірнича та інші.

Четверта ознака класифікації

Форми власності :

А) приватна власність :

1. індивідуальні (одноосібні) підприємства

2. сімейні

3. фермерські

4. приватні підприємства з правом найму робочої сили

Б) колективна власність :

1. орендні – (оренда – це володіння і користування майном на основі договору (орендодавець - орендар));

2. кооперативи – створені громадянами України як добровільні об’єднання на основі об’єднання майна і виконання діяльності.

- виробничі

- споживчі

В) державна власність :

- майно збройних сил

- оборонні об’єкти

- державні резерви

- майно НацБанку

- майно державних страхових компаній

- казенні підприємства

50% споживається державою

Г) комунальна (напр. ЖЕКи, перукарні ...)

Д) змішана форма - об’єднується майно різних форм власності.

Спільні підприємства

П’ята ознака класифікації.

Залежно від способу утворення та формування статутного фонду (капіталу) – початковий вклад, що формується засновниками – розрізняють :

1. унітарні – один засновник, що виділяє майно, наймає працівників і або сам керує або наймає керівника

2. корпоративні – два або більше засновників, утворюються за договором, вони об’єднують майно.

Шоста ознака класифікації

Залежно від кількості працюючих :

1. малі – середня чисельність за рік ≤ 50 чоловік, об’єм реалізації ≤ 500 тис. євро

2. великі – чисельність 1000 чоловік, об’єм реалізації 5 000 000 євро

3. всі інші – середні.

Сьома ознака класифікації

За формами організації виділяють :

1. окремі

2. об’єднання.

Найбільш поширеними серед окремих підприємств є господарські товариства – підприємницькі організації, створені на основі угод між юридичними та фізичними особами шляхом об’єднання їх майна для підприємницької діяльності.

Господарські товариства бувають :

1. акціонерні

2. товариства з обмеженою відповідальністю

3. товариства з повною відповідальністю

4. командитні

5. з додатковою відповідальністю

Акціонерні товариства (АТ) – мають статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, несе зобов’язання перед іншими особами в межах статутного капіталу.

Мінімальний статутний капітал АТ : 1250 заробітних плат (ЗП).

Акція – цінний папір без встановленого строку обороту, свідчить про можливість в управлінні, частка в статутному капіталі.

Акціонерні товариства бувають :

1. відкриті

2. закриті

Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – статутний капітал поділений на частки, розмір яких визначається статутними документами (статут і засновницький договір).

Мінімальний статутний капітал : 100 заробітних плат.

Відповідальність ТОВ в межах статутного капіталу. Засновники можуть брати участь лише в управлінні. 30% статутного капіталу при відкритті повинно бути внесено (реальних, затверджених).

Товариства з додатковою відповідальністю – засновники відповідають в межах своїх внесків і в межах свого власного майна, хто більше вніс – більше відповідає майном.

Товариства з повною відповідальністю – всі несуть солідарну відповідальність всім своїм майном.

Командитні – один або більше учасників як у товаристві з повною відповідальністю і з одного або двох учасників як у ТОВ.

Об’єднання підприємств :

1. асоціація – створена для координації господарської діяльності, не втручаються в підприємницьку діяльність

2. корпорація – договірне об’єднання на основі інтеграції наукових комерційних інтересів ; централізовано регулюється ряд питань

3. консорціум – тимчасове статутне об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення спільної мети

4. концерн – статутне об’єднання по принципу диверсифікації, інтегруються фірми різних галузей, банки; в цих об’єднань повна фінансова незалежність від одного чи більше підприємств

5. картелі

6. синдикати

Картелі і синдикати це добровільні об’єднання, які відрізняються глибиною функцій, комерційна мета.

7. трести – єдиний виробничо-господарський комплекс

8. холдинги – основна фірма скуповує пакет акцій, інтегроване об’єднання використовує кошти для придбання пакетів акцій інших підприємств з метою контролю їх діяльності

9. фінансово-промислові групи - об’єднання економічно самостійних підприємств очолює один чи два банки, які розпоряджаються капіталом підприємств

10. франчайзна організація

Франчайза – угода між великою фірмою і малою, в якій франчайзер – велика фірма, яка має відому марку. Мала фірма частину прибутку віддає великій фірмі за правило користування маркою, технології виробництва.

11. стратегічні альянси - об’єднання на тимчасовій основі. Приклад: Вольво-Рено.

БІЛЕТ № 4

1. Господарський механізм підприємства

Госпо́дарський механі́зм — це механізм взаємодії керуючої та керованої підсистем, сукупність конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку.

• Структурні елементи

• Виділяють наступні найважливіші його структурні елементи.

• 1) Планування — центральний і разом з тим найбільш складний елемент господарського механізму. За допомогою планування реалізується стратегія розвитку економіки різних рівнів господарювання, використовуються економічні важелі і стимули і всі інші його складові (форми, організація, принципи, методи планування, структура, показники та ін.)

• 2) Економічне стимулювання, що базується на використанні економічних (матеріальних) інтересів, що реалізуються через механізм економічних важелів і стимулів. Як елементи господарського механізму економічне стимулювання виконує три взаємопов'язані функції: заохочувальну, заборонне, компенсаційне.

• Перша функція повинна забезпечувати залежність величини доходів власника і членів колективу від кінцевого економічного результату роботи підприємства.

• Друга спрямована на посилення економічної відповідальності через механізм економічного санкцій за невиконання своїх зобов'язань і обов'язків.

• Третя функція покликана забезпечити підприємству або окремому працівнику компенсацію втрат, зумовлених погіршенням умов виробництва з незалежних від них причин.

• Економічне стимулювання реалізується через комерційний і господарський розрахунок, систему розподілу прибутку, механізм ціноутворення. фінансово-кредитні відносини, систему оплати праці та інші економічні важелі і стимули.

• 3) Організаційна структура економічного управління реалізується через вирішення комплексу питань, пов'язаних з вибором схем і структур керування. визначенням функцій, прав, взаємовідносин, відповідальності органів управління, вдосконаленням стилю і методів управлінської діяльності, підбором і розстановкою кадрів та інші

• 4) Соціальна підсистема господарського механізму включає сукупність способів, методів і показників, за допомогою яких удосконалюються соціально-політичні, соціально-технологічні, соціально-побутові, соціально-особистісні та інші відносини між людьми в процесі виробництва матеріальних благ.

• 5) Технічна підсистема господарського механізму — це сукупність технічних засобів управління підприємством та їх організація, що забезпечує збір, перетворення, зберігання і передачу інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень і здійснення контролю їх виконання.

• Таким чином, планування, економічне стимулювання, організаційні структури управління, соціальна і технічна підсистеми, різні за своїм змістом, разом узяті утворюють господарський механізм підприємства.

Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти — організатори виробництва і відносини, в які вступають господарюючі суб'єкти з приводу організації суспільного виробництва, тобто господарські відносини.

2. Сутність процесу планування діяльності підприємства

Сутність процесу планування в економічній діяльності підприємства

Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всього підприємства та кожного підрозділу окремо на певний період; визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалі­зації; виявлення матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, які необхідні для вирішення поставлених завдань[2].

У процесі планування вирішується багато завдань, основними серед яких є повне і ефективне використання всіх ресурсів організації; комплексне, якісне і швидке вирішення різноманітних завдань управління; завчасне визначення місця та причин відхилень значень характеристик об’єкта від заданих. Практично вся система господарського управління і регулювання виробництва базується на методах планування. Завершення одного етапу роботи є початком наступного етапу. Пов’язати всі етапи без допомоги планування неможливо[4].

Процес планування дозволяє уявити весь комплекс майбутніх операцій підприємницької діяльності і запобігти небажаних результатів. Особливо важливе планування в комерційній діяльності, де потрібні як передбачення на довгострокову перспективу, так і ґрунтовні попередні дослідження, що передують плануванню. При виході на ринок підприємець повинен реально уявляти можливі результати своєї діяльності, критично оцінювати свої можливості, правильно розділити цілі за часом, навчитися ефективно використовувати ресурси, оволодіти сучасними інструментами підприємництва. Адже прибуток може бути одержаним не відразу, а витрати будуть із самого початку.

Планування - це процес перетворення цілей підприємства в прогнози та плани, процес визначення пріоритетів, засобів та методів їх досягнення.

Система планування, згідно з теорією систем, може розглядатися із двох точок зору. Якщо елементами системи вважаються суб'єкти планування (керівники і розробники планів) та процеси обробки інформації, то система планування виступає як цілеорієнтована множинна сукупність суб'єктів планування або цілеорієнтована множинна сукупність процесів планування, між якими існують специфічні взаємозв'язки.

Якщо елементами системи розглядати результати планування, тобто інформацію, що міститься у планах, то система планування інтерпретується як цілеорієнтована множинна сукупність планів, між якими існують специфічні взаємозв'язки.

Процес планування як доцільна діяльність людей має свою технологію, яка є послідовністю робіт, що виконуються при складанні планів. Процес планування складається із наступних стадій:

1. Визначення цілей планування. Вони стають вирішальними факторами при виборі форми і методів планування.

2. Аналіз проблеми. На цьому етапі визначається вихідна ситуація на момент складання плану і формується кінцева ситуація.

3. Пошук альтернатив. На цьому етапі серед можливих шляхів вирішення проблемної ситуації вибирається найкращий, та розробляються необхідні дії.

4. Прогнозування. На цьому етапі формується уява про розвиток ситуації, яка планується.

5. Оцінка. На цьому етапі проводяться оптимальні розрахунки для вибору найкращої альтернативи.

6. Прийняття планового рішення. Вибирається і оформляється єдине планове рішення[1].

Допоміжними засобами, що забезпечують процес планування, є засоби, які дозволяють автоматизувати технологічний процес розробки планових рішень. Сюди входить технічне, інформаційне, програмне, організаційне і лінгвістичне забезпечення. Комплексне використання цих інструментів дозволяє створити автоматизовану систему планових розрахунків (АСПР).

Побудова системи планування повинна відповідати цілій низці принципів, основними з яких є: цілеспрямованість, єдність і повнота, інтегрованість за змістом у часі, гнучкість, точність.

Принцип єдності полягає в тому, що планування повинно носити системний характер, тобто означає існування сукупності елементів планування їх взаємозв'язок, наявність єдиного напряму їх розвитку, орієнтованого на загальні цілі. Елементами планування на підприємстві є окремі підрозділи, що входять до нього та окремі складові процесу планування. Плани і процеси планування, які є в їх основі, повинні бути інтегрованими з орієнтацією на цілі, тобто вони мають бути змістовно пов'язаними. Змістова орієнтація досягається відповідністю системи планування і орієнтаційної структури підприємства. Взаємозв'язок між підрозділами здійснюється на основі координації на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів (виробничого відділу, відділу маркетингу тощо). Єдиний напрямок планової діяльності, загальні цілі всіх елементів підприємства стають можливими у рамках вертикальної єдності всіх підрозділів (наприклад, підприємство - цех - бригада) та їх інтеграції.

Координація планової діяльності окремих функціональних підрозділів виражається в тому, що планування жодної частини підприємства не можна здійснювати ефективно, якщо воно не буде пов'язане з плановою діяльністю його окремих одиниць. Крім того, зміни в планах одного із підрозділів повинні бути відображенні і в планах інших підрозділів[2].

Інтеграція планової діяльності виражається в тому, що кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної стратегії підприємства, окремий план - це частина плану більш високого підрозділу й підприємства в цілому, а також всі плани - це не просто сукупність, набір документів, а їх взаємопов'язана та узгоджена система.

Планування господарської діяльності підприємства повинно базуватися на таких принципах, як цільова направленість, системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкту та предмету планування. Проте найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування кінцевої мети, тобто результатів діяльності підприємства. Чітко та зважено визначені цілі є вихідним пунктом планування[3].

Результатом планування є план або система планів. При плануванні діяльності підприємства самостійно розробляють загальні плани, цільові, довгострокові, середньострокові та короткострокові (поточні) плани.

На нашу думку, одним із найважливіших важелів поточного управління виробництвом є оперативне планування, так як воно виступає засобом виконання довго-, середньо- та короткострокових планів. Оперативне планування являється важливим важелем повсякденного управління виробничою діяльністю підприємства.

Отже, ринкові механізми регулювання економіки не відкидають ідею планування. Скоріше за все, навпаки, в умовах нестабільної ринкової кон'юнктури, обумовленої динамізмом зовнішнього середовища, в якому функціонують підприємства, місце і значення планування зростає. Будь-яке господарське рішення, яке приймається за умов ризику, вимагає ретельного обґрунтування, прогнозування як майбутнього результату, так і умов його реалізації, що можна здійснити лише з допомогою засобів і методів планування.

БІЛЕТ № 5

1. Принципи організації виробництва

Виробничий процес і окремі його операції повинні бути раціонально організовані у просторі й часі. Для цього слід дотримуватися певних принципів при проектуванні та організації виробничого процесу.

До таких принципів належать:

1) спеціалізація;

2) пропорційність;

3) паралельність;

4) прямоточність;

5) неперервність;

6) ритмічність;

7) гнучкість.

І. Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу.

Спеціалізація – процес поділу виробничого процесу на складові частини і закріплення за кожним підрозділом виготовлення певного виробу „предметна спеціалізація”, або певної операції „технологічна спеціалізація”.

Предметна спеціалізація передбачає виконання технологічного процесу в одному підрозділі підприємства. В такому підрозділі зосереджено різноманітне обладнання для виготовлення окремого продукту.

Переваги: утворюяться в замкненому циклі, спрощюється планування і облік, скорочується тривалість виробничого циклу за рахунок зменшення часу транспортних операцій.

Недоліки: знижується рівень використання виробничих потужностей, менш гнучкою стає виробнича структура.

Технологічна спеціалізація: в окремих підрозділах виконується частина технологічного процесу при дуже широкій номенклатурі виробу.

Переваги: можливість регулювати завантаження обладнання, полегшує технологічне керівництво.

Недоліки: збільшення довжини маршруту руху виробу з багаторазовим поверненням в одні і тіж самі дільниці, що порушує принцип прямоточності; ускладнює узгодження роботи дільниць, призводить до збільшення тривалості виробничого циклу.

Змішана спеціалізація: за якою одні цехи або дільниці орієнтуються на технологічну спеціалізацію, а інші на предметну. Вона зменшує або ліквідує недоліки попередніх.

ІІ. Пропорційність. Даний принцип вимагає відносно однакової продуктивності у всіх виробничих підприємствах. Цей принцип передбачає рівномірне і повне завантаження усіх видів устаткування, необхідного для виконання виробничої програми. Для здійснення цього принципу виділяють такі категорії:

— провідне обладнання – обладнання на якому виконується основна технологічна операція і вартість питомого обладнання займає найбільшу питому вагу у вартості основних фондів.

— вузьке робоче місце – ланка, потужність якої не відповідає потужності головного обладнання.

На базі тривалості операцій на провідному обладнанні здійснюється „усунення” вузьких робочих місць, за допомогою наступних методів спеціалізації:

1) Диференціація або концентрація технологічних операцій. Суть цього методу: технологічна операція розбивається на її складові, переходи і частина однієї операції передається на іншу або в одну операцію збираються кілька.

2) Введення паралельних робочих місць.

3) Комбінування – виконання одним робітником 2 і більше операцій.

4) Зміна режиму обробки, скорочення або збільшення часу обробки.

ІІІ. Паралельність – передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Додержання цього принципу особливо важливе при виготовленні окремих виробів, що компонуються з багатьох процесів:

Простий виробничий процес – це послідовність операцій, результатом яких є виріб.

Складний виробничий процес – передбачає поєднання декількох складних виробничих процесів.

Паралельність досягається через раціональний поділ виробу на складові частини; суміщенням часу виконання операцій; одночасне виготовлення різних виробів. Паралельне виконання робіт забезпечується багатоінструментальною наладкою, суміщенням часу основних і допоміжних операцій.

ІV. Ритмічність полягає в тому, що робота всіх підрозділів повинна здійснюватися з певним ритмом. При додержанні даного принципу в різні проміжки часу виготовляється однакова або рівномірно зростаюча кількість продукції і забезпечується рівномірне завантаження робочих місць. Ритмічна робота дозволяє найповніше використовувати виробничу потужність, як окремих підрозділів, так і підприємства.

V. Прямоточність означає, що предмети праці в процесі їх обробки повинні мати найкоротші маршрути по всіх стадіях і операціях виробничого процесу. Принцип прямоточності досягається при умові розташування цехів, дільниць, робочих місць за ходом технологічного процесу. Допоміжні і обслуговуючі виробництва розташовують найближче до тих підрозділів, які вони обслуговують.

VI. Безперервність. Даний принцип вимагає, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були мінімальні, або повністю ліквідовані. Найбільшою мірою цей принцип реалізується у безперервному виробництві. В перервному виробництві повністю ліквідувати перерви неможливо. Для скорочення перерв необхідно застосовувати прогресивні методи оперативного управління виробництвом.

VII. Гнучкість означає, що виробничий процес повинен оперативно адаптовуватись до змін організаційно-технічних умов, пов’язаних з переходом на виготовлення іншої продукції. Гнучкість виробничого процесу досягається:

— універсалізацією засобів праці;

— автоматизацією;

— впровадженням верстатів з гнучким програмним управлінням.

2. Підприємництво як сучасна форма господарювання

В Україні поширеним визначенням підприємства є поняття, прописане в Господарському кодексі України, а саме: "Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".

Поняття "підприємництво" надзвичайно широке і містке. У ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних, моральних і психологічних відносин. Воно склалося протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей тощо.

Сутність підприємництва акумулюється у впливі ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. Підприємець — це суб'єкт, який поєднує в собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців з організації розробок виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Разом із тим підприємництво — це не будь-яка господарська діяльність, а особливий вид діяльності, і ця особливість характеризується такими відчутними (суттєвими, конкретними) ознаками.

По-перше, це самостійна діяльність, діяльність "за свій рахунок". Основою підприємницької діяльності є власність підприємця.

По-друге, це ініціативна творча діяльність. В основі здійсненій підприємницької діяльності лежить власна ініціатива, творчо-пошуковий, інноваційний підхід.

По-третє, це систематична діяльність. Підприємницька діяльність — бути постійною, пов'язаною з відтворювальним процесом і обов'язково офіційно зареєстрованою.

По-четверте, це діяльність, яка здійснюється на власний ризик. Підприємницька діяльність здійснюється під власну економічну (майнову) відповідальність.

По-п'яте, метою цієї діяльності є одержання прибутку або власного доходу.

Не треба ототожнювати поняття "підприємництво" та "підприємливість".

Підприємливість — це здатність людини (особистості) до самостійних, неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку практично всі люди мають бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні й можуть бути підприємцями. Як показує світовий досвід, лише 5—8 % населення країни є представниками підприємницьких кіл.

До основних принципів підприємництва належать:

— вільний вибір діяльності на добровільних засадах;

— залучення до підприємницької діяльності майна і засобів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників, споживачів виготовленої продукції, установлення цін відповідно до витрат виробництва із дотриманням діючого законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено чи не обмежено законодавством;

— вільний розподіл прибутку, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності;

— використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютного виторгу за власним розсудом. Підприємницька діяльність — робота індивіда, що ґрунтується на розвитку особистісних факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, одержання економічної вигоди і, насамперед, присвоєння додаткового продукту.

Підприємництво — один з важливих факторів соціально-економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, яке повинне мати розвинуту систему підтримки. Сутність підприємництва більш глибше розкривається через його основні функції — інноваційну (творчу), ресурсну, організаційну, стимулювальну (мотиваційну) (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Основні функції підприємницької діяльності

Таким чином, під підприємництвом розуміють господарську діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

БІЛЕТ № 6

1. Показники якості

В залежності від кількості властивостей, які характеризуються, показники якості поділяються на:

• одиничні, що характеризують окремі властивості виробу;

• комплексні, за допомогою яких вимірюється група властивостей виробу;

• узагальнюючі, які характеризують якість усієї сукупності продукції підприємства.

Одиничні показники умовно поділяються на такі групи:

1) Показники призначення (характеризують пристосованість виробів до використання та область використання).

2) Показники надійності і довговічності.

3) Показники технологічності (характеризують ефективність конструкцій машин та технологій їх виготовлення).

4) Ергономічні показники (враховують комплекс гігієнічних антропометричних, фізіологічних властивостей людини, вимоги техніки безпеки).

5) Естетичні показники (характеризують виразність, відповідність стилю і моді, оригінальність, гармонійність).

6) Показники стандартизації та уніфікації, що відбивають ступінь використання у виробі стандартизованих та уніфікованих деталей та вузлів.

7) Економічні показники (відображають затрати на розробку, виготовлення і експлуатацію виробу).

Комплексні показники

Комплексні показники характеризують кілька властивостей продукції. Згідно цих показників продукцію поділяють на сорти, марки, класи.

В процесі господарської діяльності важливо не тільки вірно оцінити якість окремих виробів, але й загальний рівень якості продукції підприємства. Для цього використовується система загальних показників, основними серед яких є:

1) коефіцієнт оновлення асортименту;

2) частка сертифікованої продукції;

3) частка продукції, призначеної для експорту;

4) обсяг товарів, реалізованих за зниженими цінами під час сезонного розпродажу.

Методи оцінки

Методи оцінки якості продукції поділяються

1) В залежності від способу одержання інформації на об'єктивний (вимірювальний і реєстраційний), органолептичний і розрахунковий.

a) Вимірювальний метод - передбачає використання при оцінці якості продукції технічних засобів контролю.

b) Реєстраційний метод ґрунтується на спостереженні і підрахунку кількості предметів, випадків.

c) Органолептичний метод передбачає аналіз сприймань органами чуття людини споживчих властивостей товару.

d) Розрахунковий метод використовується при визначенні показників якості новостворених виробів.

2) В залежності від джерел інформації методи оцінки якості поділяються на:

a) традиційний (оцінка якості продукції в спеціалізованих підрозділах);

b) експертний (використовується для оцінки естетичних показників якості);

c) соціальний (ґрунтується на визначенні якості продукції на основі вивчення думки споживачів про неї).

В окрему групу виділяються статистичні методи оцінки якості продукції, які ґрунтуються на використанні методів математичної статистики і мають вибірковий характер.

Економічний механізм управління якістю продукції об'єднує способи і методи, які спрямовані на забезпечення виробництва і реалізації продукції високої якості. Складовими елементами цього механізму є планування і прогнозування виробництва високоякісної продукції, стимулювання і контроль за виробництвом, стандартизація і сертифікація продукції.