
- •1.Соціокультурна зумовленість філософії
- •2.Філософське мислення і його специфіка
- •3.Своєрідність предмету філософії
- •4.Історичні форми постановки основного питання філософії
- •5.Будова системи філософського знання
- •6.Поняття методу
- •7.Співвідношення філософських та загальнонаукових методів
- •8.Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання. Її форми та альтернативи
- •9.Основні функції філософії
- •10.Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення
- •11.Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій
- •12.Характерні риси стародавньої філософії
- •13.Специфіка філософської думки в період Середньовіччя
- •14.Особливості філософії епохи Відродження
- •15.Філософія Нового часу
- •16.Класична німецька філософія
- •17.Своєрідність філософії українського духу
- •18.Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень
- •19.Філософська антропологія як напрямок сучасної філософії
- •20.Екзистенціалізм: загальна характеристика
- •21.«Філософія життя»: загальна характеристика
- •22.Філософські ідеї психоаналізу
- •23.Герменевтика як напрям сучасної філософії
- •24.Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу
- •25.Структура світогляду
- •26.Історичні типи світогляду
- •27.Класична онтологія та її фундаментальні проблеми
- •28.Основні рівні буття:
- •29.Філософський зміст категорії «матерія»
- •30.Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії
- •31.Екзистенція як особливий спосіб буття
- •32.Визначальні категоріальні характеристики світу
- •33.Поняття природи
- •34.Народонаселення як природне явище
- •35.Поняття біосфери і ноосфери
- •36.Поняття глобалізації та форми її існування
- •37.Глобальні проблеми сучасності
- •38.Екологічні проблеми і шляхи їх розв'язання
- •39.Інтелект, почуття, пам’ять і воля як здатності людини
- •40.Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість»
- •41.Основні форми діяльності людини
- •42.Проблема сенсу життя людини
- •43.Проблема свободи і відповідальності
- •44.Свідомість як найвища форма відображення
- •45.Феноменологічна концепція свідомості
- •46.Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості
- •47.Евристична і творча функція інтуїції
- •48.Поняття і форми суспільної свідомості
- •49.Несвідоме, свідоме і надсвідоме
- •50.Основні складові пізнавальної діяльності: суб'єкт і об'єкт, мета і ціль, засоби та результат
- •51.Гносеологія та епістемологія
- •52.Можливості та межі пізнавального процесу
- •53.Проблема істини в теорії пізнання
- •54.Абсолютність і відносність як властивості істини
- •55.Проблема критеріїв істини
- •56.Істина і правда
- •57.Поняття методології
- •58.Основні форми наукового пізнання
- •59.Мова як засіб комунікації та пізнання
- •60.Функції мови
- •61.Поліструктурність мови
- •62.Поняття соціокультурної комунікації
- •63.Об'єкт і предмет філософії історії
- •64.Єдність і розмаїття всесвітньої історії
- •65.Періодизація історії та її критерії
- •66.Проблема сенсу історії та її цінностей
- •67.Поняття суспільного і соціального у філософії
- •68.Основні характеристики суспільства
- •69.Соціальна структура суспільства
- •70.Сім’я як соціальна ланка суспільства
- •71.Нація як соціальний феномен
- •72.Ідеологія та утопія як форми організації соціуму
- •73.Рушійні сили і суб’єкти історичного процесу
- •74.Духовність та її призначення
- •75.Цінності як ядро духовного світу
- •76.Гуманізм філософії
- •77.Поняття філософії економіки
- •78.Поняття суспільного виробництва та його різновиди
- •79.Поняття власності і її форм
- •80.Нтр: сутність, закономірності та соціальні наслідки
- •81.Поняття політики
- •82.Поняття політичної системи та її структури
- •83.Держава – основна складова політичної організації суспільства
- •84."Правова держава" і "громадянське суспільство": філософський зміст понять
- •85.Поняття культури
- •86.Масова культура, контркультура і антикультура
- •87.Поняття цивілізації
- •88.Спадкоємність і традиції у культурі
- •89.Новаторство і гуманізм культури
- •90.Поняття міжкультурної комунікації
64.Єдність і розмаїття всесвітньої історії
Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії.
Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.
Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.
У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.
І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".
Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом суспільної природи" людини.
У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.
Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш.Монтеск'є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж.Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).
Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершина у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.
На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується такс розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що у свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основоположних категорій — "суспільно-економічна формація" і "цивілізація" — кожного з даних двох підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності.
Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.