67. Інтерпретація античного міфу («Кассандра» Лесі Українки).

Згідно з міфічними переказами, Кассандра була дочкою троянського царя Пріама. Закоханий у неї Аполлон наділив її даром провіщання, але, коли вона зневажила любов бога, він зробив так, що її пророкуванням ніхто не вірив. Троянці не повірили, коли Кассандра провістила, що Паріс принесе їм лихо, що незабаром загине Троя. При розподілі здобичі Кассандра припала Агамемнонові і разом з ним загинула в Мікенах від рук його дружини Клітемнестри та Еліста.

Есхіл у своїй трилогії „Орестея" зосереджується на розкритті проблем родового прокляття і помсти, злочину і кари, Кассандра ж є дійовою особою першої частини цієї трилогії – „Агамемнон". У цій трагедії розповідається про повернення ватажка грецького війська царя Агамемнона з троянської війни в Аргос (насправді родове обійстя знаходилося в Мікенах, але за часів Есхіла ця провінція втратила свою славу і була в занепаді, тому автор і змінив місце дії). За час відсутності чоловіка Клітемнестра зраджувала його з Егістом і виношувала задум помсти за дочку Іфігенію, яку Агамемнон приніс у жертву богам заради вдалого походу на Трою. Клітемнестра при поверненні чоловіка з бранкою Кассандрою удає покірливу дружину, насправді ж у неї вже визрів план вбивства Агамемнона. Саме в таких обставинах опиняється Кассандра: вона вже не троянська царівна і жриця бога Аполлона, а трофей того, хто спалив її батьківщину і занапастив життя всім рідним. Внутрішні суперечності і переживання зробили її безпорадною і духовно виснаженою, але дар пророкування не відступив від неї. Натомість Леся Українка робить Кассандру головною героїнею своєї драматичної поеми і розглядає її долю ще з часів троянської війни. Це дозволило поетці проаналізувати трагедію Кассандри в контексті філософських проблем, крім того, у поемі чітко виражений феміністичний аспект.

І Есхіл, і Леся Українка яскраво малюють видіння пророчиці, якій відкрите і минуле, і теперішнє, і майбутнє. Кассандра бачить беззаконня, які відбувалися у палаці Агамемнона (його батько Атрей заради збереження влади вбив синів свого брата Тієста і нагодував того м'ясом його дітей; коли Тієст про це довідався, то прокляв увесь рід Атрея). Пророчиця жахається картин минулого.

Лесю Українку цікавила саме особистість троянської віщунки, її психологія. Якщо героїня Есхіла кидає виклик абсолютизму богів (непокора волі Аполлона), то Кассандра української поетки додає до цієї непокори несприйняття патріархальних суспільних канонів (утвердження яких пропагував в „Орестеї" грецький класик). Зробивши Кассандру головною героїнею своєї драматичної поеми, Леся Українка виписала цей образ більш глибоко і об'ємно. Її героїні притаманні почуття звичайної людини: вона сумнівається і вагається, прагне віднайти істину, страждає і підкоряється своїй долі.

68. Римська тематика у драматургії Лесі Українки.

Я ничего не нашла((((

69. Риси поетики імпресіонізму в творах м. Коцюбинського.

Коцюбинський наче ввібрав у себе й розвинув кращі здобутки Нечуя-Левицького і Панаса Мирного, Тургенєва й Короленка, Золя і Гарборга в истецтві пейзажу, але скрізь залишився самим собою. Він почув і відтворив симфонію поля», перед якою поступаються найкращі в світовій прозі картини тепу, знайшов ту гармонію світла і тіней, ту межу в зображенні кольорової ами, за якою (починалося свавілля суто суб’єктивних вражень і якої так часто е відчували французькі маляри — імпресіоністи. У тропах, урізноманітнюючи їх ункції, використовуючи їх і в пейзажних малюнках, і в картинах людських ереживань, він умів знаходити відповідність між словом, звуком і барвою, які у симлістів перетворювались на гру форми. «Intermezzo», ліричні уступи в«Невідомому» і «Fata morgana» здаються написаними для того, щоб покласти їх а музику, словозапис тут наче подає руку нотописанню. [16, стрі5]

Коцюбинський зруйнував узвичаєні межі прози й поезії, повернув мистецтву

його первісну, давньогрецьку назву, бо його проза — по суті та сама поезія. Він

створив жанрові видозміни* оповідання й новели. Називаємо «Intermezzo»

16

новелою, а це лірична (або лірико-драматична) поема в прозі написана до того ж

у ключі симфонії. Образи Коцюбинського бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком,

часом навіть відчуваємо запах, вони впливають на інтелект і душу, збуджують

бажання, перетворюють звичайне в щось поетичне і раніше незнане. У них

звучить надія на майбутнє, готовність боротися за нього, любов до трудящої

людини, до її праці, до всіх її нормальних, здорових духовних і матеріальних

потреб, до землі, що здатна всіх нагодувати, як те молоко, в якому художник

пізнає «екстракт луки». [16, стр15]

Чи можна назвати іншого прозаїка, який знайшов би таку широку гаму

поетичних асоціацій, свіжих, несподіваних, сміливих, щоб передати дух

селянського життя в його суперечностях, розкрити не лише трагедію трудящого

селянства, а й величезні можливості, закладені в розумі й серці хлібороба?

Досить згадати тільки епізод, у якому Хома підпалює панське сіно: «Вітер

шумить між стогами, п’янить од духу сіна, хмари лягають й покоси, ніч — наче

озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагайка

при боці. «Сей рік більше маємо сіна». — «Так, прошу пана, стане на зиму,

стане й продати». «Стане й продати», — говорить про себе Хома». «Вітер гасить

вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками

троянд зарожевіли у нього руки». «Хома тихенько сміється. Смішок добувсь

йому з горла та покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того

зробилось, наче випік вогонь у грудях болюче місце. Вогонь! Червоний,

веселий, чистий. Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і

непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду… Гори,

гори… Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе опалили, все

спопелили — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем»…

«Стоги нарешті в’януть. Покірні, тихі, вони рівно палають як свічі у церкві.

Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан» .

Звуки і фарби, сіно і хмари, вогонь, добутий з коробки, і вогонь очей,

несподіване зближення понять (червоний, веселий, чистий), тональність поезії в

прозовому творі — есе це, зливаючись у цілісний художній сплав, створюючи

17

враження неповторного синтезу літератури й живопису, відчуття прихованої музичності, передає і споконвічну ненависть наймита до панства, і силу народного гніву, яку ніхто не може спинити. [16, стріб - 17]

Багатство поетичної семантики, барв і звуків, що приходять на допомогу слову, зосереджено й у тих творах українського майстра, де на першому плані— інтелігенти, люди розумової і творчої праці, незалежно від того, чи ці твори є передовсім психологічними за темою («Цвіт яблуні») або особисто ліричними за характерам задуму («На острові»), чи мають безпосередньо революційний — зміст («В дорозі»). Приклади? їх так багато, що важко вибрати якийсь один. Трагічне в Коцюбинського — не пісня суму й страждання, а гімн людям, творцям щастя й справедливості на землі, гімн природі, в якій не припиняється боротьба, здобувається перемога, як писав він, дійового над інертним, живого над мертвим, різнобарвного над сірим, одноманітним. Надзвичайно чуйний до прекрасного, вія зумів побачити те прекрасне в енергії розбуджених мас, у паростках майбутнього, що свідчило про здатність робітничого класу і сільської бідноти повалити реакційний суспільно-політичний лад і побудувати життя, гідне людини, зумів показати народну революцію як велику перетворюючу силу, джерело народження нових духовних і моральних якостей людей. Високе мистецтво письменника відповідало високості цілей, величі зображуваного. [16, стр17 - 18]

Повертаючись до питання про співвідношення поетики Коцюбинського і стильових шукань кінця XIX — початку XX ст., хочемо почати з поширеної в літературознавстві думки, що Коцюбинський використовував досягнення імпресіоністської прози, підпорядковуючи відповідні засоби реалістичному відображенню дійсності, на основі зовсім інших ідейних настанов. Навряд чи слід відкидати саму можливість використання письменником-реалістом знахідок нереалістичного письма, коли окремі прийоми далекої від народу літератури стають на службу літературі справді народній. У творах Коцюбинського можна часом знайти приклади, які це підтверджують або, принаймні, відчути, що

відповідна лектура могла наштовхнути письменника на певне художнє шукання.

18

Та хіба в цьому справа? Хіба можна пояснити наявність формальної подібності в побудові деяких пейзажів, у тропах, прийомах психологічного аналізу, характерних для Коцюбинського, Горького, Чехова, Короленка, Золя, Ролана, Барбюса, а з другого боку — Гамсуна й цілого ряду письменників-модерністів (включаючи українських і російських), позбавлених гамсунівського таланту, «впливами» й «використаннями»? Чи не варто говорити тут про те, що в тогочасних стильових шуканнях, спрямованих на дальший розвиток літератури, на поглиблення синтетичності образу, урізноманітнення поетичних асоціацій, письменники різних ідейно-художніх напрямів іноді сходилися, реалістичний стиль часом стикався з імпресіоністичним, але на перший план виступали принципові розходження, зумовлені корінною відмінністю, ідеологічних позицій і естетичних смаків? Така думка вже пробиває собі шлях у нашому літературознавстві, і саме такий підхід до вивчення творчості Коцюбинського дає змогу глибше збагнути його роль у світовому літературному процесі, збагнути сутність його новаторства. [8, стр.20 - 24]

Та світове значення Коцюбинського визначається не лише надзвичайною вагомістю його внеску в розвиток літературних форм, поєднання у його творах високої майстерності, дуже своєрідного стилю з глибокою ідейністю, хоч це є основною причиною того визнання, яке він здобув ще на початку XX ст. Роз­думи над спадщиною письменника ведуть і до інших висновків, які ми хочемо тут сформулювати. [8, стр.20 - 24]

Коцюбинський (1864—1913) і українська проза його часу», опублікованому в 1982 р. Е. Крюба доходить висновку, що М. Коцюбинський на певному етапі «пориває» з реалізмом, якщо ж і повертається до нього, то випадково й завжди на шкоду собі. [8, стр.20]

В 20-30-х рр. з посиленням уваги до техніки художнього письма дослідники активно заговорили про імпресіонізм творів Коцюбинського, протиставляючи його реалізмові. В 40-х рр. критика повністю заперечує імпресіонізм творів письменника, доводячи їх реалістичний характер.

Імпресіоністична поетика значною мірою виявилася в акварелі «На камені» (1902). Характерні її особливості — епізодична конструкція фабули, фрагментарна характеристика героїв, суб’єктивна форма нарації і ліризовані настроєві описи природи, колористичні асоціації. Втім, усі ці прикмети імпресіоністичного стилю помітні вже і в етюді «Лялечка» (1901). Більше того, не тільки окремі імпресіоністичні прийоми, а й властивий М. Коцюбинському психологічний імпресіонізм цілком виявилися в цьому творі. Діалектика взаємодії людини і суспільства — складний процес, внаслідок якого людина, з одного боку, збагачується соціальним, морально-етичним, естетичним та іншим досвідом людства, з іншого — не руйнується як особистість, зберігаючи свою цілісність, вносить певну частку в розвиток суспільства. В етюді «Лялечка» М.Коцюбинський звертається до проблеми самотності, проте художньо осмислює її не тільки в індивідуально-психологічному, а й у соціально-історичному плані. Коцюбинський не обмежується зображенням тільки психологічної сутності поведінки героїв. Він показує, як нестійкі народницькі погляди Раїси Левицької, що були більше даниною моді, віковим захопленням, аніж переконаннями, вибореними у практичному житті, легко злущуються, як оболонка лялечки, відкриваючи глибинну жіночу сутність героїні. Проблема самотності набирає тут і соціально-історичного звучання: йдеться не просто про відірваність людини від інших, а конкретно — певної частини інтелігенції від народу, який «був десь далеко, в Росії (як вважала Раїса^; на селі були самі мужики…». У етюді порушуються проблеми сенсу буття, характерні для імпресіоністичної літератури. Це передусім проблема кохання в тому вигляді, як її зображує письменник.

Поетика прози письменника розвивається в двох напрямках. З одного боку, він продовжує використовувати традиційний сюжет, з другого — вдається до більш складних форм художньої умовності, зокрема до розкриття характеру через внутрішні душевні процеси. Ці дві тенденції постійно взаємодіють як у кожному окремому його творі, так і у творчості в цілому.

Погляд радянських літературознавців на стиль і метод Коцюбинського зазнав значної зміни: від цілковитого заперечення імпресіонізму письменника (П.Й.Колесник, Ф.А. Приходько та ін.) до часткового ( H.A. Калениченко, М.О.Костенко та ін.) і повного визнання імпресіонізму Коцюбинського (І.Іваньо, Д.С.Наливайко) як однієї із стильових течій реалістичної літератури. Процес цей пов’язаний як із переосмисленням творчості видатного прозаїка, подоланням соціологічних підходів до її оцінки, так і з зміною розуміння самого імпресіонізму, що намітилась в останні роки. Характерним прикладом цього є праця Д. Наливайка «Искусство: напрвления, течения, етили».