25.Поняття про безумовні та умовні рефлекси.

Вивчення діяльності нервової системи показало, що її відпо­віді на різні подразнення протікають за рефлекторним принципом. Приймання їжі, кліпання повік, вдих і видих — усе це рефлекси. Поняття «рефлекс» було введено французьким ученим Р. Декартом більше 300 років тому. Усі рефлекторні реакції орга­нізму на різні подразники І. П. Павлов розділив на дві групи: без­умовні і умовні рефлекси.

  Безумовні рефлекси — це природжені рефлекси, що переда­ються спадково, сформовані до моменту народження. Вони є ви­довими, відносно постійні, здійснюються за участю спинного моз­ку, стовбура і підкіркових ядер головного мозку. Ці рефлекси знаходяться під контролем кори головного мозку. Біологічна роль природжених рефлексів полягає в тому, що вони забезпечують існування в перші моменти після народження, а в подальшому житті є основою для вироблення умовних рефлексів. Сукупність складних послідовних, спадково обумовлених актів поведінки, характерних для осіб даного виду за певних умов, називається інстинктом (від лат. instinctus — спонукання).

Проте безумовні рефлекси не можуть забезпечити пристосу­вання організму до зміни умов зовнішнього середовища. Такі пристосування здійснюються завдяки умовним рефлексам.

  Умовні рефлекси — це рефлекси, що набуваються протягом життя на базі безумовних рефлексів під впливом певних чинників зовнішнього середовища. Умовні рефлекси є індивідуальними: той або інший рефлекс може бути присутній у одних особин виду і відсутній у інших. При зміні умов зовнішнього середовища одні умовні рефлекси можуть зникати, а інші — виникати. Для вироб­лення умовних рефлексів не потрібен специфічний подразник. Вони виникають на будь-які умовні подразники. Для їх утворення повинні виконуватися три умови: 1) дія умовного подразника повинна обов'язково співпадати в часі з безумовним (у собаки ви­гляд і запах м'яса викликає слиновиділення, якщо показ його кілька разів поєднувався з їжею); 2) початок дії умовного подраз­ника повинен дещо передувати дії безумовного (для утворення у собаки умовного слиновидільного рефлексу на дзвінок потрібно, щоб він починав дзвонити за 5—30 с до подачі корму та якийсь час супроводжував їжу); 3) умовний подразник повинен неодно­разово підкріплюватися дією безумовного подразника.

Умовні рефлекси сприяють пристосуванню організму до умов зовнішнього середовища (досконалішому орієнтуванню в змінних умовах, уникненню небезпеки, усуненню шкідливих дій). З віком число умовних рефлексів зростає, і дорослий організм виявляєть­ся краще пристосованим до навколишнього середовища, ніж ди­тячий.

26.Роль середовища в психічному розвитку дитини. Характеристика соціогенетичної концепції розвитку.

Вплив середовища на психічний розвиток дітей

У психічному розвитку підростаючої дитини прогресивні вітчизняні педагоги давно і наполегливо підкреслювали роль середовища. Вони рішуче твердили, що дитина не народжується розумною або дурною, доброю чи жорстокою, але стає такою під впливом середовища, в якому вона живе. Щоб зробити висновок про те, якою мірою розвинена дитина, треба виділити основні для формування всебічного розвиненої особистості показники. Ними можуть бути:

1. Розвиток пізнання і пізнавальної діяльності дитини;

2. Формування системи особистості ставлення до дійсності і до самого себе;

3. Оволодіння системою різноманітних практичних і розумових дій, які забезпечують можливість продуктивної діяльності.

Ці три показники невіддільні один від одного, але виступають вони по-різному в різних видах людської особистості і на різних етапах її розвитку.

Середовище – це оточення, сукупність природних, предметних та соціальних умов, у яких малюк зростає, опановує науку життя, стає компетентною особистістю з притаманними особливостями. Отже, оперуючи поняттям «середовище», можна мати на увазі все, що оточує дошкільня, довкілля як цілісність або певну частину цієї цілісності. Це уточнення важливе, оскільки часто, говорячи про середовище, як синонім до цього поняття вживають поняття «предмети, речі, іграшки». Тобто, з одного боку, звужується обсяг, спрощується саме поняття «середовище», з іншого – неправомірно перебільшується роль «предметно-ігрового середовища» в психічному розвитку дошкільняти.

Природне середовище – це клімат, рослинність, географічні умови. Чи впливає природне середовище на розвиток дитини? Безперечно, обмін речовин у дітей спекотного степового краю відрізняється від обміну речовин їх ровесників, які живуть десь на Далекій Півночі або біля моря. Діти, що живуть у смузі густих лісів, інакше харчуються, дихають іншим повітрям, ніж діти із степових зон, де немає багатої рослинності. Отже, природна зона впливає на розвиток дитини як організму. Чи може природна зона безпосередньо і прямо впливати на формування людини як особистості? Адже ідеї, інтереси, розум, почуття не залежать безпосередньо від температури повітря, від рельєфу місцевості або її рослинності. І все ж природне середовище не зовсім байдуже в процесі розвитку дитини. Воно опосередковано впливає на її психіку, насамперед, через спосіб життя, через працю дорослих. Відомо, що діти мисливців грають не в ті ігри, в які грають діти шахтарів. Діти рибалок знають такі сторони життя, які зовсім незнайомі дітям робітників, що живуть у великому місті. Коло їх знань різне. Природне середовище надає дітям уявлення про повітря, воду, грунт, їхні властивості, якості, стани, явища природи, рослини, тварин, людину (їх різноманітність, будову, спосіб життя), про зв'язок між станом довкілля та здоров’ям усього живого, формує екологічно доцільну поведінку. Таким чином, природне середовище є фактором розвитку дитини, впливаючи, проте, тільки через середовище соціальне, через суспільну, трудову діяльність людей. Середовище, в якому живе кожна дитина, має не одну, а кілька зон (поясів, шарів). Найближча і найперша зона – середовище сімейне. Більш широке середовище – товариші, вихователі, з якими дитина спілкується. Ще ширше і, звичайно, не таке близьке дитині – середовище дорослих малознайомих людей, родичів, сусідів. Нарешті, найширше – все суспільне середовище. Воно діє не тільки безпосередньо, прикладами поведінки, міркуваннями окремих людей, а, головним чином, через книжки і газети, радіо, кіно, телебачення, через встановлені в суспільстві закони, правила і звичаї, через вимоги й оцінки моралі, естетики.

Соціальне середовище – це і предмети праці, культури, наукової і технічної думки людини (радіо, телебачення тощо), які хоч і не визначають розвитку дитини, проте, безперечно, є неодмінною стороною її життя, якісно його перетворюючи. Найбільше значення для розвитку психіки дітей мають люди в найближчому до них середовищі. Для маленьких дітей – це сім’я, для школярів – ще й колектив педагогів і товаришів, для старших – співробітники і керівники, товариші по виробничій, громадській роботі, з усіма правилами, вимогами, оцінками, які встановили дорослі і яким дитина змушена коритися.

Соціальне середовище допомагає набути елементарних уявлень про сім’ю, основні функції членів родини, особливості взаємин рідних людей між собою; про диференціацію людей за ознаками спорідненості, віку, статевої належності, взаємин зі старшими, однолітками, молодшими за себе, про державу, народи, людство.

Соціогенетична концепція розвитку. Згідно з соціогенетичними теоріями, розвиток людини наперед визначають певні соціальні умови: в якому середовищі народилася та виховується дитина, таким є напрям її розвитку. Представники цього напряму, як і генетики, применшували значення внутрішньої активності особистості як свідомого суб'єкта діяльності, її природжені особливості.