9. Особл. Поетичного стилю о.Ірванця.

О.Ірванець народився 24 січня 1961 року у Львові. Закінчив Літературний інститут імені М.Горького. Вчителював, працював у газеті, в театрі-студії. Автор поетичних збірок: «Вогнище на дощі» (1987 року), «Тінь великого класика» (1991 року).О.Ірванця вирізняє у літгурті «Бу-Ба-Бу» найпослідовніше висміювання застиглих літературних канонів, трафаретних поетизмів, «заяложених» тропів, банальних ліричних тем. Ціла низка віршів поета є пародією на сентиментально-розчулену любовну лірику. Проте значно частіше іронічно-саркастичні нотки поета спрямовані проти нав'язливо-дидактичного змісту народницької патріотичної поезії. У циклі «Пісні східних слов’ян» автор комбінує ремінісценції й цитати з творів І.Франка, О.Солженіцина, а також український та російський фольклор. Ідея «пісень» — висміювання вад суспільного життя на зламі двох епох: схиляння українців перед зарубіжною культурою. Мода на екстрасенсів та НЛО, а також зовнішньої політики української влади, якій часто бракувало самостійності в прийнятті історично важливих рішень, зокрема пародіюється участь України в СНД.Найяскравішою пародією О.Ірванця на патріотичну класику (вірш В.Сосюри «Любіть Україну») є поезія «Любіть Оклахому». Поет-авангардист не заперечує патріотизму взагалі, а виступає проти його стандартизації, збаналізованості. Інколи О.Ірванець вдається до деструкції вірша. Наприклад, поезія «З народного-ого» гостро й скептично пародіює «перебудовні вірші», перейняті фальшивою риторикою, а також викриває захоплення деяких поетів фольклорними мотивами та народнопісенною версифікацією. Автор відроджує «хвилядний» вірш, що був поширений в авангардній поезії 20-х рр. XX ст.

6. Урбаністична тема як прикметна риса аванг. Поетики в.Неборака.

В.Неборак поет, есеїст, критик. Народився 9 травня 1961 року на Львівщині. Закінчив філфак Львівського університету, працював викладачем у ПТУ на Луганщині, був секретарем комсомольської організації Львівського медінституту. У 1986 р. вступив до аспірантури Інституту літератури у Києві, працював тут старшим лаборантом. Нині — викладач української літератури Львівського державного університету, натхненник програми «Третє тисячоліття», організатор і ведучий літературних і музичних вечорів цього циклу. Активний учасник групи «Бу-Ба-Бу». Видав такі поетичні книжки: «Бурштиновий час» (1987 р.); «Літаюча голова» (1990, 1993 рр.); «Альтер его» (1994 р.); «Розмова зі слугою» (1994 р.); «Епос про тридцять п’яту хату» (1999 р.). Прикметною рисою авангардистської поетики В.Неборака є перевага урбаністичної лірики. У 1920-ті рр. столицею поезії Неборака постає місто Лева. Основу його збірок складають химерно-незбагненні картини сюрреалістичних полотен, перед читачем мерехтить фантасмагорична міська реальність (гротескові образи, чудернацькі привиди і «мальовничі ляльки» із «камінного моря»). Творче кредо В.Неборака особливо чітко окреслене у вірші «Пісенька Лиса». Автор вказує на схожість доль зацькованого людьми звіра-хижака і гнаної та зневаженої суспільством особистості, звучить думка про вічність людської душі та свободу вибору особистості, хоча подана вона засобами карнавальної поетики. Автор поєднує у збірці «Епос про тридцять п'яту хату» карнавально-фантасмагоричний погляд на буття українця у посттоталітарному світі з побутово-реалістичними й міфологічно-ритуальними замальовками і картинами. За карнавальним настроєм у книжці звучать тривожні роздуми над тим, що «косяки наших тіл потрапили знов у цей каламутний час» («Монолог перед завісою»), а ліричного героя книжки найбільше турбують питання: чи самоствердиться Україна у світі? Чи не заполонять її «клітини майбутнього монстра»? У В.Неборака з'являється несподіваний образ «втрачених окулярів», що символізує відомий всім настрій початку 90-х, коли з суспільства наче спала облуда, коли всі ті національні ідеали, в які вірили, виявилися суцільною примарою і фарсом. Люди враз скинули рожеві окуляри – і відкрилася реальна картина суспільного абсурду. З-поміж інших «бубабістів» В.Неборак найбільш полюбляє барокові мотиви. У стильовій манері низького бароко розробляє В.Неборак мотив смерті, звичайно ж надаючи йому епатажного, модерного осмислення. Улюблений бароковий прийом поета – конструювання «образних споруд» за принципом іронічного висміювання: тут і примітивне кохання, і розчулена сентиментальна лірика, і метушливість державного чиновника, нікчемність гульвіс тощо. Поет експериментує з формою вірша, вона у нього по-бароковому вигадлива, химерна, навіть чудернацька: вірші-малюнки, вірші-колажі, вірші-ребуси, акровірші та ін.

Отже, саме В.Неборак виступив виразником іронічно-барокового погляду на світ. Відтак цілком слушною видається думка В.Моренця, який назвав поезію В.Неборака «епатажною іронічністю».

13. Особливості поетики вісімдесятників (Іван Малкович, Ігор Римарук) Один з яскравих представників генерації «вісімдесятників»І.Малкович. Він народився 10 березня 1961 року в гуцульському селі Березові Нижньому, що на Косівщині. Поет органічно засвоїв з раннього дитинства перлини фольклору, загадковий світ язичницьких вірувань та обрядів Гуцульщини, що в майбутньому визначило самобутність творчого почерку письменника. І.Малкович здобув музичну та філологічну освіту: закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища (1980) та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1985). Займається видавничою діяльністю, зокрема став засновником першого в Україні приватного дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Як поет І.Малкович дебютував збіркою «Білий камінь» (1985), яка стала помітним явищем поезії 80–х і привернула увагу критики. Наступні збірки «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997) були трохи незвичайними для широкого читацького загалу. Відгуки критики теж були неоднозначні й суперечливі: одні вбачали народження справжнього оригінального таланту; інших дратувало метафоричне мислення поета.

Поетична творчість І.Малковича позбавлена будь-яких ідеологічних нашарувань. Натомість визначальними в ній є естетичні закони та критерії. Своє творче кредо поет висловив у вірші «Із янголом на плечі»,який дав назву цілій збірці. Йдеться про одвічне протиборство в людській душі добра та зла, що набувають символічного вираження: «Краєм світу, уночі, / при Господній при свічі / хтось бреде собі самотньо / із янголом на плечі».

Зберегти янгола-охоронця – означає зміцнити свою віру, духовність, зв'язок з рідними коренями, а ширше – залишитися вірним власній душі, своєму життєвому призначенню.

Уважне прочитання лірики Малковича переконує в тому, що їй властивий складний умовно-асоціативний характер. Поет тяжіє до езотеричного письма, що містить глибинний, прихований зміст чи спонукає читача до алогічних поєднань несумісних понять, які змушують творчо мислити й віднаходити точки дотику зі складними асоціативними образами. Прикметною рисою художнього часопростору лірики І. Малковича є складне метафоричне мислення, яке стає найважливішим засобом спілкування героя з навколишньою дійсністю. Метафора надзвичайно багаторакурсна: вона то наївна і щиро-безпосередня, як дитяче мислення, то незбагненно-парадоксальна і загадкова. Характерний також дивовижний сплав конкретних реалій буття та глибоких філософських узагальнень. Нерідко поет удається до елементів притчевості й алегорії, що увиразнює масштабність думки. Поезія Малковича відкриває широкі горизонти у тлумаченні поетичного тексту, наприклад, у «Пісеньці про черешеньку» мова йде або про втрату етнічних коренів, або ж рана в душі героя спричинена воєнним лихоліттям тощо.

Таким чином, поезії І.Малковича засвідчують, що складне асоціативно-метафоричне мислення може нести в собі потужний заряд викривального пафосу. Наскрізною ідеєю віршів митця є утвердження віри в духовні сили української людини, яка має пройти болісний шлях прозріння, спокути і, як птиця Фенікс, відродитися з попелу.

14. Мотивна структура текстів збірки Ігоря Римарука. І.Римарук автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". Здобув Шевченківську премію 2002 року в галузі літератури та нагороду Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида».

У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників". Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі. У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною. Діва Обида — це стан. Стан слів та речей. Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші. У "Глосаліях" виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу: Істинно кажу вам трава, істинно кажу вам вода, істинні кажу вам слова допоки горить звізда [...] І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог...", але є – "гетьманський сад і Гетсиманський сад"... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов'янське, і як багатозначно звучить оце – "Одкровення від Ігоря"...

11. Нью-Йоркська група. Важливі структурні зміни, що відбулися у розвитку української еміграційної літератури в 50-60-х роках ХХ століття і призвели до увиразнення поетики модернізму, пов'язані з «Нью-Йоркською групою».

«Нью-Йоркська група» стала вибухом енергії блискучої плеяди талановитих, різнобічно обдарованих творців: тут заявили про себе поети – Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Богдан Бойчук.

Як згадує Б. Бойчук, «існувала тільки група приятелів (близьких і далеких), – не було ніякої організації, не було статутів, ні зборів, ні управ, ні навіть маніфестів «Нью-Йоркської групи». І більшість членів цієї групи лише «теоретично», умовно проживала в Нью-Йорку. Чинником єднання була спільна настанова, що кожен поет мусить іти окремо, індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним. Хоч кожен із цих поетів розумів модернізм по-своєму і по-своєму ставився до нього.

Група постала тоді, коли в літературному процесі помітне місце займали учасники двох інших груп: «Празької школи» (Є.Маланюк, О.Стефанович, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна) і групи шістдесятників. Основним стилем пражан був неоромантизм, наснажений пафосом національно-визвольної боротьби за державність. Лірика ж шістдесятників засвідчувала присутність глибоко екзистенціальних мотивів. І хоча в творчості поетів «Нью-Йоркської групи» інколи виразно проступають контури неоромантизму, експресіонізму та екзистенціалізму, все ж вони намагаються вивільнитися від наслідування цих стилів, більшою мірою орієнтуючись на нові відкриття. В їх творах уперто змагаються між собою два стилістичні принципи – тяжіння до стилізацій і свідомий нахил до сюрреалізму.

Чільне місце серед поетів «Нью-Йоркської групи» займає Емма Андієвська. Вона народилася 19 березня 1931 року в Донецьку, з 1943 – на еміграції. Жила в Парижі, Нью-Йорку, а тепер – у Мюнхені. Є автором поетичних збірок: «Поезія» (1951), «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1963), поем: «Первні» (1964), «Базар» (1967), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975), «Кав’ярня» (1983), «Спокуса святого Антонія» (1985), «Архітектурні ансамблі» (1990), збірок новел: «Подорож» (1955), «Тигри» і «Джалапіта» (1962), романів: «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982).

В.Державін, аналізуючи перші збірки Е.Андієвської, відзначив, що вона йде шляхом поета-сюрреаліста, витворюючи в своїй ліриці сюрреалістичний краєвид, тісно пов'язаний з дохристиянськими віруваннями, українською демонологією, богослужбою, віщунством і повір'ям; в її поетичних образах оживають обряди і позагробне життя, міфологічні сюжети. Поетеса не відкриває якихось існуючих зв'язків між елементами дійсності, вона їх встановлює; не відтворює існуючого порядку, лише нав'язує світові свою модель через «сновидний» пейзаж, збудований за малярським принципом колажу.

Одна з головних проблем у творчості Е.Андієвської – «озовнішнення буття», вивернення його назовні. У віршах подібної тематики («Кав’ярня без вікон», «Кав’ярня над озером», «Кав’ярня з ухилом у метафізику» та ін.) часто зіштовхуються між собою дві сфери цінностей – ідеальна та матеріальна. Перша, доступна лише у спогадах чи мареннях, поєднується з неорганізованою свободою, анархією, сплесками плоті; друга, що виникає із безпосередніх випробувань через екзистенціальну ситуацію, звучить в унісон з мотивами гріхопадіння, втрати, злочинів, деградації духовності. Інтерпретація цих мотивів відсилає до головних світоглядних основ сюрреалізму, виражених в категоріях свободи і віри, сну і явлення.

Художній світ Е.Андієвської релятивний і невизначений. Вона здебільшого користується наративною формою викладу матеріалу. Основним елементом стилю поетеси є метафори, розраховані на «договірність» – знання культурного фонду, з якого вони беруться, метафори наскрізь особистісні, несподівані, вдало поєднують національні елементи з космогонічними: «громовищ півні-велетні», «баби з тілами повними риб», «комети в кадовбі перуть небесні пралі». Більшість віршів в останніх збірках написані у класичній формі (сонети, п'ятистопний ямб), мають чітку внутрішню композицію, тематичне завершення, але надто далекі від класицистичної традиції.

Ще один із фундаторів і талановитих поетів «Нью-Йоркської групи» - Юрій Тарнавський. Народився 3 лютого 1934 року в м. Турці на Бойківщині в родині вчителів. Після смерті матері родина Тарнавських виїхала до Німеччини, а пізніше до США. Серед поетичних збірок: «Життя в місті» (1956), «Пополудні в Покіпсі» (1960), «Ідеалізована біографія», «Спомини» (1964), «Без Еспанії» (1969), «Поезії про ніщо й інші поезії на цю саму тему» (1970), «Ось я видужав» (1978), «Врослі вірші» (1979), «Ідеальна жінка» (1986), «Нулі й одиниці» (1987), «Дорослі вірші» (1987) та інші.

Він прагне творити поезію, яка б відповідала нинішньому рівневі пізнання світу, намагається знайти опорні пункти для своєї думки у сфері взаємин мистецтва і цивілізації. Звідси – вкраплені в тканину його творів «логічні» конструкти, які однак є лише компонентами модельованого автором художнього уявлення. Художня рефлексія поета ніколи не пориває з чуттєвим матеріалом, життєвим досвідом людини.

Тарнавський часто вдається до метафори-символу, яка в одних випадках твориться спонтанно і стає зрозумілою з контексту попередніх книг (образи-символи землі, води, неба, дерева, матері і дитини, життя і смерті), а в інших базується на екстралінгвістичній інформації (символіка квітів). Поет свідомо і послідовно змушує художню думку рухатися з уречевленої матерії світу вглиб самої себе. Це лірика в прозі, позірна стильова складність письма якої не може приховати простого й зрозумілого принципу відтворення екзистенційних моментів низкою підрядних асоціацій та рефлексій. Важко не помітити в цьому школи екзистенціалізму, хоча разом з тим не випадає тільки до неї зводити самобутню поетику автора.

Щодо класичної традиції поетична система Тарнавського вочевидь полярна і вже тим пов’язана з традицією. Суто умовно її можна віднести до негативного полюсу, але Тарнавський демонтує нормативний образ світобудови, прагнучи стягти першопричини її возведення. Бо саме це й лишається авторові після розпредмечення особистості, відняття її від матеріально-історичного і соціально-побутового тла, в яке вона посаджена так незрушно, кабально і трагічно.

Поети «Нью-Йоркської групи» намагаються бути модерністами, але кожна творча особистість має своє ставлення і розуміння модернізму, а при детальному аналізі тканини їх творів стає помітно, що їхня лірика глибинними мільйонними зв'язками тісно пов’язана з українською духовною традицією.