5. Уявлення про етнічні спільноти у епоху Античності, Середньовіччя та Відродження

"Колискою" етнополітичної думки стали Давня Греція та Рим, де почали зароджуватись і проходити апробацію початкові етнополітичні ідеї, значна частина яких дійшла до наших днів. Вже тоді виявились дві тенденції в підходах до вирішення етнополітичних проблем: (а) ліберально-демократична (Демокріт, Перікл, Сократ та ін.) ; (б) консервативна (Арістотель, Геракліт, Платон та ін.). На початку нашої ери перемогла друга, консервативна тенденція, яка стала пануючою майже на півтори тисячі років і виявилась у створенні величезних унітарних авторитарно-тоталітарних надетнічних та наднаціональних імперій, котрі проводили політику насильницької асиміляції, штучного перемішування і депортації народів тощо. Розвиток етнополітичної думки у цей період уповільнився і майже припинився.

У XV-XVI ст. зародилась і почала формуватись національна ідея. На відміну від етнічної ідеї з її дещо вузьким, а подекуди і суто племінним характером, вона набула більш широкого, поліетнічного змісту і політичного, загальнодержавного характеру. Спроби апелювати до "чистої" етнічної ідеї, намагання будувати на ній внутрішню і зовнішню політику в нових історичних умовах обертались трагічними наслідками. Національна ідея виявилась надзвичайно живучою і могутньою. Поступово вона почала перемагати релігійну, класову, космополітичну, інтернаціоналістську та інші ідеї. Саме тоді людство вступило до національного етапу свого розвитку. Рід - плем'я - народ - нація - такими були шлях і форми задоволення потреб людини у належності до певної групи, зокрема, етнонаціональної. Пік розвитку етнополітичних ідей припав на XVIII-початок XIX ст., що було обумовлено переходом людства від аграрного до 'Ндустріального етапу свого існування. Саме в ті часи почала формуватись більшість сучасних етнополітичних концепцій і теорій, зокрема, н^ціі, націоналізму, національної держави та ін. Вже тоді були відроджені різні тенденції у підходах до вирішення етнополітичних проблем: •Поерально-демократична (ідеї самоцінності й вільного розвитку різних культур і народів, їх мирного співіснування, федералізму, конфедералізму та ін.) та консервативна (ідеї месіанізму, насильницької асиміляції та переселення народів, унітарної держави, колоніальної імперії тощо). Перша тенденція розвивалась тоді і пізніше завдяки працям І.Канта, Гердера, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо та ін. Розвиток другої тенденції відбувався у роботах Н.Макіавеллі, Гегеля. Ш.Муррата ін.

6. Етнополітичні ідеї н. Макіавеллі

Найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки становлять праці Нікколо Макіавеллі. Найбільшу славу і водночас неславу принесла йому його невелика за обсягом книжка "Государ". Особливо гострим нападкам піддається приписувана йому теза про те, що "для досягнення мети придатні будь-які засоби". Тут автор вважає доцільним зробити два зауваження. По-перше, це найчастіше роблять ті, хто в своїй практиці послуговуються саме цією тезою, домагаючись при цьому далеко не шляхетних цілей. По-друге, згадана теза Н.Макіавеллі просто вирвана з контексту, що суттєво впливає на її сприйняття. Слід враховувати, що зазначена робота писалась тоді, коли, по-перше, Італія була роздроблена на п'ять ворогуючих між собою невеликих держав, а, по-друге, окупована іноземними військами, або говорячи словами Гегеля, "коли німці, іспанці, французи, швейцарці обдирали її й закордонні правителі вирішували долю цієї нації". Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Н.Макіавеллі для звільнення й об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу? Перш за все, підкреслював він, Італії потрібен новий "мудрий і доблесний князь", який добре знав би потреби народу, його минуле й сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні "вірність даному слову", "щирість і непохильні чесноти". Водночас, з ворогами народу й держави він має бути хитрим, сильним, а при потребі й жорстоким. Важливою рисою князя має бути вміння вибирати вірних і розумних дорадників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну. По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, і не "союзницького війська", бо у разі його поразки виникає небезпека загибелі держави, а у разі перемоги з являється небезпека потрапити в нову залежність. Отже, вважав Н.Макіавеллі, державі вкрай необхідне власне народне військо. По-третє, потрібен "спільний прапор", під яким він розуміє ідею, яка здатна об'єднати увесь народ і надихати його на визвольну боротьбу. Н.Макіавеллі не називає, що то за ідея, але із самої його роботи випливає, що тією ідеєю мала б стати національна ідея. По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Із праць Н.Макіавеллі стає зрозумілим, що під "готовністю народу" мається на увазі наявність патріотичних почуттів і віри у кінцеву перемогу, які слід всіляко плекати. Водночас, на думку НМакіавеллі, князь має бути готовим до того, щоб у разі "коли віра в народі вичерпається, примусити його повірити силою" По-п'яте, при звільненні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі держави на території роздробленої Італії) можна й треба застосовувати будь-які засоби. Зокрема, треба діяти або "ласкою", або "ще краще", за словами Н.Макіавеллі, "знищити рід колишніх князів". Бажано також зберегти закони і податки, які існували у звільнених чи загарбаних державах, ввести туди військо, заснувати колонії тощо. Якщо мови, звичаї' й традиції в цих державах однакові, підкреслював він, "тоді завойовані землі у найкоротший час зіллються в єдине ціле із споконвічною державою завойовника". Якщо ж мови, звичаї й традиції - різні, то треба бути готовим до "смути", "вчасно її побачити" та "вчасно покласти край". По-шосте, після звільнення чи завоювання всіх земель правити в державі слід, виходячи з того, що "основою влади... служать добрі закони і добре військо" та ін.