33. Зародження та розвиток націології та теорії нації в Україні (перша половина хх століття).

Як ми вже згадували, мабуть, не варто обмежувати хронологічні рамки «національного відродження» періодом XIX — початку XX ст. Цей процес охоплює значно ширший період. І в такому випадку варто було б вести мову або про декілька «національних відроджень», або про єдиний, але багатоаспектний і багатовимірний процес, у якому, подібно до націогенези, була б своя діалектика перервності і безперервності. Спробуємо виділити кілька етапів у цьому процесі.

Перший етап. Тривав з кінця XVIII ст. до кінця 20-х років XX ст. Розпочався як «культурницька» течія, перейшов, за схемою М. Гроха, в ідеологічну, а згодом у політичну стадію, досягнувши апогею в період /297/ української революції 1917—1921 pp. і створенні української держави. Протягом 1920-х років у радянській Україні повернувся на рівень культурного «відродження», щоправда, в масовіших масштабах. У політичній сфері трансформувався в «націонал-комунізм». Завершився у 1930-ті роки внаслідок масового терору і знищення значної частини національної інтелігенції.

Другий етап. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Сценарій той самий: розпочинається як «культурницька» течія серед «шістдесятників», у цьому ж середовищі політизується, досягає рівня політичних програм. В офіційному політичному просторі реалізується у вигляді обережного, лояльного «автономізму» частини партійної еліти. Припиняється з погромом початку 1970-х років, однак у «латентному вигляді» існує як дисидентський рух.

Третій етап. Друга половина 1980-х — 90-ті роки. Знову-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», виходить на рівень політичних програм і реалізується у формі незалежної української держави. Можна було б сказати, що триває й далі, оскільки принаймні на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики відбувається формування української нації (щодо змісту цього поняття існують різні думки, про що ми вже згадували). Однак термін «відродження» в даному випадку потребує уточнення, оскільки очевидними є занепад матеріального підґрунтя культури, розпорошення інтелігенції і розвал інфраструктури освіти, науки тощо.

Як бачимо, у процесі націотворення створюється певна «матриця», логічна схема, яка періодично під дією різних чинників і на різних історичних етапах самовідтворюється в іншому якісному вимірі, щоразу в коротший історичний термін. Елемент безперервності, а точніше регенеративності, у цьому процесі забезпечується наявністю інтелігенції, яка була й залишається ключовим соціально-культурним елеметом цієї черги «відроджень».

Зрозуміло, що це значною мірою спрощена картина. Передусім зауважимо, що логічна схема: «культурне відродження — ідеологічний рівень — політична програма (рух)», запозичена у М. Гроха, в українському випадку потребує коректив. Зокрема, на думку Р. Шпорлюка, націотворення (nation-building) та націоналізм (ідеться про Україну) слід розглядати як політичні з самого початку, «навіть тоді, коли ті, хто бере участь у національному русі, заперечують будь-які свої політичні наміри чи не надають своїм діям політичного значення, чи наполягають на тому, що їхньою єдиною метою є наукова інтерпретація народної культури, фольклору чи місцевої історії» . Владу, вважає Р. Шпорлюк, не слід розуміти лише в класичному варіанті як чисто політичне явище. Може бути й влада культури: право і здатність виробляти й поширювати символи, цінності та ідеї. Отже, з міркувань Р. Шпорлюка можна зрозуміти, що «будителі нації», маючи цю владу, опосередковано і нерідко навіть незалежно від своїх первісних суб’єктивних намірів, об’єктивно потрапляють у сферу ідеології і відповідно — політики, їхня «культурницька» діяльність особливо в певних суспільно-політичних умовах набуває політичного значення.