11. Суржик як показник низької культури мовлення.

На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів — наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також запозичення елементів інших мов в результаті мовних контактів. Однак розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні пов'язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту[3] тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя.[4] Такі умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі «вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або суржику) — у ролі «нижчої» (за іншою термінологією,[5] мов відповідно «високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо

адаптованій формі.

11. Нормативність і правильність мовлення.

Нормативність або правильність мовлення — одна з визначальних ознак мовленнєвої культури. Мовлення нормативне, якщо воно відповідає нормам української мови.

Оволодіння мовними нормами відбувається разом із засвоєнням мовної системи й у процесі комунікативної діяльності. Аналізуючи процес засвоєння мови її носіями, психологи, психолінгвісти та інші дослідники навчання мови вважають, що вона засвоюється через мовлення у процесі спілкування, яке є природною потребою кожної людини. М. І. Жинкін цілком справедливо наголошував навчати мовлення у процесі мовленнєвої діяльності, тому що зміст мовленнєвої діяльності та змістовий склад утворюваних мовних зв’язків формується тільки за допомогою спілкування людей.

Потреба в спілкуванні створює постійно діючий активний стимул до оволодіння мовною нормою. Суперечність між потребою у спілкуванні й недостатнім рівнем володіння мовною нормою стає внутрішнім механізмом розв’язання цієї проблеми. Звідси утвердження комунікативного підходу до організації роботи над формуванням нормативного мовлення студентів. За такого підходу оволодіння мовною нормою відбувається на комунікативній основі. Для цього в систему занять з української мови вводимо уроки культури мовлення, робота на яких здійснюється через систему завдань комунікативного характеру. Зміст таких уроків тісно пов’язується з попередньо вивченими лінгвістичними темами, ці уроки сприяють закріпленню знань основних положень лінгвістичної теорії, виробленню способів дії з навчальним матеріалом. Основним же завданням уроків мовленнєвої культури є оволодіння студентами нормами української мови, розвиток комунікативних умінь та якостей гарного мовлення. Студенти засвоюють норми використання мовних засобів, особливості функціонування їх у мовленні, такі заняття допомагають студентам свідомо підходити до мовленнєвої практики, удосконалювати мовленнєві вміння.

Кожний такий урок підпорядкований певній світоглядній темі (для школи доречніше використати інший термін: культурознавча тема), яка сприяє формуванню моральних якостей, естетичних смаків майбутніх учителів, допомагає розвинути інтелектуальні здібності, мислення, пам’ять. Така тема своїм змістом, проблематикою або способом подання повинна стимулювати комунікативну діяльність студентів (під комунікативною діяльністю ми розуміємо спілкування студентів). Пов’язана з життєвим досвідом, орієнтована на формування особистості майбутнього вчителя, тема має зацікавити студентів, викликати інтерес, прагнення поділитися думками. Таким чином, студент на уроці поставлений в умови, наближені до реальної мовленнєвої діяльності, позаяк йому доводиться розв’язувати типові для реального спілкування комунікативні завдання: вплинути на співбесідника (співбесідників, аудиторію), переконати його, а для цього необхідно обґрунтовано викласти свої думки, проінформувати чисельну аудиторію, обмінятися думками (інформацією) з іншими тощо.