16. Прототичні голосні та приголосні в історії укр мови

Початком дії закону відкритого складу стали можливі збіги у кінці попереднього та початком наступного складу слова = hiatus (=зіяння). Щоб уникнути цього, виникли протетичні приголосні. У такій функції стали виникати такі приголосні: *[w] *[j].

Послідовно перед *[Y], *[ъ, který se vyvinul z (ū, ŭ)] розвивався *ụ (нескладовий), який давав *[w], наприклад, *wydra.

У сучасних слов’янських мовах дотримується послідовність у вживанні протези. Нема жодного слова, щоб починалося з *[Y] (яке в українській мові позначається на письмі „и”).

Послідовно перед *[ь], *[ĭ], *[eị] > розвивалася приголосна *[j], напр., *jmą > им“, *jьdą > ид‘.

Перед початковим *[a], *[e] розвивалася теж приголосна *[j], де збереглася в усіх сучасних слов’янських мовах, крім болгарської, напр., яблуко, ягня. Тому в українській мові всі слова, які починаються з /а/, /е/, крім сполучників, часток, вигуків, належать до пізніших запозичень, напр., абзац, енергія тощо.

Для східнослов’янського ареалу занепад протетичного *[j] перед *[u] став загальною закономірністю, що відображено давньоукраїнськими пам’ятками, напр., qíú, qíîø#. Ті ж лексеми, що закріпилися з протетичним йотом уважаються старослов’янизмами, напр., юний, юнак.

Протетичний фарингальний фрикативний /h/ чи задньоязиковий фрикативний [γ] літературною нормою незакріплений, за винятком, гармата, гарба (žebřiňák), гарбуз (tykev), Ганна, гайда (hajdy), гострий, горіх... Однак у діалектах, особливо південному та північно-західньому, їх набагато більше, напр., госінь, гозеро, горати,...

Проте, фіксуються писемно: протетичне /в/ (лише з 13-ого століття), напр., вовця, Вольтарь, вучєникомъ, вонъ (=він).

З праслов’янського періоду українська мова успадкувала кілька особливостей, спільних з білоруською мовою. Поява протетичних приголосних /в/, /г/, рефлекс дж у дієсловах, напр., ходжу, прояви другої палаталізації, напр., дорога – дорозі.

Голосні: У протоукраїнських діалектах голосний ять ђ *[ě] висловлювався по-різному. Існують різні теорії. Як закритий вузький [ê], наближений до [i], або дифтонг [ie] ([iê]).

Зникнуть носові голосні, змінивши таким чином систему середнього підняття, що в результаті дасть витворення української довгої [ỷ]. Довга *[ě], опинившись ізольовано за ознакою часкількості, пересуватиметься в напрям до високого підняття, де витворилася [i]. Втрачатимуться зредуковані, що стане причиною багатьох змін.

2. Джерела вивчення історії укр мови. Найважливіші пам'ятки.

До філологічних належать насамперед писемні пам’ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення, дані топоніміки тощо.

До історичних належать свідчення стародавніх істориків, мандрівників та вчених про сучасні їм племена, союзи племен та державні утворення, праці Геродота, Плінія старшого, Йордана та ін. дозволяють ідентифікувати згадуване ними населення предків українців, а отже, і межі поширення протоукраїнських діалектів.

Археологія постачає відомості про дописемний період існування мови. Саме археологія дає нам дані про найперші факти поширення писемності (написи на предметах, монетах,...). Так, наприклад, відкриття С. О. Висоцьким на стінах Софії Київської абетки кількісно відмінної від класичної кирилиці дозволяє обґрунтувати концепцію еволюційного виникнення писемності в дохристиянській Україні – Русі.

Антропологія –З огляду на стабільність генофонду антропологія постачає дані про глибинні витоки сучасних народів. Основоположником української антропології вважають Хвідора Вовка, який перший провів ґрунтовні дослідження українського етносу за даними кількох експедицій.

Є праці Григорія Півторака „Українці: звідки ми і наша мова”, „Походження українців, росіян, білорусів та їх мов”.

писемні тексти, що використовуються для вивчення історії системи мови (у т. ч. її говорів) та дослідження історії української літературної мови. Серед джерел вивчення історії української мови (сучасні нар. говори, вкраплення у текстах пам’яток генетично споріднених мов; слова, фрази, власні назви людей та геогр. об’єктів в іншомов. пам’ятках) писемні пам’ятки мають першорядне значення, адже саме вони документально засвідчують систему мови певної доби, показують, у якому напрямку розвивалися та чи ін. фонема, морфол. елемент, синтакс. конструкція, як ішов розвиток функцій словотворчих засобів і служб, слів, розкривають шляхи й причини відмирання, виникнення й розвитку нових елементів мовної структури, поповнення її словникового складу. Звичайно, тільки на основі пам’яток можна досліджувати історію становлення літ. мови, вдосконалення й урізноманітнення її функц. стилів, вироблення заг. норм і правопису, її зв’язків з ін. мовами. На письмі фіксували свою мову ще давньослов’ян. племена, про що писав Чорноризець Храбр у кін. 9 — на поч. 10 ст. й, можливо, праслов’яни, але такі тексти не збереглися.

До 11 ст. належать тексти, що збереглися в оригіналах: післямова диякона Григорія 1057 до Остромирового Євангелія 1056 — 57, підпис 1063 дочки Ярослава Мудрого Анни — королеви Франції, т. з. Тмутороканський напис (на мармуровій плиті) 1068, післямови дяка Івана до Ізборників Святослава 1073 та 1076, кілька графіті у Софійському соборі в Києві та ін. Серед старослов’ян. текстів 11 ст. давньорус. редакції виділяються: Остромирове Євангеліє 1056 — 57, переписаний у Києві Ізборник Святослава 1073 і скомпонований тут же Ізборник 1076, Архангельське Євангеліє 1092, Путятина Мінея, Синайський Патерик, Кондакар (збірник церк. піснеспівів) кін. 11 — поч. 12 ст., Пандекти Антіоха, Чудовський Псалтир, Слова (їх 13) Григорія Богослова. Створені в 11 ст. «Слово о законЂ і благодати» київ, митрополита Іларіона збереглося у списках починаючи від 15 ст., «Съказание и страсть и похвала... Бориса и ГлЂба», «Житіє Феодосія Печерського» — у складі т. з. Успенського збірника 12 — поч. 13 ст., переклад 11 ст. хроніки Георгія Амартола — в списку 13 — 14 ст.

Джерелами вивчення укр. мови 14 — 15 ст. є насамперед пам’ятки ділового письменства — грамоти з різних територій, де жив укр. народ (див. Грамоти 14 — 15 ст.), документи, видані українцям великими князями литовськими і польс. королями, а також грамоти з терену Молд. держави, в якій укр. літ. мова була офіційною. До серед. чи кінця 15 ст. належать переклади земських статутів (законів) польс. королів Казимира Великого та Владислава Ягеллона. 15 століттям датують і пам’ятки ін. жанрів, зокрема т. з. Четья 1489 (укр. переклад церковнослов’ян. тексту, здійснений у Києві), яка дійшла в білорус. списку. До кін. 15 — поч. 16 ст. належать переклади окр. частин Біблії — Пісні пісень із коментарем, пророцтв Даниїла, притч Соломонових, Плачу пророка Єремії, Книги Есфір, Псалтиря. Окремо стоїть редакція 15 ст. Київського патерика. Серед церковнослов’ян. текстів, де наявні риси укр. мови 15 ст. — Лаврське Євангеліє середини — 2-ї пол. 15 ст. та Київський Псалтир 1397, книги, що вийшли 1491 в Кракові з друкарні Фіоля Швайпольта.