61. Екзистенціалізм (загальна характеристика)

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. .

Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є гранично новою.

Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.

Найвищим досягненням екзистенціалізму стало змалювання болісної ендемії людського існування. Тут доведеться дещо повагатися з приводу прийнятого нами припущення, оскільки більшість громадян індустріального суспільства в звичайних обставинах усе ж таки стикаються віч-на-віч не лише з одними жахами і болем, так яскраво змальованими в славетних літературних творах, які беруть початок з екзистенціалізму. Більшість людей знаходять досить багато смислу в своєму житті і зазвичай не відчувають, що вони живуть у вакуумі. Можливо, екзистенціалізм розповідає нам переважно про відчуження в сучасних умовах інтелектуалів, а не звичайних людей. Ця точка зору підтверджується згадкою про те, що найбільшої популярності ця філософія набула після поразки в війні, тобто в часи, коли всі були охоплені почуттям відчаю.    У філософському плані екзистенціалізм має два значних недоліки. По-перше, його філософія свідомості поверхова і показна. Доказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Особисто я не відчуваю такої свободи, і це все, що має бути сказане, як це доводив Ноам Хомські стосовно спроб пояснити поведінку людини за допомогою засобів, які йдуть повз її свідомість. Друга точка зору дуже близька до першої. Екзистенціалізм ніколи не обтяжував себе проблемами сучасної науки, хіба що перекреслюючи її значення. Цього не можна робити. Наука трансформувала сучасну політику, забезпечивши заможність, але ж, як доводив Макс Вебер, усьому цьому є людська ціна. Наукова точка зору намагається знищити набуті навички і знання. Ми не в змозі більше довіряти нашому Lebenswelt (життєвому простору), отже, маємо нині можливість пояснити наші власні дії з наукової точки зору.

№ 62 філософська герменевтика. Розуміння та інтерпритація в гуманітарних науках

Герменевтика-(гр.— роз'ясняю, тлумачю), мистецтво і теорія тлумачення текстів. В давньогрецькій.-греч. філософії це розуміння, тлумачення (іносказань, багатозначних символів і т.д.); у неоплатоніків — інтерпретація творів древніх поетів, насамперед Гомера. У христ. письменників — тлумачення Біблії. Особливе значення отримала в протестантських теологів (інтерпретації священних текстів).

Загальнофілософська. проблема Г. була поставлена в ранньому нім. романтизмі Ф. Шлегелем і розроблена Шлейермахером, котрий був протестантським теологом і філологом-класиком одночасно.

Як метод власне историчної. інтерпретації Г. розроблялась далі в т.зв. историчній. школі (Л. Ранке, И.Г.Дройзен, особливо В. Дильтей). Дильтей визначає Г. як «мистецтво розуміння письмово фіксованих життєвих проявів» Основою Г. Дильтей вважає розуміючу психологію — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Однак при психологич. підході до реальності щиросердечного життя індивідуальності з'являються як ізольовані світи, і взаємопроникнення їх неможливе. У цьому зв'язку осн. проблема Г. формулюється Дильтеем так: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначущого об'єктивного пізнання чуттєво дане виявлення чужого індивідуального життя?» Необхідність загальзначимості пізнання вимагає виходу за межі психологич. трактування індивідуальності, і п цим шляхом пішла феноменологія.

Аналізуючи «чисту свідомість», Гуссерль виділив у ньому неусвідомлюваний фон актів свідомості, той «нетематичий горизонт», який дає певне «попереднє, знання» про предмет. Горизонти окремих предметів зливаються в єдиний тотальний горизонт, к-рый Гуссерль згодом назвав «життєвим світом» і котрий дає можливість взаєморозуміння індивідів; при будь-якому дослідженні далекої від нас культури необхідно насамперед реконструювати «горизонт», «життєвий світ» цієї культури, у співвіднесенні з яким ми тільки і можемо зрозуміти зміст окремих її пам'ятників.

Хайдеггер тлумачив реальність «життєвого світу» як мовну реальність за перевагами. У своїх пізніх роботах, багато в чому що визначили наступне розвиток Г. (особливо у ФРН), Хайдеггер спробував звільнитися від психологізму і суб'єктивізму в розумінні сутності мови. Мова як историч. обрій розуміння визначає долю буття; не ми говоримо мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Розробка филос. Герм. як напрямку суч. філософії була почата італ. істориком права Е.Бетті і нім. філософом Гадамером.

У 1960—70-х рр. проблеми герм. розроблялися П. Рикером у Франції, Г. Кунем, А. Аппелем у ФРН, Э. Коретом, При всіх розходженнях варіантів филос.герм загальними її рисами є недовіра до безпосередніх. свідчень свідомості, до проголошеного Декартом принципу безпосередньї ймовірності самосвідомості і звернення до «непрямих» свідченнь про життя свідомості, які втілюються не стільки в логіці, скільки в мові.

№ 63 Російська релігійна філософія. Принцип всеєдності (В.Соловйов та його послідовники)

Рос. рел. Філ. - філософське вчення (ідея, принцип), що розкриває внутрішню органічну єдність буття як универсуму у формі взаємопроникнення й розподіленості складових його елементів, їхньої тотожності один одному й цілому при збереженні їх якості й специфічності. Починаючи з неоплатонізму. Найбільш яскраве вираження проблема знайшла в російської філософії, де, починаючи з B.C. Соловйова, склався самобутній напрямок - філософія рел., до якої можуть бути віднесені системи Флоренського, Булгакова, Карсавина, Франка, Н. О. Лосского, а також, погляди С. Н. Трубецького, Е. Н. Трубецького, Лосєва й ін. У російської філософії можна виділити чотири системи.: 1)софиологічна, 2)монодуалістична (панентеістична), 3)моноплюралістична, 4)символічна.

В.Соловйов (1853-1990) свою етику засновує на релігії: людина є моральною, якщо вона вільно підкорює свою волю богу і прямує до абсолютного добра та устрою Боголюдського царства. Соловйов виступив з “філософією всеєдності”, яка не співпадає з жодною кантівських здатностей душі (пізнання, бажання, почуття задоволення). Цей стан він називає Любов`ю (серцем). Любов і співпереживання носять не чуттєвий, а духовний характер. В роботі “Смисл любви” цей смисл автор визначає в спасінні в людині людського “через жертовність егоїзму”. Людина в коханні долає егоїзм і при цьому не втрачає свою особистість, не розчиняє її в іншій людині, а звеличує її. Егоїзм людини – це зло і самознищення, бо стверджуючи себе поза іншою людиною, вона тим самим втрачає сенс власного існування і перетворює всою індивідуальність в просту форму. Подолати егоїзм може лише статева любов, бо в центрі дружби, патріотизму, материнської любові стоїть власне я. Але завдання кохання – це не поєднання людей лише заради самого кохання, чи задля народження дитини, його смисл – поєднати двох обмежених істот, щоб утворити істоту ідеальну. Соловйов вважає, що морально-нормативною діяльністю людства має бути така діяльність, яка ставить собі за мету здійснення всеєдиного боголюдского суспільства. Людина має прагнути до абсолютного добра не для окремого індивіда, а для всього людства. Моральний сенс життя людини - служіння Добру. Удосконалення суспільства веде до створення на землі „Царства Божого”. На шляху до цього царства люди мають діяти спільно, утворюючи суспільство, що побудоване на принципах справедливості. У цьому суспільстві будуть вирішені усі соціальні протиріччя, встановлений істиний християнський мир, всезагальна справедливість, істина свобода. Таке суспільство є добровільний духовний союз людей, церква. На даний час у людині та в суспільстві має місце неправильне співвідношення матеріального та духовного

Найбільш розвинену форму дана концепція отримала у філософії Лоского, вихідним принципом міркувань якого є ідея "іманентності всього всьому". Інша спроба інтерпретації проблеми.здійснюється на основі синтезу християнської онтології й символістської картини реальності була почата пізнім Флоренським ("Імена", "Іконостас" і ін.) і раннім Лосєвим ("Філософія імені", "Діалектика міфу" і ін.). Вся реальність, згідно Флоренскому й Лосєву, перейнята значеннєвими відносинами, являючи собою сукупність символів цих змістів. На вершині й у підставі реальності перебуває Бог, сам символом не є, але що породжує й уміщає в себе значеннєву сторону всіх символів. Єдність усього сущого вбачається в його натхненності, свідомості, энергийной, а не субстанціальної причетності всього Богу

№64 Філософські форми усвідомлення Бога (теїзм, політеїзм, деїзм)

ТЕЇЗМ (греч. theos - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею і таємничим образом впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як здійснення божественного промислу. Природна закономірність у Т. стає у залежність від божественного провидіння. Навідміну від деїзму, Т. затверджує безпосередню участь бога у всіх світових подіях, а на відміну від пантеїзму, відстоює існування бога поза світом і над ним. Т — ідеологічна основа клерикалізму, теології і фідеїзму. Т. ворожий науці і науковому світогляду.

ПОЛІТЕЇЗМ І МОНОТЕЇЗМ (греч. poly - багато, monos - один і theos -бог) - багатобожжя і єдинобожжя; поклоніння декільком чи одному богу. П. виникає з тотемізму, фетишизму, анімізму на стадії розкладання первісної ладу. Віру в безліч рівноправних фетишів, духів змінює віра в богів, що отримали конкретний вигляд, ім'я, культ. В ієрархії богів знайшли віддалене відображення суспільний поділ праці, земні відносини панування і підпорядкування. Подальше зміцнення рабовласницького ладу, створення монархій призвело спочатку до єдинопоклоніння, культу одного бога, причому визнавалося існування ін. богів. Потім з пантеону богів виділяється єдиний усемогутній бог - копія земного царя; затверджується монотеїзм. Але чистого монот. не існує. Навіть у таких монотеїстичних релігіях, як іслам і іудаїзм, помітні сліди політеїзму, не говорячи вже про християнство з його трійцею, богородицею і масою святих.

ДЕЇЗМ (лат. deus - бог) - вчення, яке визнає існування бога як безособову першопричину світу, що розвивається потім по своїх власних законах. Родоначальник деїзму -англ. філософ 17 століття. Г. Чербері. деїзм відмінний від теїзму тим. що визнає зв'язок бога зі світом і людиною, пантеїзму тим, що розчиняє бога в природі, і атеїзму що заперечує саме існування бога. В умовах панування феодально-церковного світогляду деїзм був нерідко прихованою формою атеїзму, зручним для матеріалістів способом відокремитись від релігії. Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію.

№ 65 Мистецтво як явище духовного життя суспільства

Мистецтво – форма естетичного освоєння світу людиною, що виникає в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності і конкретно-чуттєвого, образного відображення дійсності з позиції певних естетичних ідеалів, одна з форм суспільної свідомості. Естетичне освоєння світу здійснюється в мистецтві різними художніми засобами залежно від видів і жанрів. Мистецтво є, насамперед, естетично-пізнавальною діяльністю, відображення певних для людини явищ життя. Спільним для всіх видів мистецтва засобом цього відображення є художній образ, значення якого полягає у неповторності здатності відображати загальне й істотне через конкретне у формі, доступній безпосередньо емоційному сприйняттю. Різноманітні явища життя відображаються в усіх видах мистецтва як прекрасне й потворне, піднесене й низьке, трагічне й комічне тощо, виявляючи через естетичну оцінку їхню суспільну сутність.

Роль передового мистецтва в суспільному житті полягає в утвердженні справді прекрасного, піднесеного, героїчного в житті, в морально-естетичному осуді потворного, низького, ганебного.

Оскільки людина живе в суспільстві, з іншими людьми, вона осмислює дійсність не індивідуально, а колективно, свідомість має суспільний характер. Формами сусп. свідомості є мораль і релігія, наука і філософія, політика і право. Однією із форм сусп. свідомості є мистецтво. Предметом мистецтва є людина. Щоб показати людину автор відтворює час, коли живуть їх герої, особл. соц. середовища, індивідуальні їхні відмінності і т.д. Так, окрім предмета в мистецтві є й його особлива форма. Формою в якій мистецтво відображає дійсність є художній образ.

№ 66 Конценція масової культури в сучасній естетиці

“Масову культуру” називають типовим продуктом масового суспільства. Вона характеризується організованою індустрією споживання. “Масове мистецтво” продукт “індустрії розваг” у сучасному суспільстві, твори придатні для тиражування каналами масової комуніцкації, розрахвані на найширший збут. У системі “масової культури” художній твір стає стандартизованим товарним продуктом, орієнтований на низький культурний рівень споживача. Розважальність витісняє пізнавальну роль мистецтва, естетичне переживання замінюється пасивним споживацьким ставленням до готового товарного об”єкта. Звідси швидке моральне старіння продуктів масової культури, постійне звертання митця до до все гостріших подразників (насилля, секс тощо)

В продуктах масової культури виявляється знеосібненість масової свідомості, в них відсутня моральна відповідальність художника за свою творчість