4. Аграрне право як самостійна галузь науки і навчальна дисципліна існує в багатьох зарубіжних країнах.

У зарубіжному праві поки не утвердилась єдина назва галузі права, що регулює відносини у сільському господарстві. І наука за рубежем однаково використовує в ряді мов термін аграрне, сільськогосподарське право, які найчастіше вживаються як синоніми.

У більшості випадків під аграрним правом розуміють сукупність норм, що відносяться до сільського господарства, приватного і публічного права, які регулюють відносини у сільському господарстві. До сфери регулювання аграрного права відносять перш за все рільництво, лісове господарство, внутрішнє риболовство, переробку і збут сільськогосподарської продукції виробниками. Аграрне право регулює діяльність сільськогосподарського підприємства і сільськогосподарського підприємця, колективні інтереси у сільському господарстві, їх виробничу діяль­ність і саме функціонування колективів.

У більшості зарубіжних країн аграрне законодавство ста­новить окрему галузь законодавства. Воно включає аграрні, земельні, лісові та водні кодекси, розділи цивільного законодавства, що стосуються успадкування сільськогосподарської власності.

В основі цих галузей у багатьох країнах лежать аграрні кодекси (Франція, Мексика, Уругвай, Аргентина та ін.). У багатьох країнах видано спеціалізовані сільськогосподарські закони (ФРН, Франція, Англія, Італія).

Аграрне законодавство ФРН будується на основі розроблених у 1955 р. плану Любке, потім у 1971 р. — плану Ертеля щодо реорганізації структури сільського господарства. Цен­тральне місце в аграрному законодавстві ФРН займає аграрний закон від 5 вересня 1955 р., який називався ще Великою Хартією "Мазпа Спагіа". Він створює загальні правові рамки для державного регулювання у сільському господарстві. Раніше видані закони про кредитування орендаторів від 5 серпня 1995 р., про сільськогосподарську оренду від 25 червня 1952 р., про структуру ринку від 16 травня 1969 р., про збу­тові фонди від 26 червня 1969 р., про регулювання сільськогосподарської заборгованості від 26 червня 1957 р., детально регулюють окремі положення в галузі сучасних аграрних відносин. Ці закони являють собою спеціальні акти, присвячені питанням перебудови аграрних відносин в галузі реорганізації сільськогосподарського виробництва і сільськогосподарських ринкових відносин.

Основу французького аграрного законодавства становлять сільськогосподарський, лісовий та цивільний кодекси, які регулюють питання сільськогосподарської власності, оренди, трудових відносин, кредитування та ін. Аграрне законодавство Франції зосереджує свою увагу на регулюванні питань структури сільськогосподарської власності, удосконалення орендних відносин, створенні сільськогосподарських спілок та органів управління сільським господарством. При цьому основні напрями аграрної політики Франції, сформульовані у Законі про сільськогосподарську орієнтацію від 4 липня 1980 р. і спрямовані у достроковому плані на розвиток економічного і демографічного розвитку країни і передбачає підвищення конкурентоздатності сільського господарства, його вклад у розвиток економіки країни, збільшення його експортної власності, закріплення молоді в сільському господар­стві, з метою стабілізації сільськогосподарського населення, поліпшення умов життя землевласників через стимулювання розвитку сімейних господарств, які становлять основу сільськогосподарського виробництва.

Істотно впливає на італійське аграрне право і законодавство проголошення і здійснення з початку 60-х років так зва­них "зелених планів" у національному масштабі, а також планів у цій галузі, що виробляються в рамках ЄЕС. Це і міжнаціональні стандарти і ціни на сільськогосподарську продукцію, і рекомендації щодо організації і структури виробництва та багато іншого, пов'язаного з обсягом виробництва та орга­нізацією сільськогосподарського ринку цих країн.

Аграрне право розвинених країн виходить з передумови перш за все тісного зв'язку сільськогосподарського виробництва з ринковими відносинами. Воно орієнтоване на нор­мальне функціонування приватної власності, перш за все на землю, засоби виробництва, на самостійність господаря, який раціонально використовує наявні можливості сільськогоспо­дарського виробництва, на свободу підприємницької діяльності, економічну зацікавленість сільськогосподарського виробника, ціни і ринкову конкуренцію, захищену від монополізму з обмеженим державним регулюванням.

Роль держави ефективно проявляється у створенні умов стабільного виробництва, заохочення довгострокових капіталовкладень, які дозволяють сільськогосподарському вироб­никові сподіватися на одержання вигоди від зроблених вкладів. Законодавство, яке застосовується для регулювання відносин, у цій системі виступає як додатковий регулятор використання альтернативних можливостей у тих випадках, коли наявних ринкових відносин недостатньо для забезпечення нормального розвитку сільськогосподарського виробництва.

Що ж стосується регулювання чисто ринкових відносин, то в цій сфері правовий вплив на сільськогосподарські відносини найбільш значний. Йдеться про велику кількість законів і державних програм, які регулюють розвиток сільськогосподарських ринкових відносин. Основне регулювання тут стосується порядку встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, закупівлю, збереження і упаковку сільськогоспо­дарської продукції, стандартизацію і інспектування якості, особливо щодо продукції, яка швидко псується.

Головним інститутом сільськогосподарського права є інститут сільськогосподарського підприємства, правове становище якого визначається законодавчими приписами, судово-арбітражною практикою та виконавчою діяльністю державних органів. Інститут сільськогосподарського підприємства включає правовий режим власності, повноваження сільськогосподарського підприємця щодо сільськогосподарського виробництва, найманої праці, правила передачі підприємства з одних рук в інші.

Характерною рисою сучасного законодавства, яке регулює діяльність сільськогосподарського підприємства, є суворе регулювання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поширюється на відносини в галузі організації і діяльності самого сільськогосподарського підприємства. У сучасних умовах вона детально регламентується особливо у питаннях, що відносяться до кількості продукції, яка виробляється, стандартів і умов виробництва. Аграрне законодавство у цій галузі спрямоване на стимулювання процесів спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих районів, зон, країни і навіть цілої групи країн.

Особливістю сучасного сільськогосподарського підприємства є здійснення ним поряд з основними сільськогосподарськими функціями комерційних та інших функцій, які раніше виходили за межі сільськогосподарської діяльності. До сфери діяльності сільськогосподарського підприємства тепер входить не тільки діяльність в галузі власного землеробства і тваринництва, а й транспортування, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підпри­ємства включає широке коло питань планування сільськогос­подарського виробництва, фінансування, організації управління підприємством тощо.

Аграрне право визнає сільськогосподарський кредит дієвим стимулом розвитку сільського господарства, його структурних перетворень, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому кредитній політиці у сільському господарстві приділяється належна увага.

Основним способом фінансового впливу на розвиток сільського господарства у більшості країн є не безоплатне фінансування, а сплатне кредитування. Формою кредитів наділені багато державних програм у сільському господарстві. При цьому у багатьох країнах кредит виступає не як самостійна форма фінансування, а як форма стимулювання власних вкладів сільськогосподарського виробника.

Система сільськогосподарського кредитування, що діяла в Європейській правовій системі, була створена ще в середині минулого століття Раффайзеном у Німеччині й заснована на взаємному кредитуванні. Створена ним система функціонувала без власного капіталу і дивідендів, а члени кредитних кооперативів несли неподільну солідарну відповідальність. Інша організація сільськогосподарського кредитування була також створена у Німеччині Шульцем, який створив товариство, наділене капіталом. Члени його товариства несли обмежену відповідальність пропорційно своїм вкладам, дивіденди і прибутки виплачувалися вкладникам, структура товариств за своїми характеристиками наближалася до акціонерних товариств. Обидві вказані форми знайшли широке застосування в європейських країнах з тими чи іншими особливостями.

Сучасне сільськогосподарське виробництво великою мірою залежить від кредитів і особливо на етапі його становлення, тому у різних країнах значна увага приділяється пробле­мам регулювання кредитних відносин. В цілому кредитні відносини регулюються як нормами зобов'язального права, так і права власності (майнового права) і в цьому розумінні вони мають складний механізм формування та захисту обов'язкових і майнових відносин.

Правове регулювання кредитних відносин звичайно регулюється загальними нормами цивільного права. Однак враховуючи специфіку сільськогосподарського кредитування майже всі держави прийняли спеціальні закони про кредитування в сільському господарстві, запровадили системи сільськогосподарського кредитування, які спираються, як правило, на державні спеціалізовані кредитні установи.

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються: — цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції; — система оподаткування; — кредитно-фінансовий механізм; - антимонопольна політика; - регулювання зовнішньоекономічної діяльності; — спеціальні цільові програми. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу.

Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію.

У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.

Аграрні правовідносини у Франції регулюються Аграрним кодексом, який закріплює існування різних форм власності у сільському господарстві, наявність різноманітних форм управління сільськогосподарськими підприємствами, розвиток орендних відносин, орієнтацію на великі фермерські господарства. Велика Британія. В останні роки у Великій Британії спостерігається тенденція поєднання аграрного сектора з промисловим капіталом; створюються великі формування агропромислового комплексу; практикуються концентрації виробництва окремих продовольчих товарів. Забезпечення та гарантії володіння землею, контроль за рентою і компенсаційні умови регулюються Актом про сільськогосподарське землеволодіння, прийнятим у 1990 році. У розвитку аграрних відносин у Великій Британії беруть участь фермери, землевласники, наймані працівники. Найчастіше британська ферма являє собою сімейний бізнес. Фермери об'єднуються в кооперативи. В цій країні кооперація здійснюється в таких основних формах: 1) кредитні кооперативно-державні системи, представлені традиційними кооперативами по збуту та переробці сільськогосподарської продукції і постачання господарствам засобів виробництва; 2) великі кооперативні об'єднання універсального характеру; 3) кооперативні об'єднання на основі верти кальної та горизонтальної інтеграції, які мають національне регіональне значення; 4) виробничі кооперативи на основі партнерства (товариства). Ізраїль. Земельні відносини в Ізраїлі регулюються Основним законом «Про земельне володіння».

Польща. Багатосекторне сільське господарство є в основному індивідуальним. У Польщі близько 70 відсотків сільськогосподарських наділів. Держава стимулює розвиток індивідуального сільського господарства прийняттям низки нормативних актів — головним чином законів. Серед них слід звернути увагу на: Закон «Про зміни в Цивільному кодексі»; Закон «Про зміни в Цивільному процесуальному кодексі»; Закон «Про захист сільського господарства та лісних угідь»; Закон «Про зведення до одного місця земельних наділів»;

Закон «Про поземельні книги та іпотеку»; Закон «Про Кооперативне право». Ці нормативні акти закріплюють досягнення продовольчої незалежності шляхом збільшення експорту, зменшення імпорту в кількісному асортименті, отримання позитивного сальдо торгівлі сільського господарства, динамічного та ефективного розвитку сільського господарства країни, стабілізації темпів його зростання, зменшення витрат та збитків. Держава забезпечує себе продовольчими товарами, водночас покращується харчування населення. Росія. Федеральна цільова програма стабілізації та розвитку агропромислового виробництва в Російській Федерації на 1996-2000 роки, затверджена Указом Президента Російської Федерації від 18 червня 1996 року, передбачала закінчити у відведені для її реалізації строки приведення організаційно-правових форм господарювання у відповідність з новим Цивільним кодексом РФ. При цьому результати багатьох наукових розробок говорять про те, що в умовах переходу до ринкової економіки важливою формою господарювання на селі можуть і повинні стати сільськогосподарські кооперативи різноманітних типів та їх об'єднання (асоціації, спілки). Держава спрямовує свою політику на відхід від державної власності та перехід до приватної власності на землю. Аналізуючи аграрний сектор економіки Росії, слід зазначити, що країна перебуває на шляху стабілізації сільськогосподарської галузі, але через загальну економічну кризу їй бракує грошових коштів, саме тому процеси в аграрному секторі відбуваються досить повільно, а іноді й гальмуються. Основні завдання аграрної політики держави полягають у тому, щоб: забезпечувати продуктами харчування власного споживача; захистити внутрішній ринок; стабілізувати сільськогосподарську діяльність;