Судова практика парламентів, особливо Паризького

- з багатьох питань набували нормативно-обовязкової сили

32. Утворення і розвиток держави та права Англії.

Після відходу римлян у V ст. н.е., кельтські племена зазнали вторгнення германських племен англів, саксів і ютів, які відтіснили кельтське населення на окраїни острова (Шотландія, Уельс, Корнуелл).

У VII ст. англосакси прийняли християнство і утворили сім ранньофеодальних королівств (Уессекс, Сассекс, Кент, Мерсию та ін), які в IX ст. під верховенством Уессексу утворили англосаксонську державу - Англію.

На початку XI ст. англійський престол був захоплений данцями, які правили аж до 1042 року.

У 1066 р. правитель Нормандії герцог Вільгельм, висадився з військом на острів став англійським королем. Нормандське завоювання зробило великий вплив на подальшу історію англійської держави, яке розвивалося в основному аналогічно середньовічним державам континенту.

Разом з тим характерною рисою його еволюції починаючи з XI ст. стала рання централізація, відсутність феодальної: роздробленості і швидкий розвиток публічних почав королівської влади.

В якості головних етапів розвитку англійського феодального держави можна виділити:

1) період англосаксонської ранньофеодальної монархії в IX-XI ст.;

2) період централізованої сеньйоріальної монархії (XI-XII ст.)

3) період станово-представницької монархії (друга по-Ловін XIII-XV ст.);

4) період абсолютної монархії (кінець XV - середина XVII ст.).

Джерела права. Феодальне право Англії відрізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що було пов'язано з особливими шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не зазнало дієвого впливу римського права, римської правової думки.

До нормандського завоювання в XI ст. основними джерелами права в Англії були звичай і королівське законодавство.

Перші правові збірники стали з'являтися тут ще в VI ст.

• У 601-604 рр.. у Кенті була проголошена Правда Етельберта

• У VII ст. була складена Правда Іне

• У IX ст. - Правда Альфреда

• У XI ст .- Закони Кнута.

Всі ці збірники відбили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив християнської релігії, прийнятої тут на початку VII ст.

В основу Правди Етельберта були покладені норми старого звичаєвого права, але вона відбила і нові правові положення.

33. Особливості станово-представницької монархії в Англії.

У ХІІ-ХІІІ ст. в Англії сформувалась відносно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни, - виступили проти короля, за обмеження його влади. З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. підписати т.зв. Велику хартію вольностей. Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше Хартія відображала інтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше – інтереси міщан. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців.

Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей, відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли у військові зіткнення. Боротьба розпочалась у 1258 р. виступами баронів, які домоглися від короля прийняття т.зв. Оксфордських провізій, що ставили правителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії.

Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуарді І (1272- 1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом).

З 1295 р. Парламент став збиратися регулярно. У 1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він розділявся на «Палату лордів», членство в якій з кін. 14 ст. стало спадковим (право перства), і «Палату общин», у якій представники лицарства та міст засідали спільно. Об’єднання лицарства та міщан в одній палаті, а також відсутність в англ. Парламенті особливого представництва від духовенства як стану – це його важлива особливість порівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. У 1297 р. Парламент тримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджував бюджет, у 1322 р. – право санкціонувати важливі закони. З кін. 14 ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентську акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общин та королем.

Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні Палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою.

33. Джерела і основні риси права феодальної Англії.

В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право, що мало племінний характер. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, а потім воно починає фіксуватися в різних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші: Правда Іне (7 ст.) і Правда Альфреда (9 ст.)

Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:

• акти короля: ордонанси, привілеї;

• акти Парламенту: статути;

• спільні акти короля й Парламенту.

Правовий прецедент, який полягав у створенні системи роз’їзних суддів та установленні єдиного неписаного загального права для всієї Ангії. Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів – «право справедливості».

Наукові трактати найавторитетніших юристів Англії: «Про закон і звичай Англії» Гленвіля (12 ст.), «Про закон і звичаї» Г. Брактона (13 ст.), «Про поземельні держання» Літтльтона (15 ст). і т.д.

Сімейне право перебувало під сильним впливом церкви, шлюбні і сімейні відносин регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні злочини та шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік був дуже низьким.

У спадковому праві панував майорат – передання у спадок земельної власності старшому сину.

У кримінальному праві існувала тричленна класифікація злочинів. Найтяжчим злочином вважався «тризн» - зрада (велика і мала), далі йшла фелонія – тяжкі кримінальні злочини проти особи чи власності; далі – місдимінор (проступки) – дрібні злочини, які не зачіпали інтересів корони. Була жорстка система покарань.

35. Особливості станово-представницької та абсолютної монархії в Німеччині

Період станово-представницької монархії в Німеччині охоплює 13-15 ст. Її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювалась централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військовою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи – ландтаги.

Виникає Рейхстаг, що утворився із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в 12 ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Він складався з 3 колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних господарів (панів), колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо, а реальної влади цей орган не мав через роздробленість. Робилися спроби утворити загальні імперські установи, однією із яких мав бути Імперський Верховний Суд (15 ст.) у справах імперських підданих окремих князівств.

Абсолютизм в Німеччині встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилась не в масштабах усієї держави, а на рівні окремих князівств. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив роздробленість країни. Князі фактично перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов’язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Рейхстаг уже не мав колишнього значення, а імператорський суд став безсилим у боротьбі з князями.

36. Джерела і основні риси права феодальної Німеччини

У Німеччині в 10-14 ст. переважало звичаєве право. Згодом з’являються записи судових звичаїв – Саксонське зерцало та Швабське зерцало (13 ст.). важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії – постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється «Кароліна» - кодифікація, видана та названа за іменем імператорі Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов’язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми «споконвічними та справедливими звичаями».

Важливу роль відіграло міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та ін.

Право захищало приватну власність, насамперед, на землю. Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обмеження в розпоряджанні, майорат.

Зобов’язальному праву були відомі різні види договорів, однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а, отже, і зобов’язального права.

На сімейне право сильний уплив справляла церква, шлюбні і сімейні відносин регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні злочини та шлюби між близькими родичами. Кримінальне право оперувало загалом такими термінами: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. Визнавались різні види злочинів: проти релігії, проти моральності, проти держави, проти особи, проти власності, проти правосуддя. При визначенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні покарання, таврування, ув’язнення, вигнання, штраф.

37.Папська революція та її вплив на розвиток держави і права феодальної Європи.

Мова йде про боротьбу за інвеституру. Інвеститура - хто може призначати єпископів. Боротьба йшла між імператором (Генріх 4) і) і папством (Григорій 7). Папа відлучив імператора, імператор відмовився підкорятися. Боротьба завершилася Вормським конкордатом 1122 року, згідно з яким духовна інвеститура дається папою, а земельне володіння - імператором. Але в принципі це було краще саме папі.

Вормсский конкордат-компромісна угода між римським папою Калікстом II і імператором Священної Римської імперії Генріхом V, що завершило боротьбу за інвеституру. Укладено 23 вересня 1122 у Вормсі.

Особливе місце в процесі формування загальноєвропейської правової культури в середні століття займало канонічне право. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви(1054р.) склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній та Центральній Європі канонічне право отримало під впливом "Папської революції"- підвищення ролі католицької церкви та самого Папи, його політичного авторитету. особливо великий розвиток отримало канонічне право і перетворилося в самостійну й ефективно діючу систему середньовічного права.

Велика значимість норм канонічного права в західноєвропейському суспільстві визначалася низкою факторів. Перш за все, канонічне право тут розроблялося і підтримувалося могутньої римсько-католицькою церквою і папство, про політичну силу яких уже говорилося. Канонічне право відрізнялося також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало в себе питання як духовного, так і світського життя, було обов'язковим як для кліриків, так і для мирян.Канонічне право увібрало в себе і передало наступним поколінням цілий ряд норм римського права.

В XI-XII ст. в період "Папської революції" складається "нове право" (jus novum). Саме в цей час закінчується процес складання канонічного права в якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства. Більш чітким стає його юридичний зміст. Стверджується саме поняття "канонічне право" (jus canonicum). Головним джерелом нового канонічного права стають папські конституції (булли, колод, енцикліки, рескрипти та ін.) З папи Григорія VII починається викладання канонічного права в університетах.  У XII-XIII ст. папська правотворчость отримало особливо широкий розмах, у зв'язку з чим виникла необхідність подальшої систематизації канонічного права.

Середньовічне канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовій життя західноєвропейських країн. Воно регламентувало організацію церковної влади (право римського папи призначати на церковні посади, процедуру розгляду спорів між священиками і т.п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус церковної власності та режим володіння та користування церковними землями, джерела доходів церкви и т . д.  У канонічне право містилися норми, що відносяться до кримінального права, зокрема передбачався список епітімій, що накладаються за вбивство, ложную клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися норми, що відносяться до договірне право, до заповітів, спадкування і особливо до шлюбно-сімейних відносин. 

38.Виникнення і розвиток Арабського Халіфату.

Халіфат як середньовічна держава склався в результаті об'єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Характерною рисою виникнення державності у арабів у VII ст. була релігійна забарвлення цього процесу, який супроводжувався становленням нової світової релігії - ісламу. Політичний рух за об'єднання племен під гаслами відмови від язичництва, багатобожжя, об'єктивно відбивало тенденції зародження нового ладу, отримало назву "ханіфского". Пошуки проповідниками-Ханіфа нової істини і нового бога, що відбувалися під сильним впливом іудаїзму і християнства, пов'язані перш за все з ім'ям Мухаммеда. Мухаммед (близько 570 - 632 рр..), Розбагатів внаслідок вдалого шлюбу пастух, сирота з Мекки, на якого "зглянулися одкровення", записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха і нового громадського порядку, що виключає племінну ворожнечу. Главою арабів повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на землі". Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановленню милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті "одкровеннями" Мухаммеда, що змусило його втекти з групою найближчих сподвижників в 622 році з Мекки в Ясриб (пізніше - Медина , "місто Пророка"). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різних соціальних груп, включаючи кочівників-бедуїнів. Тут же була зведена перша мечеть, визначено порядок мусульманського богослужіння. Іслам у перекладі з арабської і означає "переказ себе" Богу. Протягом десяти років, в 20-30-х рр.. VII ст. була завершена організаційна перебудова мусульманської громади в Медіні в державне утворення. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів громади почалася боротьба з супротивниками нової соціально-політичної структури. Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримала виключне право на владу. З її лав після смерті пророка стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників пророка") '. Перші чотири халіфа, так звані "праведні" халіфи, придушили невдоволення ісламом серед певних верств і завершили політичне об'єднання Аравії. У VII - першій половині VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Близький Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку та Іспанію. Арабське військо вступило і на територію Франції, але було розбите лицарями Карла Мартелла в битві при Пуатьє у 732 р. В історії середньовічної імперії, що отримала назву Арабський халіфат, зазвичай виділяють два періоди: дамаський, або період правління династії Омейядів (661-750 рр..), І Багдадський, або період правління династії Аббассідов (750-1258 рр..), Які відповідають і основним етапам розвитку арабського середньовічного суспільства і держави.

39.Суспільний і державний лад Арабського Халіфату.

Суспільний лад  Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорилисьОсобливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій, який панував у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями. Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Той, хто прийняв іслам, як правило, звільнявся від сплати по-душної податі, платив менше мито за товари, мав інші привілеї. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин несли відповідальність за шаріатом.  Зімміям заборонялося брати шлюб з мусульманами, мати рабів-мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Зіммії були обмежені у виборі місця проживання, професії, у пересуванні; не могли їздити на конях, а тільки на мулах або віслюках. Навіть раб-мусульманин за правовим становищем стояв вище від вільного християнина, єврея. Державний лад. Халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто орга-нізовували перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани): 1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу. 2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну. 3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів.

Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували дер-жавою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів. Місцеві органи державного управління Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Містами і селами керували шейхи. Суд  Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв.

40.Джерела, основні риси і система мусульманського права.

 Мусульманське право (шаріат) являє собою звід релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни, що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Таким чином, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення, як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріат означає в перекладі на українську мову "шлях перевезення" і складає те, що називається мусульманським правом. Це право вказує, як мусульманин повинен вести себе, не розрізняючи, зобов'язань по відношенню до себе подібним і по відношенню до Бога. Іншими словами, шаріат заснований на ідеї обов'язків, покладених на людину, а не на правах, які він може мати. Наслідком невиконання обов'язків є гріх того, хто їх порушує, тому мусульманське право не приділяє багато уваги санкціям, встановленими самими нормами. Воно регулює відносини тільки між мусульманами. В ісламі держава виконує роль служителя релігії. Іслам за своєю сутністю, як і іудаїзм, - це релігія закону.          Мусульманське право має чотири джерела:  1. Священна книга Коран, що складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомета;  2. Сунна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників;  3. Іджма - конкретизація положень Корану у викладі великих вчених-мусульманістов;  4. Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням надається законний, суспільний характер.          До рис мусульманського права належать:

• Належить до релігійної правової сім’ї

• Вважається нац. Правом

• Бог головний творець права

• Юридичні норми – данні раз і назавжди в них необх. Вірити і строго дотримуватись

• Відсутність систематизації

• Відстн. Поділу на публ. і прив. Право

• Неоднаковий розвиток окремих галузей права

Система шаріату:

• Норми правового статусу особи

• Норми кримінального(деліктного) права-УКУБАЙ

• Норми цив. права – МУАМААТ *Івакуф - цивільний договір

• Владні норми - система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;

• Судове право

• Міжнародне право – СІЙАР

41.Утворення і розвиток московської централізованої держави (хіv–хvii ст.).

Процес об'єднання російських земель в єдину цен­тралізовану державу розпочався в XIV ст.

Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст.; 2)80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр. Перший етап об'єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнула­ся боротьба за велике владимирське княжіння між Ря­занським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби по­винно було вирішитися питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських зе­мель. Ставши московським князем після смерті свого бать­ка, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за велико­князівський владимирський стіл, а фактично — за полі­тичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі. 1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра за­гинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Ка­лита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике кня­жіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдав­ши за допомогою ординського загону удар своєму голов­ному суперникові. Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав пра­во збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз москов­ської великокнязівської влади з Церквою. Йому вдалося зміцнити вплив Мос­кви в Новгороді. Іван І також купував у інших князів­ствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утвер­джував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за під­тримки Орди, якій справно виплачував данину. Він за­клав основи такої політики в боротьбі зі своїми против­никами, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації. Другий етап об'єднання російських земель — 80-ті рр. XIV в. — 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства. З середини 50-х років XV ст. удосконалюється систе­ма державного управління. Відбувається поступовий пе­рехід від уділів до системи повітів. Влада в них концен­трується в руках намісників, якими, як правило, ста­ють бояри великого князя. З,приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них. Третій етап об'єднання російських земель навко­ло Москви, їхнє звільнення від ординського володарю­вання й одночасно формування державного апарату ве­ликокнязівської влади, оформлення Московської дер­жави припадає на 1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462— 1505) і Василя III (1505—1533). 3 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки —, визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності. Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію, а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви. У XVI в. тривав процес розширення території Мос­ковської держави(Василь ІІІ). Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до скла­ду Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1610 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смо­ленськ. Таким чином, територія країни збільшилася на­стільки, що вона перетворилася на найбільшу держа­ву Європи. З кінця XV ст. "Московія", як раніше її на­зивали іноземці, почала іменуватися Росією.

42.Особливості станово-представницької монархії у Московії.

Cоціально-економічні та політичні процеси XVI ст. визначили зміну форми правління Російської держави: в середині XVI ст. почала формуватися станово-представницька монархія, особ-ливістю якої було залучення царською владою для розв'язання важливих питань представників не лише панівних станів (бояр, духовенства, дворян), а й верхівки міського населення. Царська влада змушена була звертатися за допомогою до міської знаті, насамперед до купців і багатих ремісників. При цьому головною опорою царя і надалі залишалося дворянство.

Наявність у системі вищих органів влади Боярської думи також була особливістю станово-представницької монархії Росії, що відрізняла її від західних країн. Специфічна риса станово-пред-ставницької монархії в Росії — перетворення Російської держави в багатонаціональну. Створення станово-представницької монархії виявилося передусім у скликанні Земських соборів, в яких брали участь представники різних суспільних верств Російської держави — боярства, вищого духовенства, дворянства, виборних від міст, купецтва, стрільців та ін.

У станово-предстваницьких установах брали участь не лише представники нової феодальної знаті (середні та дрібні феодали, дворяни) і городяни, а й стара аристократія . До складу Земського собору входила і Боярська дума. Царська влада не могла правити без її підтримки, і причина цього полягала як у сильній економічній і політичній позиції боярської знаті, так і в поступовій консолідації (об'єднанні) всіх груп феодалів у єдиний стан з однаковими інтересами.

Станово-представницька монархія проіснувала в Росії до другої половини XVII ст., а потім відбувалося поступове становлення абсолютної монархії — нової форми правління панівної верстви дворян.

43. Загальна характеристика феодального права у Московії.

Джерела та характерні риси права(варіант 1) Для розглядуваного періоду характерний дуже інтенсивний розвиток права, збільшен­ня ролі царського законодавства. Цар приймав законодавчі акти разом з Боярською думою або Земським собором, але поступово зростала кількість і значущість так званих іменних царських указів, які цар приймав одноосібно. Розвивалася нормотворча діяльність приказів із підвідомчих питань.

Велика увага приділялася систематизації правового матеріалу. Крім кодифікації, у Судебнику 1550 р. був вироблений і закріп­лений принцип наступної систематизації нормативних актів, що не ввійшли до судебників. Нові укази стосовно діяльності того чи іншого приказу повинні були „приписуватися" до тексту діючого судебника. Внаслідок цього з'явилися указні (або уставні) книги приказів. Одна з перших — Уставна книга Розбійного приказу.

Основу Судебника 1550 р. містили статті Судебника 1497 р. Однак коло регульованих у ньому питань стало значно ширшим. З'явилися спеціальні статті про феодальне землеволодіння (вотчи­ни), губне та земське управління, було докладніше регламентова­не питання про розшук „лихих людей", судовий процес. Збіль­шилася кількість вчинків, що признавалися злочинами. Тяжкість покарання інколи залежала безпосередньо від соціального стану потерпілого.

Стоглав 1551 р. був наслідком нормотворчої діяльності церков­ного собору з участю феодальної знаті й стосувався головно цер­ковних питань. Він частково обмежував церковно-монастирське землеволодіння.

Великий інтерес становить Уставна книга Розбійного приказу (1555-1556 рр.). Вона містить норми кримінального права і процесу, Що засвідчує посилення каральної політики й інквізиційну фор­му процесу.

Важливою пам'яткою права цього часу стало Соборне уложен­ня 1649 р. кодекс, який визначив правову систему Російської держави на майбутні десятиліття. Соборне уложення — перший друкований звід законів Росії. Він складався з 25 розділів і 967 статей, зміст яких відбиває всі важли­ві процеси у суспільно-політичному житті Росії XVII ст. Зокрема, в спеціальному розділі (Суд про селян) законодавчо закріплено повне і загальне закріпачення селян.

Законодавство, прийняте після Соборного уложення, узагаль­нювалось у так званих новоуказних книгах. Наприклад, до 1677 р. відносяться новоуказні статті про помістя і вотчини.

Основними джерелами загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.

44. Судебник Івана ІІІ — перша російська загальнодержавна збірка законів, найважливіша пам'ятка юридичного характеру Московської Русі кінця XV ст.. Створений в часи правління Івана III.

Його джерелами були "Руська правда", Псковська судна грамота, поточне законодавство московських князів, звичаєве право. Складався з 68 статей. Поклав початок загальному закріпаченню селян, запровадивши повсюдно Юріїв день (назва від церковного свята 26 листопада за ст. ст.), тобто, час, протягом якого дозволявся перехід залежних селян від одного землевласника до іншого. За тиждень до Юрієвого дня і протягом тижня після нього селянин, виконавши свої зобов'язання перед паном, міг від нього піти.

Впровадження його було з метою розповсюдити юрисдикцію великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідувати правові суверенітети окремих земель, наділів та областей. Кодифікував норми звичаєвогого права, уставні грамоти, княжі укази та ін.

Більша частина збірки присвячена процесуальним нормам та лише кілька статей відноситься до питань матеріального права. Посилюються елементи розшуку, однак карні справи все ще вирішувались поєдинком сторін. До норм матеріального права у збірці відносяться положення: про купівлю, позику, спадок, землі, межі, холопів, землевласників. Вперше законодавчо оформив закріплення до землі вільних землевласників. Попередня свобода переходу селян обмежувалася терміном (див. Юр'їв день) та платою "пожилого".

45.Соборне Уложення— звід законів Рос. д-ви, одна з визнач, пам'яток рос. феод, права на етапі переростання станово-представницької монархії у стадію абсолютизму. Безпосеред. поштовхом до його розробки стало повстання 1648—49 посадських людей Москви, підтримане частиною дворянства, та в ін. містах. Після придушення повстання для підготовки проекту було утворено спец, комісію. Проект розглядався на земському соборі, що розпочався у вересні 1648; після, внісши істотні зміни і доповнення до Уложення, собор і цар затв. його. Вступив у дію в січні 1649. Джерелами С. у. 1649 стали Судебник 1497 Судебник 1550, «Стоглав» 1551, указні книги приказів, цар. укази, рішення земс. соборів, вироки Боярської думи, чолобитні від дворян і посадських людей, литовське, а також візант. право (див. Кормчі книги). Згодом С. у. 1649 було доповнено значною кількістю юрид. актів, названих новоуказними статтями.

С. у. 1649 є спробою упорядкувати права, надбання за галузями та інститутами. Воно має 25 розділів, в яких розглянуто однорідні питання за ступенем їх важливості, та 967 статей. Уложення регулювало широке коло сусп.-політ. відносин. У ньому закріплювалися привілеї правлячих станів і нерівноправне становище залежних станів, а також статус царя як самодерж. і спадкового монарха.

46. Передумови і основні етапи етапи англ. Бурж. Револ.

Передумови:

- розвиток капіталізму

- виникнення колоній та великих торгівельних компаній

- огородження (зростання попиту на шерсть вимагало звільнення земель для вівець. Як наслідок, велика кількість залишилась безземельними бродягами).

- протистояння між королем та парламентом

- боротьба джентрі (нового дворянства) за свої права.

- феодальна податкова політика держави

- діяльність Зоряної палати та Високої комісії – репресивних органів влади.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної рево-люції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в ре-зультаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шо-тландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за со-бою війну Шотландії з Англією.

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержан-ня грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав по-карати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзви-чайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним. Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і полі-тичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проісну-вав до 1653р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне, органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх бороть-бі з абсолютиським ладом. Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товар-но-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.

Короля підтримували переважно економічно відсталі північні і захі-дні графства, а також англіканська церква. За парламент стояли най-більш розвинені південно-східні та окремі промислові і торгові райони центру й півночі Англії.

Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про лік-відацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не під-тримали ідею суду над королем.

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на по-саді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розі-гнав так зване “охвістя” Довгого парламенту(усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури.

47. Протекторат Кромвеля. «Інструмент управління Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Інструмент управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила Рада армії.

“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті – парламенті і лорді – протекторі. Парламенту нале-жали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові за-кони, встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись регу-лярно(раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього нада-валось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент повинен був складатись не менш ніж із 60 членів, “відомих своєю чесністю, богобоязливих і доброї поведін-ки”.

Поруч із парламентом засновувалась влада лорда - протектора. Ви-бори на цю посаду проводились Державною радою(членів якої у кілько-сті 15 чоловік обирав парламент). Лорд – протектор мав право затвер-джувати чи відхиляти закони парламенту. Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор вважався голо-внокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері зовні-шньої політики. Від його імені проводились всі призначення посадових осіб. Тільки призначення вищих посадових осіб вимагали згоди парла-менту чи Ради. Особливою статтею конституції повноваження лорда - протектора довічно закріплювались за О.Кромвелем.

48. Формування і розвиток англійського буржуазного права

Головною особливістю англійського буржуазного права було те, що компроміс між великими землевласниками і капіталістами дістав свій прояв у наступності судових прецедентів, у збереженні феодальних правових форм. А це привело до того, що тут старе феодальне право не було одразу знищене. Розвиток відбувався інакше — у напрямі пристосування старого феодального права до нових буржуазних умов. Своєрідність англійського буржуазного права полягає і в тому, що значна час-тина його інститутів сформульована не законами, а судовими рішеннями — преце-дентами. Як наслідок англійське право і досі залишається некодифікованим, тобто тут не існує зводу діючих норм. Не знає англійське буржуазне право розподілу на публічне право і приватне. Буржуазне право поділялося на статутне, загальне і право справедливості.

На кінець XIX століття остаточно завершується процес формування правової систе-ми на буржуазній основі. Важливу роль у цьому відіграла судова реформа 1873-1875 років, яка привела до об'єднання загальної системи королівських судів з судом лор-да-канцлера — судом справедливості в єдиний Високий суд, який міг рівною мірою застосовувати норми як загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав можливість користуватися будь-якими прецедентами. У разі розбіжності пере-вага віддавалася нормам права справедливості. Так у буржуазній Англії склалося єди-не прецедентне право. Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль зго-дом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів, які встанов-лювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період.

49. Habeas Corpus Act 1679

Одна з важливих складових неписаної конституції Великобританії. Повна назва — «Акт про краще забезпечення свободи підданого та про запобігання ув'язненням за морями». Ухвалений парламентом 6.V 1679 як певний наслідок англ. революції 17 ст. у зв'язку з тим, що застосовуване англ. судами з 12 ст. право видання наказу про доставку заарештованого часто зумовлювало порушення особистої недоторканності: накази видавалися на власний розсуд судді, їх виконання не було обумовлене строками, невиконання не мало наслідком відповідальності. Змістовий стрижень X. к. а. 1679 — визначення процедури і строків перевірки судом законності та обгрунтованості арешту (затримання) і дальшого перебування особи під вартою. Сам заарештований, його довірена особа або будь-хто з гр-н могли вимагати від суду наказ X. к. а. 1679. Суддя вносив до тексту наказу доручення «шерифам чи тюремникам» разом з доставкою до суду заарештованого докладно викласти причини арешту. Встановлювався строк виконання наказу (від 3 до 20 днів), який залежав від відстані до Лондона. Після доставки заарештованого суд мав ретельно розібратися з причинами арешту і/або звільнити заарештованого, або віддати його на поруки чи під заставу, або повернути до тюрми. Рішення суду про звільнення з-під арешту не можна було порушувати повтор, арештом за той самий вчинок. Заборонялося переводити заарештованих з однієї в'язниці до іншої чи тримати їх без суду і слідства у замор, володіннях. Дія X. к. а. 1679 не поширювалася на арешт у зв'язку з учиненням держ. зради і тяжких крим. злочинів.

50. «Славетна революція» в Англії

Реставрація Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуа-зією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушен-ня Бредської декларації Карлом II, а потім і Яковом II, намагання цих монар-хів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 року на користь католиків Декларація про «віротерпи-мість» об'єднала і торі і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма III Оранського, який був одружений з дочкою Якова II Марією, з пропозицією зайняти «вакантний» королівський пре-стол.

У грудні 1688 року Вільгельм III з дванадцятитисячним військом висадив-ся на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської родини, сам голо-внокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову II довелося тіка-ти до Франції. Вільгельм III вступив без бою в Лондон і був проголошений ре-гентом. В Англії ці події дістали назву «славної революції», хоча насправді це був двірцевий переворот, у якому народні маси ніякої участі не брали. У 1689 році парламент обрав Вільгельма III Оранського і Марію на англійський королівський престол. «Славна революція» по суті завершила оформлення компромісу між фак-тично панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-землевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії. Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвердження в Англії буржуазної конституційної монархії.

51. Війна за незалежність американського народу. Причини і наслідки.

Причини:

1. Поширення просвітницьких ідей та переконань, що незалежну державу на основі англійських колоній можна побудувати на ідеалах просвітництва

2. Піднесення економічної могутності та збільшення чисельності населення колоній.

3. Гальмування англійським урядом розвитку північноамериканських колоній з метою вивезення дешевої сировини та збереження ринку збуту для англійських промислових товарів

• колоністам заборонено заселяти західні землі

• заборонено випускати паперові гроші

• колоністи мусили утримувати 10-тисячне англійське військо

• вироби з колоній обкладалися в Англії високим митом

4. Ігнорування англійським урядом права колоній на самоврядування : 1767 р. губернатори отримали право розпускати асамблеї у разін їхніх протестів проти дій англійської влади. За таких умов вірність короні зберігали лише лоялісти.

5. Після перемоги над Францією в боротьбі за північноамериканські територіх колонії втратили потребу в англійській військовій допомозі.

6. Посилення американської міліції, яка набула досвіду в війні з французькими військами за колонії.

Привід для війни:

1. 1770 р. – надання англійським урядом пільг на торгівлю чаєм у Північній Америці Ост-Індській компанії, що позбавляло прибутку місцеві торговельні фірми.

2. 16.121773 р. – Бостонське чаювання: у Бостоні в море скинуто англійський вантаж з дешевим чаєм. У відповідь англійський парламент розпустив колоніальні асамблеї.

3. 1774 р. – І Континентальний конгрес у Філадельфії засудив дії Англії, проте визнав зверхність англійського короля.

Результати й наслідки війни

1. Утворилася перша в Америці незалежна держава – США (за Версальським договором 1783р.)

2. Втілено в життя право народу захищати свободу від зазіхань та обирати форму правління

3. Усунено перешкоди на шляху капіталістичного розвитку США

4. Успіх Війни за незалежність став імпульсом для Французької революції ХУІІІ ст.. та подальших революцій у Європі та Америці.

52. Декларація незалежності сша

Визначну роль у розвитку американської демократії та конституціоналізму відіграла Декларація незалежності 1776 р. Цей документ, написаний Т. Джефферсоном та затверджений Третім Континентальним конгресом, мав для свого часу революційний характер.

Проголошення Декларації незалежності колишніх англійських колоній "вільними і незалежними штатами" означало появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13 незалежних суверенних держав. Хоча в декларації і містяться слова "Сполучені Штати Америки", це не означає, що були створені США як єдина федеративна республіка.

Декларація обійшла мовчанням питання про рабство, принцип рівноправності вона поширювала не на всіх людей, а тільки на білих чоловіків-власників, бо корінні жителі Америки - індіанці, які не були рабами, не включалися в політичну спільність, як і раби.

До числа "певних невід'ємних прав" декларація відносить право на життя, свободу, прагнення до щастя. Згідно з декларацією держава грунтується на суспільному договорі, укладеному між людьми, а не між керованими і керуючими.

Декларація незалежності ніколи не була юридичним документом у власному розумінні слова і не входить у корпус діючого американського права, але її приписи справили великий вплив на весь хід розвитку американського конституціоналізму, на політичну і правову свідомість американського народу.

53. «Статті конфедерації».

У червні 1776 Перший Континентальний конгрес призначив комітет для підготовки Статей конфедерації. Підготовлений ним проект був схвалений конгресом 15 листопада 1777, однак процес ратифікації всіма 13 штатами затягнувся і Статті конфедерації вступили в силу тільки 1 березня 1781.

Статті конфедерації юридично оформили і закріпили вічний Союзу між Штатами. Але водночас підкреслювалось, що кожен штат зберігає свій суверенітет, свободу і незалежність.

Конфедерація Сполучених Штатів Америки не була державою у власному розумунні слова. Вона являла собою не союзну державу, а союз самостійних держав. Тому Статті конфедерації представляють собою певний різновид міжнародного договору, а не основний закон єдиної держави.

Статті конфедерації не встановили єдиного громадянства.

Для більш зручного управління справами сполучених штатів засновувався Конгрес, до складу якого входили делегати.

Кожен штат у Конгресі мав один голос.

Конгрес формально володів усіма зовнішньополітичними повноваженнями. Він оголошував війну і укладав мир, посилав і призначав послів, укладав міжнародні договори.

54. Конституція сша.

Прийняття конституції США було обумовлене реальними економічними, політичними, соціальними та ідеологічними обставинами. Розвал "вічного Союзу", партикуляризм, економічний хаос, загроза громадянської війни - все це вимагало створення єдиної держави на базі 13 практично незалежних штатів.

Делегати конвенту абсолютно чітко усвідомлювали важливість поставлених перед ним завдань - зупинити подальший розвиток революції, створити більш досконалий союз.

У конституції відсутні деякі важливі політико-правові принципи, що містяться в Декларації незалежності, конституціях штатів і Статтях конфедерації. У ній немає згадок про суверенітет штатів, про право народу на повстання, про природні права людини, про суспільний договір. У цьому відношенні вона зробила крок назад порівняно з практикою та ідеологією попереднього революційного періоду

Вона складається з преамбули та 7 статей, з яких лише 4 розбиті на розділи.

В основу організації, компетенції і взаємодії вищих органів влади республіки було покладено американський варіант принципу поділу влади. Всі три гілки влади мають різні джерела формування.

Законодавча влада – Конгрес, який складається з двох палат, кожна з яких формується особливим способом. Палата представників обирається народом. Сенат - легіслатурами штатів.

Виконавча влада - Президент, який обирається непрямим шляхом, колегією виборців.

Вищий орган судової влади - Верховний суд - формується спільно президентом і сенатом.

Всі органи державної влади мають різні терміни повноважень (Президент обирається на 4 роки, а члени Верховного суду займають свої посади довічно)

Конгрес мав право відхиляти будь-які закони, запропоновані президентом. Сенат може відхилити будь-яку кандидатуру, запропоновану президентом для заняття вищих цивільних федеральних посад. Конгрес міг притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту і усунути його з посади.

Найважливішим конституційним засобом впливу президента на конгрес було відкладене вето.

Члени Верховного суду призначаються президентом за порадою і за згодою Сенату.

Конституція створила передумови для присвоєння Верховному суду права конституційного нагляду.

Система "стримувань і противаг" повинна була забезпечити стабільність і безперервність функціонування державної влади.

Конституція заклала основи федеративної форми державного устрою.

Американська конституція поклала в основу федерації дуалістичний принцип, в силу якого встановлювалася предметна компетенція союзу, а все інше відносилася до ведення штатів.

Конституція проголосила принцип верховенства федерального права.

Ця конституційна норма є наріжним каменем всієї будівлі американського федералізму.

55. Громадянська війна Півдня і Півночі в сша. Скасування рабства.

Суперечності між рабовласницьким Півднем і промисловою Північчю в перші три десятиліття існування США стали швидко наростати в міру економічного підйому рабовласницьких штатів. Величезні прибутки, які приносила рабська праця на плантаціях вимагали нових рабів і нових територій. У 1820 р. конгрес прийняв закон, згідно з яким до складу союзу одночасно увійшли рабовласницький штат Міссурі і вільний штат Мен. Крім того, була схвалена резолюція, яка встановлювала північний кордон поширення рабства на захід від річки Міссісіпі. Обрання в листопаді 1860 р. на пост президента видного прихильника скасування рабства, А. Лінкольна, показало зміни в співвідношенні громадських сил на користь противників рабства. Після офіційного вступу А. Лінкольна на посаду президента (у березні 1861 р.) конфедерати підняли заколот, намагаючись насильно повалити конституційний уряд, проголосили нову конституцію Конфедеративних штатів Америки. Прагнучи розширити рабовласницькі відносини на територію всього союзу, конфедерати почали 12 квітня 1861 Громадянську війну, яка тривала чотири роки і закінчилася 26 травня 1865. Після закінчення Громадянської війни (1865), була прийнята XIII поправка до конституції, яка наказала: У Сполучених Штатах або будь-якому місці, підпорядкованому їх юрисдикції, не повинні існувати ні рабство, ні підневільне служіння. Громадянська війна призвела до серйозних змін у правовій і політичній системі США. Важливе значення мали положення XIV поправки, які заборонили штатам приймати закони, що обмежують пільги і привілеї громадян США. Важливим наслідком громадянської війни було значне посилення президентської влади, яке закінчилося встановленням "імперської президентської влади». З моменту закінчення Громадянської війни до початку XX століття в США сталися гігантські зміни в усіх сферах життя суспільства. З аграрної республіки, якою вона була ще в 60-х рр.. XIX ст., країна перетворилася в індустріальну державу.

55. Вищі органи виконавчої і законодавчої влади за Конституцією США.

В основу організації, компетенції і взаємодії вищих органів влади республіки було покладено американський варіант принципу поділу влади. Всі три гілки влади мають різні джерела формування.

Законодавча влада за конституцією передавалася двопалатному конгресу. Палата представників обиралася загальними виборами на 2 роки прямим голосуванням з громадян, які досягли 25-річного віку. Верхня палата – сенат складалася з сенаторів, які обиралися законодавчими зборами штатів строком на 6 років по два сенатори від кожного штату.

Конгрес мав право відхиляти будь-які закони, запропоновані президентом. Сенат може відхилити будь-яку кандидатуру, запропоновану президентом для заняття вищих цивільних федеральних посад. Конгрес міг притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту і усунути його з посади.

Найважливішим конституційним засобом впливу президента на конгрес було відкладене вето.

Сильну федеральну виконавчу владу конституція передавала президентові Сполучених Штатів, який обирається посередніми двоступеневими виборами на чотири роки. Його можна переобрати. Президент — одночасно і глава держави, і глава уряду. За конституцією він верховний головнокомандувач армії і флоту, а також міліції штатів, має право помилування, призначає «за порадою і згодою сенату» федеральних посадових осіб, дипломатичних представників, укладає міжнародні договори. Президенту надавалося право відкладного вето на ухвалені конгресом законопроекти. Президент не може розпустити конгрес або відкласти його засідання, але має право у виняткових обставинах скликати конгрес або одну із його палат.

57. Правова система сша наприкінці XVIII – початку хх ст.

В історії формування правової системи США можна виокремити три етапи.

Перший — це етап колоніального права (1607—1776). Другий етап, упродовж якого відбувається становлення правової системи США як самостійної, розпочався після здобуття незалежності і продовжувався до 1860 року. З другої половини XIX століття і дотепер триває третій етап, на якому американська правова система набула сучасного вигляду. Перший етап нас не цікавить, адже не підпадає під хронологічні рамки, встановлені в запитанні. Другий етап розпочинається з американської революції, котра висунула на перший план ідею самостійного національного американського права, що пориває зі своїм “англійським минулим”. Прийняття федеральної Конституції 1787 року і конституцій штатів, що ввійшли до складу США, було першим важливим кроком на цьому шляху. Починаючи з 20-х років XIX століття багато штатів стали на шлях кодификації норм загального права, залишаючи, однак, за судами широкі повноваження щодо їхнього тлумачення (але багато правових інститутів так і не стали предметом законодавчого регулювання). Основна тенденція подальшого розвитку американського права — це зростання ролі законодавства при збереженні принципового значення рішень Верховного Суду США. На другому етапі відбулося значне збільшення кількості штатів. Кожен штат проходив свій етап самостійного територіального управління і накопичував власний досвід правового регулювання. Таким чином право США поширювалося зі Сходу на Захід. Третій етап. Після громадянської війни (1861—1865) продовжується розвиток правової системи США. Приймаються нормативні акти, що закріплюють наслідки війни: скасування рабства, надання чорношкірим права голосу (13, 14, 15 поправки до Конституції – 1865р.). Велике значення мають акти, присвячені порядку ведення бізнесу: в цей період приймаються сотні нових законів з питань оплати та тривалості робочого дня, праці жінок і дітей, діяльності профспілок, корпорацій, майна компаній, сертифікації, відшкодування шкоди, банківської справи, інших сфер економічного права. У 1890 році приймається Акт Шермана, який створює нову галузь права — антимонопольне законодавство. У 70-і роки XIX століття вперше кодифіковано федеральне кримінальне законодавство, яке знов було систематизоване в 1909 році і, зрештою, реформоване в 1948 році. З кінця XIX століття в США робляться спроби наблизити і навіть уніфікувати законодавство штатів: з цією метою в 1892 році була створена Національна конференція уповноважених з унифікації права штатів.Розширення правового регулювання відбулося завдяки актам, що були прийняті у 30-і роки XX століття внаслідок реалізації Нового курсу Президента США Ф. Рузвельта.

58. Передумови, особливості та основні етапи революції у Франції кінця хvііі ст.

Передумови революції:

• Існування феодальних привілеїв та безправність 3-го стану.

• Жахлива економічна ситуація (Наприклад, губернатор Дофінз казав, що «більшість населення їдять лише коріння та жолуді»)

• Протиріччя між старим і новим (буржуазним) укладом (Буржуа стає кредитором королівської влади. На 1788р. борг королівського двору становив 4,5 млрд.)

• Відсутність поваги до короля (Серед населення ходили чутки про невдачі короля на особистому фронті, його слабкий характер та розгульне життя придворної знаті. Широкого поширення набуває діяльність карикатуристів.)

• Недолуга система управління (Відсутність виборності посадовців на місцях).

• Архаїчний адміністративний поділ (На кордонах провінцій збиралось мито)

• Діяльність просвітників (Монтеск*є, Руссо та ін.) Основними їхніми ідеями стали: гуманізм, віра в розум, рівність, громадянське суспільство.

• Неврожайні роки, торгово-промислова криза та збільшення населення, що фактично призвело до голоду.

Основні етапи революції:

1. від 14 липня 1789 (взяття Бастилії) до 10 серпня 1792 (повалення монархії в результаті дії Паризької комуни на чолі з Дантоном) – ПЕРІОД КОНСТИТУЦІЙНОЇ МОНАРХІЇ.

2. від 10 серпня 1792 до 2 червня 1793 – ПЕРІОД І РЕСПУБЛІКИ (Жирондистський етап). Завершився усуненням жирондистів від влади та приходом якобінців.

3. від 2 червня 1793 до 27 липня (9 термідора) 1794. – ПЕРІОД ЯКОБІНСЬКОЇ ДИКТАТУРИ. Завершився переворотом 9-го термідора і приходом до влади «термідоріанців», а пізніше – Директорії.

4. 3 1795 до 1799 - період Директорії. Завершився переворотом 18 брюмера і приходом до влади Консульства (Консулату) на чолі з Наполеоном. По суті, переворот 18 брюмера (9 листопада) став датою закінчення Великої Французької революції.

Особливості революції:

• рушійною силою революції стала буржуазія.

• революція охопила усі верстви населення.

• ідеологія революції тісно пов’язана з ідеями французьких просвітників.

• революція мала визначальне значення не лише для Франції, а й для всього світу.

59. «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р.

Декларація прав людини і громадянина— історичний документ, прийнятий постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789 року, визначна документальна пам'ятка Великої французької революції. Перший юридичний документ, що виражає рівність прав людей. В основу ідей Декларації покладена концепція природного права. Природними правами людини і громадянина оголошувалися свобода особистості, свобода слова, свобода переконань, право на опір гнобленню та ін.

Основні ідеї (за лекціями):

- проголошення принципу народного суверенітету (ст. 3)

- проголошення політичних та інших свобод (ст. 4)

- принцип законності (ст. 5)

- презумпція невиновності (ст.9)

- безпека громадян (ст. 7, 8)

- свобода слова (ст. 10-11)

- священність та недоторканість приватної власності. (ст. 17)

Значення сьогодні:

Відповідно до преамбули чинної Конституції П'ятої французької республіки від 4 жовтня 1958 р., принципи, викладені у Декларації, мають конституційну силу. Багато законів та інших нормативних актів були відмінені, оскільки на думку Коституційної ради Франції або Державної ради, вони не узгоджувались із принципами Декларації.

Декларація мала великий загальносвітовий вплив на утвердження ліберальної демократії.

60. Суть державно-правових змін у період Французької буржуазної революції кінця хvііі ст.

Французька буржуазна революція охоплює декілька етапів, кожен з яких характеризується своїми особливостями.

1. 1789-1792 (Період конституційної монархії):

26 серпня 1789 року національними зборами прийнято Декларацію прав людини і громадянина – перший історичний документ, що виражає рівність прав людей. Основні ідеї Декларації:

- проголошення принципу народного суверенітету (ст. 3)

- проголошення політичних та інших свобод (ст. 4)

- принцип законності (ст. 5)

- презумпція невиновності (ст.9)

- безпека громадян (ст. 7, 8)

- свобода слова (ст. 10-11)

- священність та недоторканість приватної власності. (ст. 17)

4 серпня 1789 – Декрет про скасування феодальних порядків. Скасовано кріпосні повинності селян, передбачалось право викупу повинностей. 24 грудня 1789 – Декрет про націоналізацію земель (націоналізовано землі і майно духівницітва) В грудні 1789 введено новий адміністративний поділ: утворено дестрикти, департаменти, кантони, комуни. 22 грудня 1789 – прийнято Декрет, який встановлював поділ усіх громадян на активних і пасивних. Активні громадяни отримували право голосу на виборах. Вимоги до активних громадян: вік – 20 років, проживання в одному кантоні не менше 1 року, сплата прямого податку в розмірі не менше 3-денної заробітної плати для данної місцевості. Ще одна вимога відображала романтичість революції: активні громадяни «не могли бути слугами». 3 вересня 1791 – Національні збори затвердили першу Конституцію. Преамбулою (вступом) до конституції стала «Декларація прав людини і громадянина», згідно з якою усі громадяни Франції оголошувалися рівними у правах. Конституція 1791 закріплювала конституційну монархію як форму державного правління. Вища законодавча влада надавалася парламенту – однопалатним Законодавчим зборам, що обиралися шляхом двоступеневого голосування терміном на два роки. Його депутати обиралися «активними громадянами» (чоловіками у віці від 25 років) відповідно до майнового цензу. Депутатами могли бути обрані тільки землевласники. Виконавча влада передавалася королю й міністрам, які призначалися королем і звітували тільки перед ним. Король не міг розпускати Законодавчі збори, але одержував право тимчасового вето (заборони) на рішення парламенту. Утримання короля обмежувалось, так званим, цивільним листом. Проголошено незалежність судової влади (судді обирались народом і затверджувались королем). Створено інститут присяжних – засідателів.

2. 1792-1793 – І республіка (жирондистський етап)

Жирондисти не приймали конституційних документів. Їхня політика була більш ліберальною, ніж політика якобінців. Втім, вони не змогли втриматись при владі. Як наслідок, якобінці встановлюють диктатуру.

3. 1793 – 1794 – Якобінська Диктатура.

Політика якобінців – «політика самогубства». Приймали масу актів соціального призначення, проте реалізовані ці акти фактично не були.

24 липня 1793р. – Якобінська Конституція схвалена на плебісциті. В дію, щоправда, так і не вступила. Недоліком Конституції вважається відсутність розподілу влади. Була дуже демократичною. Вміщала Декларацію прав людини і громадянина. Детальніше (рус): Новая Конституция учреждала республиканский строй. Высшая законодательная власть принадлежала Законодательному собранию, избираемому всеми гражданами мужского пола, достигшими 21 года. Важнейшие законопроекты подлежали утверждению народом на первичных собраниях избирателей. Высшая исполнительная власть предоставлялась Исполнительному совету из 24 человек; половина членов этого Совета ежегодно подлежала обновлению. Целью общества провозглашалось «всеобщее счастье». Однако в условиях ожесточенной политической борьбы якобинцы не решились провести Конституцию в жизнь и продолжали править страной на основе собственной диктатуры.

Крім того, якобінці прийняли наступні документи: Декрети «Про знищення залишків феодального режиму»,

«Про заснування комітету громадської безпеки», «Про заснування комітету громадського порятунку» (Цей комітет, по суті, зосередив в свої руках всю повноту влади. В комітеті домінували особистості Дантона і Робесп'єра.) «Про заснування кримінального трибуналу» (Кримінальний трибунал стає інструментом масових репресій. Судочинство в трибуналі проводилось за спрощеною процедурою.) 4 грудня 1793р. – декрет «Про революційний порядок управління». За цим декретом у департаменти посилались комісари з Конвенту, які мали дуже широкі повноваження. 10 червня 1794р. – за ініціативою Робесп’єра прийнято декрет «Про ворогів народу». Встановлено спрощену процедуру суду, відмінено право на захисника, при вирішення справи судді керувались лише совістю, а не законами. 1794р, місяць Вантоз (лютий та березень).- Вантозські декрети: заборона спекуляції товарами першої необхідності, тверді ціни на товари харчування, конфіскація майна у засуджених, подальше поглиблення терору.

4. 1794 – 1799 (Період правління Директорії – Термідоріанці.)

Політика Директорії – політика качелей.

22 серпня 1795 року – прийнято Конституцію Термідоріанців. Стала найбільшою за обсягом (377 статей). Починалася Декларацією прав і обов’язків людини і громадянина. Детальніше (рус):

Законодательным органом провозглашался Законодательный корпус, который включал Совет пятисот(нижнюю палату) и Совет старейшин (верхнюю палату), из 250 членов: первый утверждал законы, второй предлагал их. Исполнительная власть поручалась Директории, состоявшей из пяти членов; вакансия, ежегодно открывавшаяся вследствие выхода одного из членов (по жребию), замещалась советом старейшин, из числа 10 кандидатов, представленных советом пятьсот.

60. Еволюція державного ладу у Франції з кінця хvііі до кінця хіх ст.

• І республіка – існувала 7 років (до 1799р)

• Консулат - 1799 – 1804 р. (влада належить 3-м консулам, головним з яких був Наполеон)

• І Імперія – 1804 – 1814рр. (імператор – Наполеон Бонапарт)

• Реставрація монархії – 1814 – 1830рр. (з 1814 по 1824 – править Людовік 18, а з 1824 по 1830рр. править Карл 10. Обидва вони були представниками династії Бурбонів, проводили консервативну політику.) Цей період завершується Липневою Революцією, в результаті якої до влади приходить представник Орлеанської династії - король Луї Філіп.

Липнева Монархія – 1830 – 1848рр. (Цей період завершується Революцією 1848-го року, усуненням Луї Філіпа від влади і встановленням ІІ республіки)

• ІІ республіка – 1848 – 1852рр. (Президентом ІІ республіки стає Луї Бонапарт – племінник Наполеона. Цей період завершується встановленням ІІ Імперії. Луї Бонапарт проголошує себе імператором).

• ІІ імперія – 1852 – 1870 рр. (Луї Бонапарт, він же - Наполеон Третій стає фактично самодержавним монархом. Втім, збережено економічний лібералізм, а тому цей період інколи називають періодом «ліберальної монархії». Період завершується у 1870 році, коли в ході Франко-прусської війни Наполеон ІІІ потрапляє в німецький полон. Після усунення від влади Наполеона ІІІ встановлюється влада революційного уряду Парижу – Паризької комуни. Паризька комуна пробула при владі 72 дні. На чолі Паризької комуни стояла коаліція анархістів та соціалістів. Після повалення Паризької комуни проголошено ІІІ республіку.)

• ІІІ республіка – 1870 – 1940 рр. ( Період ІІІ республіки завершується встановленням колабораціоністського режиму Віші)

60. Державний лад періоду Третьої республіки у Франції.

У лютому 1875 року за Національні збори прийняли два конституційних акти: 24 лютого—Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про організацію державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.

Державний лад Третьої республіки за Конституційними законами 1875 року базувався на принципі розподілу влади.

Законодавча влада належала парламенту, що складається з палати депутатів і сенату. Разом 2 палати становили Національні збори, які обирали президента. Виборче право надзв. обмежено-так з 40 млн голосували тільки 12 млн.

Права Сенату:

Без його схвалення не приймався ні один закон

Обговорення та затвердження державного бюджету

Міг добитися відставки кабінету міністрів

З його згоди президент міг розпустити палату депутатів, але сам сенат не міг бути розпущений ніким

За згодою ради міністрів президент міг перетворювати сенат на верховний суд для розгляду злочинів проти безпеки держави.

Виконавча влада належить президенту:

Право помилування

Не відповідальний перед палатами, крім випадку державної зради

Не міг критикуватись пресою

Глава збройних сил

Призначення чиновників

Внесення та затвердження законопроектів

Не згадували Конституційні закони 1875 року і про третю гілку влади — судову. Між іншим судова система Франції за часів Третьої республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 році довічного призначення суддів. Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, їх фактична залежність від уряду.

Зберігалася в Третій республіці Державна рада, засновником якої був ще Наполеон І. Цей орган складався з представників вищої бюрократії, які призначалися декретом президента. Державна рада була консультантом уряду в питаннях управління.ІІІ республіка була ліберальною, її називають «Золотим віком французького парламентаризму». Виконавча влада була повністю залежною від Національних Зборів. Як наслідок, уряд змінювався в період ІІІ республіки 48 разів.

60. Джерела права, кодифікація французького законодавства у період Першої імперії.

Проводимая кодификация сыграла огромную роль в развитии всей правовой системы Франции на долгий период.

Основные принципы Гражданского кодекса Наполеона:

- принцип абсолютного права частной собственности.

- принцип формальной равной правоспособности граждан

- принцип свободы договора

- свобода предпринимательской деятельности

- право свободной передачи собственности

- полная секуляризация брачно-семейных отношений (секуляризация – это отделения от церкви)

- отказ от феодальных повинностей

В дополнение к Гражданскому кодексу в 1807 г. издается Торговый кодекс. Основным субъектом французского торгового права являлся коммерсант, обязанный вести отчетность ежедневно. Нормы Торгового кодекса регулировали отношения морской и международной торговли. Детальнее:

Торговый кодекс во многих отношениях был составлен менее удачно, чем ГК. Он в большей степени опирался на нормы дореволюционного права, в частности на знаменитые ордонансы Кольбера "О торговле" ('1673 г.) и "О мореплавании" (1681 г.).

Уголовный кодекс Наполеона 1810 г. был составлен из двух книг, содержащих основные понятия и принципы уголовного права, и двух книг, конкретно рассматривающих отдельные преступные деяния и меры наказания к ним. Преступления разделялись на тяжкие, каравшиеся физическими и моральными мучениями; проступки, за которыми следовали исправительные меры, а затем — полицейское наказание.

Уголовно-процессуальным кодексом 1810 г. Бонапарт вводит смешанный процесс судопроизводства. Судебное заседание протекало на принципах гласности, устности и состязательности. Судья мог оказывать давление на принимающих решение присяжных. Вводилась фигура прокурора, имевшего функции обвинителя. Со временем многие нормы Уголовно-процессуального кодекса 1810 г. были отменены как негуманные. Среди них гражданская казнь, клеймение и отсечение руки.

ДЖЕРЕЛА КОДИФІКАЦІЙ:

В целом, при разработке кодексов Наполеона использовались пять источников.

-Классическое римское право: Кодекс Юстиниана.

-Французское обычное право

-Труды известных французских юристов. (Дюмелен, Кокий, Ф. Буржон, Ж. Потье, К. Оливье и другие.)

-«Промежуточное право» революционного периода (1789—1799 годов), основанное на общественных идеалах Просвещения, как его понимали Дидро, Вольтер и Руссо-Правовое наследие великих французских просветителей. Кодексы Наполеона испытали значительное влияние теории естественного права, основанной на рационалистических началах.

64. Етапи формування імперії в Німеччині у XIX ст.

• серед німецьких держав, які претендують на гегемонію (провідна роль якоїсь держави, міста у відносинах з іншими) поступово переходить до Пруссії. Пояснювалось це таким: Пруссія – найбільш економічно розвинена; мала більше шансів для виконання ролі національного лідера – була переважно німецькою як за територією,так і за населенням; мала вже сильну постійну армію; був енергійний лідер в особі міністра – президента та міністра закордонних справ О. фон Бісмарка, котрий, виражаючи давні національні мрії, енергійно готувався з роздробленої Німеччини «залізом і кров*ю» створити нову єдину імперію;

• Пруссія розпочинає загарбницькі війни, метою яких було створення сильної німецької держави. 1864р. – війна проти Данії - >відібрані Шлезвіг і Гольштейн; 1866 р. – розгромлена Австрія,що за Празьким договором назавжди виходить з Німецького союзу і відмовляється від претензій на лідерство у Німеччині. Після цих перемог під прусською гегемонією з частини німецьких держав було утворено Північнонімецький союз,що об*єднав 22 держави;

• справу об*єднання Німеччини не можна було вважати завереною без приєднання південних держав. Зроблено це в результаті франко- прусської війни, коли до Північнонімецького союзу приєднали Баварію, Вюртемберг, Баден, Пфальц і Гессен;

• 18 січня 1871р. на території переможеної Франції у Версальському палаці урочисто проголошено створення Німецької імперії. Прусський король став імператором Німеччини – Вільгельмом І.

65.Конституція Німеччини 1871 р.

• 16 квітня 1871 р. Установчий рейхстаг схвалив Конституцію Німецької імперії. Згідно з Конституцією, Німеччина за формою правління проголошувалась конституційною монархією, а за формою державного ладу – федерацією. До її складу належало 22 монархії та 3 вільних міста,що зберегли свої конституції, парламенти, уряди,але їх автономія була дуже обмеженою.

• Главою імперії був німецький імператор(кайзер) – король Пруссії. Йому належало право скликати і закривати Рейхстаг і Союзну раду, призначати і усувати посадовців, був головнокомандувачем військ.

• За обсягом прав друге місце після імператора посідала Союзна рада(Бундесрат), наділена законодавчими і адміністративними правами. Вона складалась з 58 представників союзних держав, призначених їх урядами. Бундесрат мав право проголошувати перед імператором питання розпуску Рейхстагу.

• Рейхстаг обирався спочатку на 3, а потім на 5 років. Збирався щорічно. Члени Рейхстагу були представниками всього народу та не були зв*язані ніякими дорученнями і інструкціями,ніякої платні не отримували.

• Важливу роль Конституція відводила єдиному імперському міністрові – канцлеру. Його призначав імператор, відповідав канцлер лише перед ним, мав великі повноваження (головував у Бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора).

• Окремий розділ Конституції був присвячений імперській армії. У ньому закріплювалась норма про те, що кожен німець віком від 20 до 28 років протягом 7 років повинен був служити у армії. Армія утримувалась коштом усіх держав і постійно підпорядковувалась імператорові.

• Конституція забезпечувала панування в Німецькій імперії Пруссії.

• Попри не зовсім демократичний характер Конституцій 1871 р., вона все ж таки започаткувала існування Німеччини як великої держави. Федеральний лад, двопалатний парламент, великі повноваження федерального центру – це ті засади,на яких і сьогодні ґрунтується німецька держава.

66.Джерела та основні риси права Німеччини Нового періоду

На початку 19 ст. в умовах політичної роздробленості на тер-ії Німеччини не існувало єдиної системи права. Своє право мали не тільки окремі держави, але навіть землі, провінції, міста і села. Це право було роз*єднаним, суперечливим, феодальним у своїй основі. Різними були і джерела права. Кодифікованих актів не існувало, а там, де робились спроби систематизації ( Баварія, Саксонія),то акти,що приймались, відзначались низьким рівнем та, захищаючи феодальні відносини, не відповідали потребам часу.

Розвиток Німеччини в напрямку до створення єдиної держави і утвердження капіталістичних відносин у суспільстві стали провідними чинниками становлення єдиної правової системи. Так, у 1848 р. набрав чинності єдиний вексельний статут, який значно спрощував торговельні та грошові операції, а у 1861 р. – загальний німецький Торговий кодекс, де набули втілення деякі буржуазні вимоги щодо регулювання торгівлі.

1896 р. був розглянутий і затверджений Рейхстагом та називався Німецьке цивільне уложення. Проте чинності Цивільне уложення набрало лише з 1 січня 1900р. складалось з 5 книг. Уложення,загалом,відповідало новим умовам розвитку країни, давало широку правову можливість захисту інститутів приватної власності, укладання угод,розпорядження майном. Багато уваги приділено сервітутному,сімейному та спадковому праву.

Кримінальне законодавство до об*єднання Німеччини теж в кожній державі було своє. Та вже в І половині 19 ст. за зразком Кримінального кодексу Франції були розроблені та прийняті Кримінальні кодекси Баварії, Саксонії, Пруссії. У 1869 р. з*явилось Кримінальне уложення Північнонімецького союзу, котре у 1871 р. після незначних змін перетворилось на загально німецьке Кримінальне уложення. Його характерними рисами були наявність широких, нечітко сформульованих складів злочинів і посилення репресії за політичні злочини.

Уложення 1871 р. складалось з 3 частин. До особливо небезпечних злочинів відносили зраду, повстання,заклики до непокори владі і законам, замах на імператора. За державні злочини передбачались жорстокі покарання – страта, тюремні ув*язнення, каторжні роботи.

67.Реформи Мейдзи в Японії.

Перемога революції Мейдзі відкрила шлях до буржуазних соціально-економічних перетворень, які втілились у 70-80 р. 19 ст. Їхня суть полягала в такому:

• адміністративна реформа( 1871): ліквідовувала князівства, а натомість запроваджено префектури; на пости губернаторів щамість усунутих дайме було призначено урядом чиновників, але колишнім князям надані великі спадкові пенсії; кількість станів було зменшено до трьох: титулована аристократія, дворянство і простий народ;

• аграрна реформа: законодавчо закріплювала приватну власність на землю за тими, кому вона фактично належала на момент реформи; було скасовано всі феодальні податки та повинності і запроваджено єдиний щорічний податок у розмірі 3 % від вартості землі, що стягувався центральним урядом у грошовій формі%

• військова реформа(1871):вводилася загальна військова повинність, розпускались самурайські загони;

• судова реформа: відокремлено суд від адміністрації, створено єжину судову систему – Верховний суд і суди префектур;

• реформа правоохоронних органів: створювалась загальнодержавна поліція і орган,який мав здійснювати нагляд за поліцією та судами – прокуратура;

• реформа системи освіти: початкова школа перебудовувалась за європейським зразком, відкривалися спеціалізовані школи і університети;

• фінансово - грошова реформа: були ліквідовані всі види грошових одиниць,які до того перебували в обігу, та запроваджувалась єдина грошова одиниця -ієна; в 1872 р. засновано державний банк.

• Буржуазні реформи 1868- 1873 р., проведені імператорським урядом, через слабкість тогочасної буржуазії, що не змогла захопити владу та поділила її з феодальною знаттю, були половинчастими, мали обмежений характер. Однак вони справили значний вплив на економічний розвиток країни, сприяли її централізації та створювали умови для успішного розвитку капіталістичних відносин.

68.Конституція Японії 1889 р

Уведена в дію з 1 квітня 1890 р.(обнародувана 11 лютого 1889р.).Згідно з нею, органами державної влади в Японії були імператор, Кабінет Міністрів, Таємна рада та двопалатний Парламент.

Уся повнота влади в країні належала імператорові, особа якого проголошувалась священною і недоторканою, а правляча імператорська династія – вічною. Він був головою держави: здійснював законодавчу владу, затверджував закони, скликав, відкривав, закривав Парламент, призначав і звільняв усіх посадовців, був верховним командувачем армії і лоту, оголошував війну, укладав мир, надавав дворянство, чини,ордени тощо.

Парламент складався з 2 палат: Палати перів (призначені імператором на 7 років члени його родини, носії дворянських титулів) та Палати депутатів (обирались народом на 4 роки, віковий ценз – 25 років, майновий ценз – сплата прямих податків у розмірі 15 ієн). Формою роботи Парламенту були щорічні сесії тривалістю в 3 місяці.

Таємна рада була найближчим дорадчим органом при главі держави та складалась з усіх членів кабінету і призначених імператором 15 осіб.

Другий розділ Конституції був присвячений правам і свободам (свобода вибору і зміни місця проживання,слова,друку,преси,зборів і спілок; право петицій, на таємницю листування) і обов*язкам (сплачувати податки,служити в армії) підданих.

Судова влада була прерогативою імператора і здійснювалась його іменем, але згідно із законом. Суди поділялись на звичайні і адміністративні. Крім цього, функціонували апеляційні інстанції та Великий суд правосуддя.

Отже, Конституція Японії 1889р. юридично закріпила ті результати, яких досягла революція Мейдзі, проголосила буржуазні права та свободи громадян, створила парламент. Та водночас вона відзначилась консерватизмом, адже закріплювала надзвичайні повноваження імператора, залишала можливості для впливу на нього військово – феодальних сил.

69.Особливості формування японського права

Японське право - це сукупність моральних, релігійних і правових норм, яка склалася на основі стародавньокитайських релігійно-філософських концепцій, власних звичаїв, рецепції іноземного (американського та романо-германського) права. Починаючи з V ст. до епохи Мейдзі (XIX ст.) Японія зазнала сильного впливу китайських ідей і теорій. Перші пам'ятники японського права з'явилися на початку VII ст. і являли собою юридичні збірники, складені на зразок тодішнього китайського законодавства. Відмітна їх риса полягає у тому, що з XIII ст. на зміну імператорським збірникам (ріцу - рьо) прийшли акти правлячих феодальних кланів. Протягом тривалого часу (XVII - середина XIX століть) Японія фактично повністю була ізольована від зовнішнього світу.

Найважливіший нормативний акт цього часу "Кодекс із ста статей", або "Сто законів" (1742 p.), впорядкував старі закони і норми звичаєвого права, вироблені феодалами. Визначальними для формування основних рис сучасної правової системи Японії стали 60-80-ті роки XIX ст. Поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок розвинутих країн. Становлення нової правової системи проходило в гострій боротьбі між прихильниками консервативних і демократичних методів управління. Законодавство неодноразово змінювалося. При упорядкуванні Цивільного кодексу Японії відбувалося переорієнтування то на Цивільний кодекс Франції, то на Німецьке Цивільне Уложення. Були прийняті Цивільний (1898 р.) і Торговий (1899 р.) кодекси, розробку яких парламент доручив японській комісії, яка орієнтувалася на німецьку модель. Однак ці кодекси не мали широкого практичного застосування. У 1889 р. була прийнята перша конституція Японії. Зразком була прусська конституція.Перша Конституція Японії була консервативною, затвердила верховну владу імператора, обмежила права парламенту і фактично згодом підготувала грунт для військово-фашистському режиму. Кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство (Кримінальний кодекс 1907 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p., закон про підтримання громадського спокою 1922 р.) набуло репресивного характеру. Після закінчення Другої світової війни і капітуляції Японії, аж до укладення у 1951 р. Мирного договору, всі сфери життя країни перебували під контролем Верховного командування Союзних сил. За цей час багато інститутів права формувалися за американськими зразками. У результаті цього виникла невідповідність між старою правовою системою, яка склалася під впливом континентального європейського права, і глобальним тиском американського права. Як наслідок, прийняття нової конституції викликало необхідність перегляду всього законодавства держави.

70. Лютнева революція 1917 в росії

-революція, у результаті якої було повалено самодержавство і відкрилися перспективи демократизації сусп. розвитку. Підготовлена гострою кризою, яка в 1915—17 охопила всі сфери соціально-екон. і політ, життя країни, всі соціальні верстви і нац. регіони. «Низи» були доведені до відчаю госп. розрухою і ескалацією голоду, непопулярною у народі імперіалістич. війною; «верхи» — незадоволені распутінщиною, неспроможністю цар. уряду навести належний порядок у країні. 23.II(8.III) 1917 у Петрограді стихійно розпочалися мітинги, спричинені нестачею продовольства. 27 лютого Петроград був охоплений збройним повстанням. В Петрограді заявили свої претензії на владу два органи — Рада роб. і солд. депутатів та новостворений Тимчас. комітет Держ. думи. Тимчас. комітет Держ. думи зі згоди виконкому Петрогр. ради роб. і солд. депутатів утворив Тимчасовий уряд Росії на чолі з Г. Є. Львовим (8 липня уряд очолив О. Ф. Керенський). Зі столиці революція поширилася по всій країні. Скрізь ліквідовувались інститути самодержавства, створювалися органи нової влади — призначалися губернські комісари з відповідними апаратами, формувалися губернські, повітові, волосні комітети, що брали на себе функції місц. органів влади Тимчас. уряду. Поряд з ними виникали ради роб., солд. і сел. депутатів. Тимчас. уряд проголосив Росію республікою з усіма дем. свободами, взяв курс на скликання Установчих зборів, яким планувалося передати всю повноту влади. Л. р. 1917 в Р. активізувала політ, життя за участю найширших верств населення. В Україні вона каталізувала потужний нац.-визв. рух, який переріс в нац.-дем. революцію, гол. чинником якої стала Українська Центральна Рада. Революція започаткувала демократизацію усіх сфер сусп. життя, що тривала 8 місяців. Однак перетворення відбувалися непослідовно, суперечливо, породили нову рев. ситуацію, яка була використана більшовиками для здійснення Жовтневої революції 1917 в Росії.

Особливістю революції було те, що на відміну від революції 1905—1907 pp. її головним питанням стало не аграрне, а політичне: про владу і війну

71.Суспільний та державний лад срср за Конституцією 1936 р.

Конституція СРСР 1936 року (неофіційні назви: «Сталінська конституція», рідше — «Конституція перемігшого соціалізму») — основний закон СРСР, прийнятий VIII надзвичайних з'їздом Рад 5 грудня 1936 року, і діяв до 1977 року

Конституція СРСР 1936 року відбила у своїх статтях зміни, що сталися в житті радянського суспільства. У ній підкреслювалося, що СРСР - соціалістична держава робітників і селян. «Вся влада в СРСР, - йшлося у ст.3, - належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих ». Конституція СРСР 1936 року виходила з того, що в СРСР повністю зникли експлуататорські класи.На базі спільних інтересів робітничого класу, колгоспного селянства, народної інтелігенції, трудящих усіх національностей склалося соціально-політична й ідейна єдність радянського суспільства. Людина праці стала повновладним господарем країни.

Законодавчо закріплюючи історичний факт перемоги соціалізму не тільки в політичній, але й в економічній області, Конституція встановлювала, що економічну основу СРСР становить соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва.Проголошувалася соціалістичний принцип розподілу: «Від кожного за його здібністю, кожному - за його працею».Економічною основою проголошувалася планова соціалістична система господарства, що спирається на соціалістичну власність у двох її формах — державну і колгоспно-кооперативну.

Конституция СССР 1936 года стала основой для перестройки системы государственных органов власти и управления. Вищої законодавчою владою в країні оголошувався двопалатна Верховна Рада СРСР, а в перервах між його сесіями — Президія Верховної Ради СРСР. У конституції було положення про неможливість установи одноосібної президентської влади і створення «колективного президента» в особі Президії Верховної Ради, передбачалося рівність палат Верховної Ради і його право створювати слідчі і ревізійні комісії з будь-якого питання, відповідальність депутатів перед виборцями і право відкликати тих, хто не виправдовує надану їм довіру.

Уряд країни зберігав свою назву — Рада народних комісарів СРСР. РНК був вищим виконавчим органом, підзвітним Верховній Раді і його Президії.

Істотно розширилися права і свободи радянських громадян. За ними були закріплені право на працю, на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби або втрати працездатності, на освіту, на відпочинок та інЗначно зміцнювалися конституційні гарантії використання громадянами своїх прав і свобод. Стала тісніше зв'язок прав і свобод з обов'язками і відповідальністю громадян.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 року була усунена ситуація, коли багато важливих питань вирішувалися не в союзній, а в республіканських конституціях.

72. Головні причини та наслідки розпаду срср.

серед основних причин розпаду Радянського Союзу можна виділити наступні:

• радянська тоталітарна система фактично позбавляється підтримки у суспільстві і перестає бути легітимною. Авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння церкви, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції)

• моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призводило до неефективності та втраті часу;

• діяльності дисидентів (найчастіше замовна)

Масові демонстрації, які проходили в той час по всій країні, були спрямовані в основному на руйнування ідеологічних основ радянського суспільства.Ці демонстрації були антикомуністичними і антирадянськими.

• преса була прямо-таки завалена негативною інформацією.

• тиск ззовні. Сполучені Штати

• Політику того періоду (як і періоду правління Єльцина) можна охарактеризувати як "цілеспрямоване бездіяльність".

• розпад соціалістичної системи. Розпочаті в них процеси демократизації призвели в кінці 1989 - початку 1990 р. до «оксамитовим» революцій в Польщі, НДР, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Албанії.

• («парад суверенітетів») 1990-1991

• Відділення Прибалтики

• в конституції СРСР - єдиної країни в світі, було прописано право республік на вихід, що породжувало протиріччя між декларованим федералізмом і фактично унітарної.

• ідеологія, її виродження вело до розпаду країни.

• Неадекватний внутрішній устрій СРСР

• міжнаціональні суперечностей і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру та економіку;

Крім цього були й економічні передумови.

• злиття, переплетення офіційної економіки з тіньовою - різного роду підлозі законною і незаконною виробничою і торговою діяльністю, в яку були втягнуті цілі підприємства.

• глибока криза

• криза довіри до економічної системи: Результатом цього стало падіння якості вироблених в України товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

• зниження світових цін на нафту, що похитнулося економіку СРСР

• Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.

***

Наслідки:

 Проголошення незалежності республіками СРСР

 Створення СНД. У грудні 1991 року глави трьох республік, засновників СРСР, - Білорусії, Росії та Україні зібралися в Біловезькій пущі.Вони констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

 Росія оголосила себе « продовжувачем членства» СРСР (а не правонаступником, як це часто помилково вказується) в міжнародних інститутах, взяла на себе борги і активи СРСР і оголосила себе власником всього майна СРСР за кордоном.

 В останні роки існування СРСР на його території розгорівся ряд міжнаціональних конфліктів. Після його розпаду більшість з них негайно перейшли у фазу збройних зіткнень: приміром, Перша чеченська війна - боротьба російських федеральних сил з сепаратистами в Чечні;

 Розпад рубльової зони

 Розпад єдиних Збройних Сил

Добавьте какой-то воды для себя о значимости распада такого мощнейшего государства как СССР для мира, мировой политики и экономики.

73. Німеччина наприкінці XIX - початку XX ст. Утворення Веймарської республіки.

в Німеччині XIX ст.була вирішена головна задача буржуазної революції - об'єднання країни, що сприяло її бурхливого розвитку по шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створення безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки,хімічної промисловості та ін). Не випадково останню третину XIX ст. у Німеччині називають часом грюндерства (gninden - заснувати, заснувати).

Періодизация:

1. Друга Священна Римська Імперія ( 1871 – 1918) = Германська Імперія

2. Веймарська республіка ( 1919 – 1933)

Характерні риси + події даного періоду:

• Модернізація, індустріалізація, мілітарізація економіки.

• Воєнні перемоги над державами сусідами

• Виникнення політ. Партій ( Соц.-демократична, комуністична)

• Конституція 1891 р.

заснована на конституції Північнонімецького союзу. Передбачала великий вплив короля Пруссії, що був також президентом союзу, або німецьким імператором.Він призначав рейхсканцлера (імперського канцлера, що втілює в своїй особі уряд імперії, посаду якого беззмінно з 1862 по 1890 р. Обіймав Отто фон Бісмарк, одна з найбільших політичних фігур Німеччині XIX ст.) та імперських посадових осіб.

Конституція передбачала наявність бундесрату (представництва держав-учасників імперії, очолював Канцлер) і рейхстагу (обирається загальним голосуванням громадян чоловічої статі на 5 років = нижня палата).

+ формулюються громадянські права та обовязки, загальне виборче право, формальні свободи совісті і політ. Обєднань

Після І Світової була змушена виплачувати репарації; втрата влади нал колоніями; дає обіцянку не вводити загальновійськову повинність, розпустити всі військ. Організації і не мати сучасних видів озброєнь.

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов'язано з тією екстремальною ситуацією, яка склалася в кінці першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

Німецька революція носила масовий, народний характер. У неї були залучені майже всі соціальні верстви Німеччини.

Інша відмінна риса Листопадової революції була пов'язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, більш того, за прямої ідеологічної та організаційної підтримки керівництвом російської більшовицької партії.

Але вже в січні 1919 р.контрреволюція, спираючись на зберігшийся кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, в які широко залучалися представники середніх верств і селянства, що не розділяли ліворадикальних вимог повсталих,перейшла до її збройного придушення.Виступ робітників у Берліні було жорстоко придушено, розгромлено штаб німецьких комуністів, вбито засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта і Розу Люксембург.

Локальні революційні виступи продовжувалися аж до 1921 р., але вони носили розрізнений характер.Їх своєрідною кульмінацією стало встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні 1919 р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, Республіка впала на початку травня, не проіснувавши і одного місяця.До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні осередки. (Баварського радянська республіка)

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних і соціальних прав і свобод німецького народу: всезагального виборчого права,свободи слова, зборів, союзів, 8-годинного робочого дня, права на організацію профспілок, колективний договір, ліквідація великого феодального землеволодіння і пр.

Веймарська республіка. Проголошена на зїзді у Веймарі. Лютий 1919 р. – рейхс-президент Фрідріх Еберт.

73. Конституція Веймарської республіки 1919 р.

Веймарська конституція. Конституція 1919 р., що увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих у цей час буржуазним країнам.

Конституція була прийнята Національними зборами в липні 1919 р.Принципово нові правові концепції, в порівнянні з Конституцією 1871 р., знайшли відображення в її преамбулі.Це - принцип "народної єдності" і "народного суверенітету" ("суверенітету єдиного німецького народу"), а також принципи "свободи" і "соціальної справедливості".

Проголошенням "народного суверенітету" руйнувалася династійная традиція державної влади, так як її носіями ставали виборні на основі загального виборчого права рейхстаг і президент.

Німецька імперія проголошувалася республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала дуже специфічний характер.Колишні "союзні держави" отримали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратои (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи - ландтаги і свої конституції, які повинні були закріпити, згідно зі ст. 17 Веймарської конституції, республіканську форму правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні.

Права земель були значно обмежені у сфері законодавства і у фінансовій сфері. імперське право має перевагу перед правом земель (ст. 15).

Ряд сфер суспільного життя - зовнішні відносини, громадянство, оборона та інші - регулювався виключно законодавством імперії (ст. 6).

Відповідно до конституційного принципу народного суверенітету рейхстагу як органу народного представництва, яке обирається загальним голосуванням, відводилося в Конституції формально перше місце.За ним закріплювалася вища законодавча влада, в тому числі і право змінювати Конституцію (для прийняття простих законів потрібно більшість, а для конституційних поправок - кваліфікована більшість голосів членів рейхстагу), а також вотувати бюджет.Ці права, однак, обмежувалися іншими конституційними органами: рейхсратом і президентом.

Рейхсрат, подібно колишньому бундесрату, формувався з представників урядів окремих земель.

Рейхсрату належало право відкладального вето щодо законів, прийнятих в рейхстазі.Законодавча ініціатива належала членам рейхстагу і імперському уряду, але урядовий законопроект потребував схвалення рейхсрату.

Рейхсрат, поряд з рейхстагом, володів правом вирішення питання про зміну або внесення поправок до Конституції.

Особливе місце в конституційному механізмі відводилося президенту республіки, вирішальне значення якого визначалося його всенародним обранням, тривалим терміном перебування при владі (7 років), правом переобрання на новий термін.Незалежний від парламентської більшості, президент повинен був протистояти "парламентському абсолютизму", якого так боялися ліві партії. У цій ролі президент наділявся і правом скасувати закон, прийнятий рейхстагом, за допомогою референдуму (ст. 73).

Поряд з правами глави держави президент мав широкі виконавчо-розпорядчі повноваження. Він призначав і звільняв рейхсканцлера імперії, і за його пропозицією, імперських міністрів (ст. 53), всіх вищих посадових осіб імперії (імперських чиновників і офіцерів) (ст.46), був верховним головнокомандувачем (ст. 47), представником імперії у міжнародних справах (у якості такого йому надавалося право укладати від імені імперії союзи та інші договори з іноземними державами, акредитувати і приймати послів (ст. 45);він мав право помилування в межах імперії (ст. 49).

Особливе місце в Конституції займала стаття про надзвичайні повноваження президента, названа згодом статтею про "президентську диктатуру".На підставі цієї статті президент мав право за допомогою збройної сили примусити будь-яку землю "виконувати обов'язки, покладені на неї Конституцією або імперським законом", а також вживати заходів у випадку "серйозного порушення громадської безпеки та порядку" або загрози такого порушення

Уряд призначався президентом без урахування парламентської більшості, але потребував довіри рейхстагу (ст. 54). Кожен член уряду повинен був піти у відставку в разі висловлення йому недовіри.Сам президент перед рейхстагом не відповідав, але на уряд за правилом контрасігнатури переходила відповідальність за всі накази і розпорядження президента,

Президент же, відповідно до ст. 43, за пропозицією рейхстагу також міг бути зміщений зі своєї посади народним голосуванням.

Другий розділ Конституції присвячено "Основним правам і обов'язкам німців", де поряд з широким переліком політичних і громадянських прав і свобод, деталізованих тими чи іншими правовими гарантіями, закріплювався і ряд принципово нових соціальних прав.

Перша глава цього розділу - "Окрема особа" починається з проголошення рівності всіх перед законом, при цьому особливо підкреслювалося рівність чоловіків і жінок "в правах і обов'язках" (ст. 109).Принцип рівності трактувався і в сенсі рівності "інакоязичних частин населення імперії", які, згідно зі ст. 113, не могли бути утисненими "законодавчими та адміністративними заходами у їх вільному національному розвитку" (ст. 119). Недоторканність особи і житла (ст.115), таємниця листування (ст. 117), свобода слова (ст. 118) супроводжувалися проголошенням таких правових гарантій, як надання можливості негайного опротестування арешту, заборона цензури та інВсі ці права доповнювалися, однак, не тільки проголошенням гарантій, а й традиційної формулою про винятки, "допускаються на підставі закону".

У другій главі цього розділу - "Громадське життя" закріплювалися такі громадянські права, як свобода зборів (ст.123), свобода освіти спілок і товариств (ст. 124) з наданням їм правоздатності (тобто прав юридичної особи).

Зміст наступного глави цього розділу - "Релігія і релігійні суспільства": Закріплюючи свободу совісті (ст. 135), Конституція забороняла державну церкву (ст. 137, п.1) і державну підтримку церкви (ст. 138, п. 1), але зберігала за церквою статус публічно-правової корпорації, що давало їй право на грошові надходження "відповідно постановам земельного законодавства" (ст. 137, п. 4).

Закріплювалася обов'язковість "загального шкільного навчання", за загальним правилом, в "народній школі". До єдиної "народної" системі освіти належала й вища школа, при цьому "керівним початком ...для прийому дитини в певну школу "повинно було служити його покликання, талант і схильність, а не" майнове і суспільне становище ... його батьків "(ст. 145, п. 1).Для навчання дітей малозабезпечених сімей в середніх і вищих школах передбачалося виділення спеціальних громадських посібників (ст. 146, п. 3).

На державу покладалася особлива відповідальність у справі "соціалізації власності" виходячи з принципово нового її трактування: "Власність зобов'язує. Володіння нею повинно бути в той же час служінням загальному благу "(ст. 153, п. 3). Так, зокрема, у ст. 156 (п.1, 2) говорилося про "можливість примусового відчуження без винагороди" і передачі в громадське управління "приватних підприємств, придатних для усуспільнення", про право держави, "у разі нагальної потреби",проводити об'єднання господарських підприємств для суспільних цілей (ст.156, п. 2).

У Конституції особливо підкреслювалася обов'язок імперії надавати особливе заступництво "робочій силі". Форми цього заступництва виражалися в наданні робочим права на свободу об'єднання у спілки, з метою "збереження і поліпшення умов праці без всяких обмежень" (ст.159), на колективний договір (ст. 165, п. 1), на соціальне страхування "для збереження здоров'я, працездатності, охорони материнства", а також у разі "старості, недуг та різних життєвих випадковостей ..." (ст. 161 , п. 1).

Декларативні положення цього розділу Конституції для проведення в життя потребували конкретних соціальних програмах, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися випереджаючими час "теоретичними побудовами, які прагнуть до абсолюту", як стверджують німецькі автори.

Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності.

Механізм влади націонал-соціалізму у Німеччині. Суспільний та державний лад фашистської Німеччини.

Конституція ФРН 1949 р. Державний лад ФРН у другій половині ХХ ст.

Соціальне законодавство ФРН.

75. Механізм влади націонал-соціалізму у Німеччині. Суспільний та державний лад фашистської Німеччини.

• (з конспекту Толкачової) посада Гітлера – довічна і спадкова

• На чолі країни – Імперський уряд, Імперська канцелярія ( оч. Фюрер)

• Наділялися законодавч. Повноваженнями: Рада міністрів з питань оборони, Таємний комітет, Комітет трьох уповноважених ( зав. Канцелярією партії, начальник імп. Канцелярії, начальник штабу верх.командумання військових сил)

• Рейхстаг перетв. На партійний зїзд. (32 партійні області – гаоляйдери)

• Охоронні загони СС

• Таємна держ. Поліція Гестапо

• Спеціальні служби безпки

• Судовий орган в питань держ.зради

• Воєнно польові та надзвичайний суд

+загальна трудова повинність,

Безробіття на 1935 р. Ліквідоване

100% відсутня корупція

Ніяких пільг для партії

За перші 3 роки доходи людей виросли в 4 рази.

С первых дней прихода к власти Гитлер начал осуществлять свою программу, в соответствии с которой Германия должна была добиться нового величия. Ее осуществление предполагалось провести в два этапа. На первом — ставилась задача сплотить немцев в некую “народную общность”, на втором — превратить ее в “общность боевую”.

Смена гитлеровских “этапов” нашла непосредственное отражение в законодательстве и изменениях в механизме фашистской диктатуры. 24 марта 1933 г. рейхстаг принимает Закон “Об устранении бедственного положения народа и государства”, на основании которого правительство получает законодательные права, в том числе и по вопросам бюджета. Допускалось также, что нормы законов, принятых правительством, могут прямо уклоняться от норм Конституции 1919 г., формально продолжавшей действовать (с одной упраздненной вскоре оговоркой — “если они не имеют объектом рейхстаг и рейхсрат”). В законе специально подчеркивалось, что договоры с иностранными государствами и их исполнение не нуждаются в утверждении парламентом. Формально закон был принят как временный до 1 апреля 1937 г., фактически он стал постоянно действующим основным законом фашистского государства. Непосредственное участие в подготовке всех имперских законов отныне принимала канцелярия национал-социалистской партии, подчиненная Гитлеру.

После смерти президента Гинденбурга 1 августа 1934 г. по постановлению правительства должность президента была упразднена, а вся власть сконцентрирована в руках Гитлера — “вождя” и пожизненного рейхсканцлера, которому было предоставлено право не только назначать имперское правительство, всех высших должностных лиц империи, но и своего преемника.

В июле 1933 г. было запрещено законом существование каких бы то ни было политических партий, кроме фашистской и руководимых ею организаций. “В Германии, — провозглашал закон, — существует только одна партия, НСРПГ, все другие запрещаются”. Попытки “поддержать организационные структуры какой-либо другой политической партии” наказывались тюремным заключением до трех лет.

Органы печати, кроме нацистских, либо ликвидировались, либо включались в систему фашистской пропаганды.

.

Превращение рейхстага в бесправное, марионеточное учреждение, так как его новый состав формировался исключительно на партийной основе, ликвидация органов местного самоуправления были тесно связаны с общей бюрократизацией государственного аппарата.

наряду с продолжающим существовать имперским правительством в фашистской Германии были созданы Совет министров по вопросам обороны империи, Тайный кабинет, Коллегия трех уполномоченных, в которую входили начальник партийной канцелярии, начальник имперской канцелярии, начальник штаба верховного командования вооруженных сил, в задачу которого входило проведение тотальной мобилизации и решение с этой целью обширного круга экономических и военных вопросов. Все эти учреждения, подчиняющиеся непосредственно Гитлеру, обладали законодательными полномочиями.

Германия была разделена на 32 партийные области во главе с партийными гауляйтерами, но сохранялось и старое административное деление на земли и провинции, администрация которых продолжала существовать и играть большую роль в проведении в жизнь нацистских планов.

Важным звеном механизма фашистской диктатуры стали органы, осуществляющие широкомасштабную идеологическую обработку немецкого народа. В марте 1933 г. было создано министерство общественного просвещения и пропаганды, руководимое Геббельсом, которому подчинялись пресса, радио, книжные издательства и пр. В ведении министерства общественного просвещения и пропаганды была “имперская палата культуры”, контролирующая музыку, изобразительное искусство, театр. Культурная политика “Третьего рейха” была направлена на создание “идейно однородного общества в расовом и мировоззренческом плане”, на превращение литературы и искусства “в боевое оружие партии”. При этом специальный надзор устанавливался “за духовным и мировоззренческим обучением и воспитанием партийных кадров”, с этой целью в 1934 г. было создано даже специальное государственное ведомство. Из академии литературы изгонялись либерально и демократически настроенные лучшие представители немецкой культуры, а также “расово недостойные” лица, получившие впоследствии название “недочеловеков”. Одной из первых акций “имперской палаты культуры” была реорганизация немецкой академии литературы с повальной проверкой ее членов, когда каждый член академии должен был дать ответ на вопрос, намерен ли он “участвовать в решении национальных культурных задач”. Все члены академии должны были также заполнить специальную анкету, как профессиональные чиновники, в которой одно из требований заключалось в предоставлении доказательств “арийского происхождения”. В мае 1933 г. была проведена публичная акция сожжения книг противников национал-социализма и “расово чуждых” авторов.

Особое внимание уделялось обработке в духе милитаризма, шовинизма и расизма молодежи, контроль над умонастроением которой осуществлялся фашистскими молодежными организациями (Юнгфольк, “Гитлерюгенд” и др.). Лидер “Гитлерюгенда” официально именовался “лидером молодежи Германского рейха” и нес персональную ответственность перед Гитлером как фюрером и как рейхсканцлером. После 1937 г. участие в гитлеровских молодежных организациях стало обязательным. Эти организации включались в разветвленную систему разнообразных нацистских организаций, охватывающих все стороны жизнедеятельности страны.

75. Конституція фрн 1949 р. Державний лад фрн у другій половині хх ст.

8 мая 1949 г. Основной закон Федеративной республики Германии был принят Парламентским советом и утвержден военными губернаторами США, Франции, Англии.

Конституция 1949 г. Свой первый раздел Конституция 1949 г. посвящает правам человека, подчеркивая тем самым их приоритет перед всеми другими положениями. Этот раздел более чем другие несет на себе нагрузку отрицания порядков “Третьего рейха”, провозглашая “ненарушимость человеческого достоинства”, “неприкосновенность” и “неотчуждаемость” прав человека (ст. 1), среди которых — право на жизнь и личную неприкосновенность, равенство всех перед законом. В этом перечне особое место занимает право на петиции (жалобы) в органы государственной власти отдельных лиц и их объединений, которые рассматриваются в ФРГ не только как гарантия защиты прав человека, но и как одна из форм непосредственного влияния граждан на процессы принятия политических и правовых решений.

В разделе II Основного закона (ст. 20) дается общее определение государства ФРГ как государства демократического, социального и федеративного. Наряду с демократическими правами и свободами к основополагающим конституционным принципам Основной закон относит “народный суверенитет” и “разделение властей”, или осуществление власти народа через посредство “специальных органов законодательной, исполнительной власти и правосудия” (ст. 20 (2)). Разграничивая органы трех ветвей власти, Основной закон запрещает совмещение их функций, вмешательство в дела друг друга и пр. Принцип невмешательства особенно строго проводится в отношении органов правосудия.

В разделе VII — “Законодательство федерации” выделяется также широкая сфера, регулируемая исключительно законами федерации: внешние отношения, оборона, гражданство, валюта, таможенное и торговое право и пр. (ст. 73); сфера конкурирующего законодательства: гражданское и уголовное право, судоустройство и судопроизводство, право союзов и собраний и пр.

По иному, чем в Веймарской конституции, трактуется и “конкурирующее законодательство”. Федерации по Основному закону предоставляется право принять закон, даже если ранее был принят по этому вопросу закон земельный. Здесь действует принцип: “федеральное право ломает право земель”.

Основополагающие принципы конституционного устройства ФРГ находят непосредственное выражение и в системе высших органов государственной власти: бундестага, бундесрата, президента, правительства и органов правосудия.

Высшим органом законодательной власти, по Конституции 1949 г., является бундестаг, избираемый на основе всеобщего, прямого, равного и тайного голосования (на 4 года) лицами, достигшими 18-летнего возраста.

Наряду с законодательными полномочиями, и прежде всего с полномочиями утверждения бюджета, бундестаг избирает главу правительства, канцлера, несущего перед ним ответственность.

бундесрат, согласно Основному закону, является не представительством земель, а федеральным органом власти, состоящим из членов земельных правительств.

Согласие бундесрата необходимо, как правило, при принятии законов, относящихся к конкурирующей сфере, затрагивающих интересы земель. Для этих законов (в настоящее время большинство законов принимается с согласия бундесрата) отрицательное решение бундесрата носит характер абсолютного вето. Бундесрат принимает участие и в утверждении бюджета, осуществляет вместе с бундестагом надзор над организацией органов власти земель (ст. 84(3— 4)). Его согласие требуется при применении мер принуждения к землям, не выполняющим “возложенных на них обязанностей” (ст. 37(1)).

Глава государства — президент республики — выбирается большинством голосов особого органа — федерального собрания, состоящего из членов бундестага и равного числа членов, избираемых народными представительствами земель на пропорциональной основе. Президент выступает прежде всего в качестве представителя республики во внешних делах, хранителя конституционного строя.

Как независимая, фактически бесконтрольная (все его распоряжения контрасигнуются канцлером) и политически нейтральная фигура, отстраненная от решающего участия в высшем государственном руководстве, он, кроме представительств в международных делах, назначает и увольняет федеральных судей, ряд категорий федеральных служащих,

Основной закон лишает главу государства исконно германского права командования вооруженными силами, возлагая эти обязанности в мирное время на министра обороны, во время войны — на канцлера.

Роль главной политической фигуры Основной закон отводит, таким образом, не президенту, а канцлеру, который выбирается большинством членов бундестага по предложению первого. Им становится лидер партии большинства в бундестаге.

Канцлер без одобрения бундестага формирует кабинет министров и делает представления об увольнении министров, обязательные для президента. Но главное — он направляет всю внешнюю и внутреннюю политику страны и несет за нее ответственность только перед бундестагом (ст. 65).

Основным гарантом правового государства ФРГ является, по Конституции 1949 г., Федеральн. Конституц. Суд, который выбирается бундестагом и бундесратом и стоит во главе судебной системы страны. По отношению ко всем конституционным органам ФКС является единственной и независимой судебной палатой. Он рассматривает конфликты федерации и земель, споры об объеме их прав и обязанностей, контролирует правовые нормы на их совместимость с нормами более высокого ранга и объявляет их не имеющими юридической силы.

75. Соціальне законодавство фрн.

Защита социальных прав не получила в Основном законе значительного места, более полно она закреплена в конституциях отдельных земель, обогащена судебной практикой, в том числе Федерального конституционного суда (ФСК), и непосредственно действующими в ФРГ нормами международного права о правах человека. Например, закрепленное в Конституции право на жизнь и личное достоинство трактуется ФКС как признание того, что “государство во всяком случае должно гарантировать каждому человеку минимум материального благополучия для достойной жизни”.

Социальные права закрепляются и самим фактом провозглашения ФРГ социальным государством. В этом контексте дается и трактовка права собственности, повторяющая соответствующие положения Веймарской конституции: “Собственность обязывает. Владение ею есть служение общему благу”, а также положение Основного закона о возможности государства на основе закона принудительно отчуждать собственность, в том числе обобществлять земли, общественные ресурсы и средства производства “для общего блага” (ст. 15).

С целью совершенствования системы государственного страхования в 1953 г. в Германии был создан специальный Суд по социальным делам, в компетенцию которого входило рассмотрение споров в социальной сфере.

В 70-е гг. XX в. была проведена широкомасштабная реформа социального законодательства. В ходе ее проведения в 1975 г. в новой редакции принимается книга первая (“Общие положения”) Социального кодекса, в 1976 г.— книга четвертая (“Положения о социальном страховании”), в 1988 г. — книга пятая (“Медицинское страхование”). В 1989 г. переработке подверглась последняя — шестая — книга Социального кодекса, посвященная вопросам пенсионного страхования.

. ФРГ рассматривается как Социальное государство, осуществляющее политику социальной справедливости, ослабления социального неравенства, защищающее социально-экономические права граждан в том смысле, как они звучат во Всемирной декларации прав человека: “Каждый человек имеет право на такой жизненный уровень, включая пищу, одежду, жилье, медицинский уход и необходимое социальное обслуживание, который необходим для поддержания здоровья и благосостояния его самого, его семьи, и право на обеспечение по случаю безработицы, болезни, инвалидности и т. д. ...”.

78. Основні напрями державно-правового розвитку Німеччини наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

З 1982 по 1998 р. канцлером Німеччини був Гельмут Коль. Після того як СРСР у 1989—1990 вимушений був піти зі Східної Європи, Коль виступив з ініціативою про возз'єднання Німеччини, яке відбулося в жовтні 1990. Очолювана ним коаліція в грудні 1990 на перших після 1933 загальнімецьких виборах була обрана в парламент, одержавши значну перевагу. Перед урядом Коля постали проблеми масового безробіття в Східній Німеччині, відродження діяльності ультраправих і неонацистських угруповань, які виступали проти присутності в країні іноземних робітників та іммігрантів. Коль підтримував розширення Європейського Союзу, у грудні 1991 беззастережно підтримав Маастрихтські угоди. На виборах до бундестагу 1998 р. перемогли соціал-демократи Для них основними були інтереси підприємців і він як міг підтримував велике промислове виробництво для збільшення робочих місць. Йому вдалося виконати більшість пунктів своєї передвиборчої програми. У березні 2003 Шредер запустив програму структурних економічних реформ, відому як «Програма 2010» (Agenda 2010). Вона передбачала обмеження витрат на охорону здоров'я, пенсійне і соціальне забезпечення, а також лібералізацію трудового законодавства з метою стимулювання створення нових робочих місць. Це, однак, не дозволило побороти економічну стагнацію, а кількість безробітних у Німеччині збереглося на рівні 5 млн чоловік, або 12 % працездатного населення. В 2005 р. до влади прийшла Ангела Меркель (боротьба з бюрократизмом, захист навколишнього середовища, підтримка США у війні з Іраком, розвиток енергетики, розвиток соц. Забезпечення). Президентами були: 1999- 2004 Йоханнес Рау; 2004-2010 Хорст Кёлер; 2010-сьогодні Кристиан Вульф.

79. Суть «Нового курсу» Рузвельта в США.

Новий курс — заходи із запровадження централізованого планування і стимулювання економіки США, які здійснювались адміністрацією президента США Франкліна Делано Рузвельта задля подолання Великої депресії в період між 1933 і 1940 рр. Президент негайно вніс до Конгресу і дістав cхвалення 70 законодавчих актів, направлених на порятунок грошово-кредитної і банківської системи, оздоровлення промисловості, сільського господарства і торгівлі. Всі ці заходи отримали назву «першого Нового курсу», суть якої полягала в проведенні державно-монополістичного регулювання економіки. У березні 1933 р. банківська система США була на краху. 5 березня 1933 р. на наступний день після інагурації Рузвельт оголосив на тиждень банківські канікули (англ. Bank holiday). А вже 16 березня був прийнятий банківський закон (англ. Banking Act 1933). Закон розділив інвестиційні і комерційні банки (в такому вигляді система проіснувала до 1999 р.). Комерційним банкам було заборонено гарантувати інвестиційні позики, займатись розміщенням та також іншими операціями з цінними паперами. Розпорядженням президента було заборонено вільний обіг золота в країні. За ініціативою президента була створена Національна Адміністрація Відновлення Промисловості (НАРА), якою були запроваджені «Кодекси чесної конкуренції». У відповідність з цим в американській промисловості, розділеній на 17 груп, встановлювалися монопольні ціни, визначалися умови торгового кредиту, обсяг продукції, розподілялися ринки збуту. Основна умова «Кодексів чесної конкуренції» полягала в забороні продажу товарів нижче встановлених «Кодексами» цін. Закон передбачав встановлення мінімуму заробітної платні, максимум тривалості робочого дня, укладення колективних договорів, право на створення профспілок, надання допомоги багатомільйонній армії безробітних. Для виходу з сільськогосподарської кризи був прийнятий в травні 1933 р. закон про допомогу фермерам і установлена Адміністрація з регулювання сільського господарства (ААА). Цей орган регулював ціни на сільськогосподарські продукти, встановлював обсяг виробництва. Заохочувалося скорочення фермерами посівних площ. Наслідки: Почав працювати соціальний захист, Зменшення кількості банків, Працевлаштування більшості безробітних, Девальвація долара.

80. Основні права і свободи громадян за конституційним правом сша.

Основою конституційної регламентації прав і свобод в США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Основною юридичною гарантією прав і свобод людини є судовий захист. Отже в Біллі про права зазначено –

• Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися.

• Право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися.

• Право народу на недоторканість особи, помешкання, особистих паперів і майна не має порушуватися безпідставними обшуками і арештами;

• Нікого не можна притягати до відповідальності за скоєння тяжкого кримінального злочину чи іншого ганебного вчинку, інакше як за поданням або висновком великого журі присяжних, за винятком злочинів, скоєних особами, які належать до наземних чи морських збройних сил або міліції, коли ці особи перебувають на дійсній службі, під час війни чи іншої громадської небезпеки.

• Нікого не можна притягати до відповідальності за злочин вдруге;

• нікого не можна примушувати свідчити проти себе за обвинувачення в будь-якому кримінальному злочині, а також нікого не можна позбавити життя, свободи чи власності без законної процедури.

• Не можна встановлювати надмірних застав, накладати надмірних штрафів або вдаватися до жорстоких і незвичайних покарань.

• Всі є рівними перед законом, захист батьківщини, демократія і тд.

81. Принцип розподілу влади за Конституцією сша. Взаємовідносини президента і Конгресу сша після Другої світової війни.

У відповідності зі схемою розподілу влад закріплювалося три носія державної влади - конгрес, президент і Верховний суд - і їх взаємодія у формі “стримувань і противаг”.

Принцип розподілу влад передбачає і певну взаємодію, в результаті якої і не допускається переважання однієї влади над іншою, або за рахунок іншої. Так, конгрес, носій законодавчої влади, може відхилити законопроекти, представлені головою виконавчої влади - президентом. Президент затверджує законопроекти, прийняті конгресом, і має право накладати вето на ті з них, з якими він не погджується. Багато з повноважень президента реалізуються лише при схваленні їх сенатом (укладення міжнародних угод, наприклад). Носій судової влади - Верховний суд США фрмується сумісно президентом і сенатом. Верховний суд має право кінцево визнати недійсними (як невідповідні конституції) закони конгреса і акти виконавчої влади.

Після 2 св. війни значно розширилися зовнішньополітичні повноваження президента. За допомогою виконавчих угод президент дістав можливість:

• без згоди сенату укладати міжнародні договори і денонсувати їх. Наприклад, були укладені у 1969-1970 роках у такий спосіб договори з Південним В‘єтнамом, Таїландом і т.д. 

• Виросли також конституційні військові повноваження президента, у тому числі і за рахунок конгресу. Право оголошувати війну Конституція, наприклад, вважає прерогативою конгресу. До Другої світової війни були допустимими президентські війни тільки тоді, холи мав місце напад на територію СІІІА. Тепер президент взагалі може розпочинати бойові дії без санкції конгресу. Так, президент Трумен у червні 1950 року почав війну в Кореї, В 1965 році розпочалася за наказом президента війна у В'єтнамі. За розпорядженням президента Клінтона відбувалися бомбардування Іраку, Косова.

• Зріс вплив президента на законодавство, хоч Конституція і позбавляє його законодавчої ініціативи.

• Правотворча діяльність президента посилюється і за рахунок делегованого законодавства. На основі повноважень, наданих йому конгресом, президент видає «виконавчі накази», які мало чим відрізняються від самих законів.

82. Основні напрями державно-правового розвитку сша наприкінці хх - початку ххі ст. (на русском)

В 1981 г. к власти пришел президент Рейган. Он начал осуществлять так называему политику «рейганомики», означавшую снижение налогов при одновременном урезании социальных программ. В 1982 году США пережили рецессию, уровень безработицы и количество банкротств были близки к уровню Великой депрессии. Но в следующем году ситуация резко изменилась: инфляция упала с 11 % до 2 %, безработица до 7,5 %, и экономический рост увеличился с 4,5 % до 7,2 %. Рейган придерживался курса на жесткое противостояние с СССР и назвал СССР «империей зла». Но приход к власти в СССР в 1985 г. Михаила Горбачева и начатая им политика перестройки позволили закончить «холодную войну» в конце 1980-х годов. В 1989 г. к власти пришел Джордж Буш старший. Экономическая рецессия и повышение налогов, которое в ходе предвыборной кампании он обязался ни в коем случае не применять, вызвало резкий спад в его рейтинге, и Буш проиграл на выборах 1992 года. Тогда к власти пришел Билл Клинтон. Итогами его президенства были: США резко снизили внешний долг, безработица стала незначительной. Америка стала лидером в области высоких технологий (до Клинтона Япония была лидером в сфере IT). Также его администрация пролоббировала запрещение испытаний ядерного оружия во всем мире. Исчезновение сопротивления со стороны СССР облегчило задачу расширения влияния у руководства США во главе с Клинтоном и позволило добиться немыслимых до сей поры результатов: четвёртого расширения НАТО и отделения Косова и Метохии от Югославии после Войны НАТО против Югославии в 1999 году. В период президентства Клинтона, США значительно снизили объём военного вмешательства в прочие страны. В науке действительно был рывок, то позиции религии наоборот сильно укрепились, причем активизировались всевозможные деструктивные секты.В 2001 году президентом стал Джордж Буш младший. Начал войну в Ираке, неудачная экономическая политика, увеличение колличества террактов (знаменитый 11 сентября 2001г). В 2007 году был активным сторонником размещения элементов ПРО США в Восточной Европе, также выступал за скорейшее вступление Грузии и Украины в НАТО. С 2009 г. Президентом являеться Барак Обама (демократ).

83. Зміни у суспільному і державному ладі Англії у Новітній період. (русский)

Основные изменения в политической системе страны на рубеже XIX—XX вв. были обусловлены действием двух противоречивых тенденций. С одной стороны, появляются первые признаки упадка'тра­диционного английского парламентаризма, обозначилось падение роли парламента. С другой стороны, британская буржуазия в своем стремлении завершить оформление сво­его политического лидерства в блоке с крупными землевла­дельцами осуществила ряд мер по демократизации госу­дарственного аппарата. Госу­дарственный строй Великобритании в XX в. изменялся как в результате некоторых реформ конституционного харак­тера, так и главным образом путем модификации прежних конвенций неписаной конституции.

• Избирательная реформа 1918 г. впервые предоставила право голоса женщинам Реформа 1928 г. впервые установила в Великобритании всеобщее избирательное право (старше 21 года), позже был понижен до 18 лет.

• Реформа парламента. В конце XIX —начале XX в. английский парламент превратился в орудие правительст­ва, располагавшего большинством в палате общин. В этом плане достаточно легко объяснима реформа пар­ламента 1911 г., усилившая роль контролируемой кабине­том палаты общин в ущерб неизбираемой верхней палате. Акт о парламенте 1911 г. ограничил законодательные пол­номочия палаты лордов. Реформа парламента 1911 г. представляла собой оче­редной вариант старого компромисса между буржуазией и аристократией.

• Усиление роли кабинета министров сопровождалось относительным Падением роли парламента в области зако­нодательства и контроля за деятельностью правительства. Прежде всего в руках правительства сосредоточилась осо­бая законодательная власть, делегированная ему парламен­том. В предшествующий период акты органов исполнитель­ной власти, издаваемые с разрешения парламента (делеги­рованное законодательство), касались лишь второстепенных вопросов. Теперь же парламент делегировал исполнитель­ным органам право издавать акты и по таким вопросам, ко­торые ранее составляли исключительную прерогативу па­латы общин. . В 1920 г. был издан Акт о чрезвычайных полномочиях, который предоставил пра­вительству право издавать от имени короля указ о чрез­вычайном положении. Такой указ мог быть издан в случае, если имелась "непосредственная угроза со стороны лица или группы лиц" снабжению общества средствами жизне­обеспечения.

• Корона по-прежнему считается символом стабильно­сти "старой, доброй Англии" и поддерживается как инсти­тут большинством англичан. При отсутствии писаной кон­ституции пределы власти короля четко не обозначены и определяются установившимися политическими обычаями.

84. «Конституція» Британської імперії 1931 р. (на русском)

Вестминстерский статут 1931 — акт парламента Великобритании от 11 декабря 1931, установивший правовое положение доминионов и их взаимоотношения с Великобританией. Таким образом, была создана правовая база Британского содружества наций (в настоящее время — Содружество наций). Этот парламентский акт ввёл в силу решения конференций Британской империи 1926 и 1930 годов о полной самостоятельности доминионов во внутренних и внешних делах и об их равенстве с Великобританией. При этом Великобритания ещё сохраняла за собой фактический контроль над внешней политикой доминионов. Подтверждая суверенитет доминионов, Вестминстерский статут указывал, что законы Великобритании не могут распространяться на доминионы без их согласия. Отменялось также положение, при котором закон доминиона считался недействительным, если он противоречил законам Великобритании. Члены Британского содружества, признавшие Вестминстерский статут 1931, имеют статус королевств Содружества (Commonwealth realms), что означает их полную самостоятельность при сохранении за британским монархом поста главы соответствующего государства. Таким образом, королева Великобритании Елизавета II одновременно является королевой Австралии, Барбадоса и т. д. Из 54 членов Содружества статус королевства имеют лишь девятнадцать. На 1931 год статут был применён к существовавшим на тот момент доминионам: Австралийское Содружество, Доминион Канада, Ирландское свободное государство, Доминион Ньюфаундленд и Южно-Африканский Союз.

85. Розвиток трудового та соціального законодавства в Великобританії у 20 ст.

В 1875 году английский парламент пошел уступки рабочим и на легализацию профсоюзного движения. В 1906 году был принят новый закон, который запрещал предпринимателям предъявлять судебные иски о возмещении ущерба, причинённого в результате действий профсоюза. Напуганное всеобщей забастовкой 1926 года, консервативное правительство Великобритании в 1927 году провело через парламент закон, запретивший всеобщие и политические забастовки. Только в 1946 году этот откровенно антипрофсоюзный закон был отменен лейбористами, которые последовательно стремились к выравниванию интересов труда и капитала. В 70-80-х годах правительство консерваторов вновь попыталось ограничить права профсоюзов на забастовку. Так, по закону 1971 года о промышленных отношениях предусматривалась обязательная регистрация профсоюзов, а также их отчетность в государственных учреждениях. В 1974 году лейбористское правительство отменило обязательную регистрацию профсоюзов, при этом было подтверждено право профсоюзов на забастовки, причем на такие, которые ранее признавались незаконными. Правительство М. Тэтчер вновь ограничило ряд профсоюзных прав (право на пикетирование, право на политические забастовки. В 1906 году был принят закон, по которому предприниматель освобождался от ответственности, если он «доказывал» вину самого потерпевшего. Важным правовым актом в развитии трудового законодательства стал закон 1911 года, который, наряду с социальным страхованием на случай болезни, инвалидности, родов, предусмотрел также страхование по безработице. Только после Второй мировой войны система социального страхования Великобритании приобрела современный вид. Значительный вклад в создание этой системы внесли правительства лейбористов, уделявшие большое внимание сильной социальной политике. В 70-80 годы XX века в Великобритании формируется пенсионное законодательство. В настоящее время оно представлено общим Законом о социальном обеспечении (1985 г.) и специальным Законом, который устанавливает выплаты компенсаций в связи с несчастными случаями на производстве и с профессиональными болезнями (1975 г.).

Одной из особенностей современного трудового права Великобритании является значительная роль коллективных договоров в регулировании важнейших аспектов трудовых отношений: условий труда, заработной платы и т.д. В Великобритании именно коллективные договоры, а не законодательные акты, определяют основные параметры труда, в том числе размер заработной платы и продолжительность отдыха.

86. Основні напрями державно-правового розвитку Англії наприкінці хх- початку ххі століття.

Розвиток у сфері державного будівництва пов'язаний з проведення низки реформ, спрямованих на подолання традиційних пережитків. Зокрема:

• Лейбористська партія в 1997 під керівництвом Тоні Блера провела реформу палати лордів. Уряд Блера запропонував закон про усунення всіх успадкованих перів з палати лордів як перший крок. У результаті компромісу, погодилися залишити 92 спадкових пера до завершення реформ.

• Акт про конституційну реформу 2005 р. привів до створення в 2009 р. окремого Верховного суду Великобританії, якому передали судові функції палати лордів, а також функції Судового комітету Таємної ради

• Також у 2005р. була реформована посада лорда-канцлера, усунувши можливість його перебування одночасно на посаді урядового міністра і судді. Частково це мотивоване тим, що історично склалася зв'язок законодавчої, виконавчої та судової влади суперечить вимогам Європейської конвенції з прав людини (суддя швидше за все не буде чесний в цьому випадку), і взагалі сучасної теорії про розподіл гілок влади.

• За Актом 2005 року змінено процедуру призначення суддів. Раніше суддів призначала королева за порадою Лорда-канцлера. Тепер же створено спеціальну Комісію з призначення суддів, яка є незалежним органом.

87. Характеристика Конституції Франції 1946 р.

Конституція 27 жовтня 1946 року складається з 106 статей. розділяється на 12глав, яким передує преамбула.

Норми, що містяться в ній, можуть бути, однак, зведені в три наступні категорії:

1. Розпорядження, що встановлюють структуру і взаємини Республіки і Французького Союзу.

2. про публічні права і волі;

3.про місцеві колективи;

4.про міжнародні відносини

5.Норми, що стосуються організації і взаємин державної влади

-Конституція 27 жовтня 1946 р. зберегла основні традиції французьких республіканських конституцій XIX в. але мала й деякі специфічні риси, багато в чому обумовлені підйомом демократичного руху в країні й одночасно необхідністю компромісу між лівими і правими (консервативними) політичними силами:

1. Була збережена двопалатна система парламенту.

2. Право приймати закони було надано тільки одній палаті – Національним зборам, яким Конституція забороняли його делегування;

3. Конституція не передбачала сильну і незалежну від парламенту президентську владу;

4. Уводився режим із залежної від Національних зборів урядовою владою.

Конституція підтвердила права й свободи громадян , проголошені Декларацією 1789р. і оформила державний устрій Четвертої республіки.

Конституція містила важливі демократичні положення:про право на працю, організацію профспілок,та проведення страйків,право на соціальне забезпечення,/про світський характер освіти,рівноправність чоловіків і жінок, заборону дискримінації залежно від походження, віросповідання, політичних поглядів, про відмову, від ведення наступальної війни.

Парламент був двопалатним: верхня палата – Рада республіки, нижня – Національні збори. Лише національні збори мали право приймати поправки до Конституції й закони, затверджувати бюджет, оголошувати стан війни,проводити ратифікацію важливих міжнародних договорів. Голова Національних зборів вів спільні засідання обох палат і фактично був другою посадовою особою після президента.

Уряд в особі Ради міністрів ніс відповідальність тільки перед Національними зборами. Глава уряду мав широкі права в галузі управління. Діставши декрет президента, голова Ради міністрів міг розпустити Національні збори і призначити нові вибори.

Верхня палата (Рада республіки) мала обмежені права. Вона могла вносити поправки в акти , що приймались, однак у разі виникнення незгод між палатами вирішальний голос належав нижній палаті.

Президента обирав парламент на 7 років. Будь-який акт, який він видавав, потребував підпису відповідного міністра (контрасигнатури). Президент виконував функції глави держави, одна його повноваження були звуженими.

88. Державний механізм влади та конституційний устрій п`ятої республіки.

Нині існуюча конституція була прийнята в 1958 р. Вона встановила в країні президентський режим і нову, П'яту республіку.

Конституція 1958 проголосила змішану республіканську форму правління. Є унітарною державою

Центр всієї політичної системи за Конституцією – президент Республіки. Обирається він особливою колегією вибірників на сім років. Президент “стежить за додержанням Конституції”, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. “Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності” (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил і т. Ін. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади може достроково розпустити національні збори.

Друге місце в державному механізмі П’ятої республіки займав уряд, який “визначає і здійснює політику Нації”. У його розпорядженні знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів.

89.Французька правова система у другій половині XX ст.

Серед джерел сучасного французького права центральне місце займають конституційні акти і, насамперед сама Конституція. Прийнята у 1958 р. вона зберегла свою юридичну чинність і сьогодні. Конституція Франції не тільки закріплює традиційні (для такого виду актів) суспільні відносини, а й чітко окреслює область законодавчої діяльності парламенту.

Відповідно до ст. 34 Конституції парламент має право прийняти лише ті закони, які стосуються: цивільних прав та їх основних гарантій; обов'язків, що покладені на громадян, національної оборони, громадянства, правоздатності осіб, сімейних відносин, спадкування і дарування, визначення кримінального судочинства, амністії, створення нових судових інституцій і статуту суддів, розподіл бюджету, податків і умов покриття будь-якого виду податків, порядку виступу грошей.

Закон встановлює так само правила, що стосуються порядку виборів у центральні і місцеві органи державної влади, основних гарантій прав державних службовців і військових, націоналізації підприємств і передачі їх з державного сектора у приватний.

Відповідно до Конституції за допомогою закону визначаються і закріплюються основні принципи загальної організації національної оборони; управління місцевими адміністративними одиницями, їх компетенція і розподіл доходів, утворення режиму власності, а також цивільні зобов'язання, трудові і профспілкові правила соціального забезпечення.

Чинні закони поділені на декілька видів:

1. Фінансові закони (визначають прибутки і витрати держави).

2. Програмні закони (закріплюють мету економічної і соціальної діяльності держави).

3. Органічні закони (визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів кожної з його палат, умови і порядок їх обрання, а також «умови заміщення вакантних посад аж до повного чи часткового відновлення відповідної палати» (ст. 25). За допомогою органічного закону можуть уточнюватися і доповнюватися положення Конституції).

Згідно з п. 1 ст. 37 Конституції всі питання, що не входять до сфери законодавства, «вирішуються в адміністративному порядку» відповідними нормативно-правовими актами. Серед такого роду актів значну роль відіграють ордонанси. Вони є актами Ради міністрів — уряду Франції, спрямовані на опосередкування відносин, що регулюються законодавством.

Ордонанси підлягають тлумаченню парламентом щодо термінології, після чого вони набувають сили закону, їх зміни чи скасування можливі лише за допомогою закону. Юридичну силу ордонанси набувають, відповідно до Конституції, одразу ж після їх опублікування, але втрачають її, якщо законопроект про їх дію не внесений у парламент до закінчення строку, зазначеного законом, що дозволив їх видання (п. 2 ст. 38).

Важливе місце у системі джерел права Франції поряд із законами та ордонансами займають урядові декрети. Деякі з них можуть бути прийняті безпосередньо самим урядом, однак тільки після висновку Конституційної Ради, однієї з функцій якої є вирішення питання про конституційний чи неконституційний характер прийняття актів. Інші ж декрети видаються президентом країни без попередніх обговорень в уряді.

Регулятивна роль декретів у значній мірі доповнюється відповідною роллю нормативних актів (постанов, інструкцій, циркуляцій, повідомлень), виданих іншими виконавчо-розпорядчими органами.

Серед джерел французького права слід звернути увагу на правові звичаї. Відповідно до існуючої у Франції доктрини судові рішення, хоча і не належать до первинних чи основних джерел права, однак у практичному житті країни, у повсякденному регулюванні суспільних відносин відіграють певну роль. Особливо це стосується рішень Конституційного суду, які слугують не тільки загальним орієнтиром для судової практики, а й принциповим покажчиком при вирішенні конкретних справ.

90. Основні напрями державно-правового розвитку Франції наприкінці хх – початку ххі ст.

Основною тенденцією розвитку політичної системи П'ятої республіки у перші десятиліття її існування стало подальше посилення президентської влади, її персоналізація. Президент став на практиці не тільки главою держави, але й главою уряду, одночасно послаблювалася і будь-яке протидію законодавчої влади.

Значну роль в. такої еволюції президентської влади зіграли конституційна реформа 1962 р., здійснена де Голлем за допомогою референдуму, яка змінила порядок виборів президента. Відтепер обрання президента повинно було відбуватися за допомогою загального голосування.

Разом з тим відзначалися певні зрушення і в зміцненні гарантій прав особистості.

У 1981 році Соціалістичної партії вдалося завоювати пост президента, отримавши абсолютну більшість місць в парламенті, і сформувати уряд. Зберігши основні положення Конституції 1958 р., що стосуються центрального апарату П'ятої республіки, уряд соціалістів разом з тим прийняв закон про децентралізацію місцевого управління, скасувавши традиційну посаду префекта (потім відновлену), ввело пропорційну виборчу систему.

Місцеві органи влади отримали більшу самостійність у фінансових та інших питаннях управління.

Найбільш поширеними оцінками П'ятої республіки є такі характеристики, як «суперпрезидентська республіка» чи "ультрапрезидентский режим".

Значну роль на розвиток політичної системи Франції надають інтеграційні 'процеси загальноєвропейського масштабу. Так, у 1992 р. Конституція Франції була доповнена розділом "Європейський союз", все більш чітко стала виявлятися тенденція до визнання верховенства "комунітарного права" (права Європейського союзу) над національним правом.

Право

*Для Франції у XX ст. домінуючим джерелом права, як і раніше, залишається закон, і передусім кодекс.

*Змінився погляд і на принципи непорушності договору.

*Тривалий час міжнародні зв’язки монополій залишалися у Франції за сферою державного регулювання. Закон від 1967р. постановляє, що будь-яке товариство, органи управління якого знаходяться на території Франції, підкоряється французьким законам.

* У XXст. у законодавстві багато уваги приділялося сімейному праву.

*У 1992 році був прийнятий, а в 1994 році набрав чинності новий Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в кримінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і т.ін.), але одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Так, у ньому замінена смертна кара довічним ув’язненням.

*Декретом, виданим у 1950 році, боротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до “державної зради”. Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінального права: в 1981 році була скасована кара на смерть, покарання за деякі злочини було обмежене штрафами.

91.Загальна характеристика держави стародавнього періоду

1. раби були наділені певною право і дієздатністю – патріархальне (домашнє) рабство, а не класичне.

2. азійський спосіб виробництва – різновид рабовласницького ладу (ознаки: державна власність на землю, патріархальне рабство, адміністративно-командний спосіб виробництва)

3. держава виникла в процесі розвитку політичної влади від вождізму через формування сусідської общини, протодержав.

4. форма правління – східна деспотія (ознаки: необмежена влада монарха, перехід від військової демократії, крайня централізація влади, безправність підданих)

5. економічною основою влади деспота є державна власність на землю, податки, військова здобич.

6. влада опиралася на професійне (часто наймане) військо, обожнювалася.

7. колективна власність общини на землю, храмова власність, царська власність, верховна власність на землю монарха.

8. стратифікація суспільства (основні класи: панівні верхи (придворна і служива аристократія, жерці і військова знать); раби (полон, борги, судове рішення) – приватні, державні, храмові, общинні; вільні дрібні виробники)

джерелом давньосхідного права є звичаєве. Право носить становий характер, казуїстичність, примітивна юридична техніка, формалізм, тісний зв’язок правових нарм із релігійними і моральними.

92. Загальна х-ка держави Феодального періоду

• Феодальний спосіб виробництва ( основний засіб – земля)

• Натуральне господарство

• Низький рівень розвитку товарно-грошових відносин, техніки

• Ієрархічна структура суспільства ( +станова)

2 основні класи: феодали ( панівний класс) і залежне населення (7 категорій селян: повністю залежні, особисто вільні, батраки, орендарі тощо) +інші прошарки: ремісники, духівництво

• Відносини васалітету – сюзеренітету

(договірний характер відносин сеньйора і васала,

Обидва маюсь права і обовязки по відношенню один до одного. Земля на умовах держання)

• Існування особистої залежності, закріпачення селянства

• Еволюція середньовічної форми правління:

• (5)7- 9 ст. Ранньофеодальна (існування багатьох королівств, розпопрошеність влади)

• 9-13ст. Сеньйоріальна монархія (виникнення багатьох станів , виділення прошарку дворян, сильніше розпорошення влади)

• 13-15ст. Станово представницька монархія ( виникнення ст.-пр. органів влади: іспанія – кортеси, англія – парламент, франція – генеральні штати, польша - сейм)

• З 15 ст. Абсолютна монархія

• Значна роль церкви

• Формування спочатку досить централізованих держав, але внаслідок певних умов – період феодальної роздробленості. (у Франції – класична форма, у Німеччині – найвищий розвиток)

93.Риси розвитку буржуазних держав

Хронологічно буржуазний тип держав охоплює період від 40-х рр. 18 ст. – до поч. 20 ст. (до Великої жовтневої революції 1917 р.)

Риси буржуазного типу держави:

-         капіталістичні буржуазні відносини;

-         перехід від аграрного до індустріального суспільства;

-         зростання промислового виробництва;

-         інтенсивний торгівельний обіг;

-         формування банківської системи, бюрократичного чиновництва;

-         змінюється феодальна залежність селянства на експлуатацію капіталістичну;

-         формуються 2 основні класи: буржуа і робітники;

-         колоніальна експансія (привела до початкового накопичення капіталу);

-         скасування станового поділу суспільства і визнання рівності громадян перед законом.

Перехід до буржуазного типу держави і права відбувається 2 шляхами – еволюційним і революційним – і неоднаковими темпами.

-         революція в ідеології;

-         конституційне проголошення прав і свобод громадян («права І покоління»)

-         конституціоналізм і парламентаризм;

-         принцип розподілу влади;

-         принцип стримувань і противаг;

-         відповідальність уряду перед парламентом (принцип контра сигнатури);

-         формування виборчого права і виборчих систем;

-         роль майнового цензу в політичному житті;

-         принцип незмінності суддів як важлива гарантія незалежності суду;

-         перегляд взаємовідносин між церквою і державою (світською і релігійною сферами владних відносин) – секуляризація;

-         запровадження демократії;

-         утворення політичних партій;

-         мітинги, протести.

94. Загальна х-ка держави Новітнього періоду

• Розпад імперій і відповідні зміни в держ.ладі Германії, Австрії, Росії

• Форм. 3 основні групи країн за держ. Ладом:

Ліберально – демократичні

Соціалістичні

Ті, що розвиваються (перехідні)

• Відносно держ-пр. політ. Режиму:

Держави ліберальної демократії

Авторитарні режими

Тоталітарні ( Германія, Іспанія (Франко), Італія (Мусоліні)

Військ. Диктатура

Соціалістичні

Військової демократії

Регенство (Сан-Маріно)

Протекторат (ГонКонг ,Мароко, Сінгапур)

• Позвиток місцевого самоврядування

• Європейська інтеграція

• Виникнення міжнародних організацій та збільшення їх ролі у політ. Житті

• ! Глобалізація ( процесс всесвітньої економічної політичної та культурної інтеграції і уніфікації)

Наслідки: міжнар. Поділ праці, міграції людських та виробничих ресурсів в масштабах усієї планети, стандартизація законодавства і зближення культур різних країн.

95. Загальна характеристика права Стародавнього періоду.

Разом з державами Стародавнього періоду в суспільствах складалося і право, яке в Стародавніх країнах мало ряд спільних рис:

• воно відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося насамперед у приниженому положенні рабів;

• раб виступав в якості речі і такою розглядався чинним правом;

• була закріплена станова нерівність вільних.

Право Стародавніх країн нерозривно пов'язано з релігією та релігійної мораллю. Правова норма тут мала peлігійне обгрунтування. Правопорушення - це одночасне порушення релігії і мoралі.

Основним джерелом права стародавніх держав протягом століть залишалися звичаї, які протягом тривалого часу не записувалися, а зберігалися в усній формі.

Норми права спиралися на усталені зразки поведінки, що склалися в минулому. Звичай, що наповнюється новим соціальним змістом, залишався головним джерелом права.

Перші пам'ятники права в основному закріплювали найбільш поширені звичаї, сталу судову практику. З цим пов'язані їх неповнота, недосконалість ряду інститутів та норм.

Отже, можна виділити наступні риси права Стародавнього періоду:

1. право носило традиційний характер;

2. право носило казуїстичний характер;

3. не було уявлення про галузі права;

4. не було відмінності злочинів від правопорушень;

5. відкидання принципу рівності людей;

6. існував такий звичай, як кровна помста і принцип таліону , які продовжували наповнюватись новим змістом;

7. підпорядковане, принижене становище жінок, дітей у патріархальній родині.

96.Загальна характеристика права феод. Періоду

Феодальне право-це історичний тип права, що склався в середні віки і відповідав економічним і соціально-політичним відносинам феодального суспільства; це система правил поведінки, що регулює порядок землеволодіння та взаємовідносини між власниками землі.Воно закріплює ієрархічну структуру феодальної земельної власності і відповідно структуру класу феодалів.

Риси:

-розробленость інститутів

-уповільнений хід розвитку

-правовий формалізм і примітивність

-для стану феодалів було правом привілеєм, а для решти населення - правом примусу.

-звязок з релігією

-партикуляризм

-рецепція римського права

-діяло звичаєве право

-Головна мета покарання залякування

-У судочинстві зберігає силу звинувальний процес

-Значення стали набувати королівські ордонанс

-Особливе значення у розглянутий період отримало міське право.

-З’являються перші кодифікації права

97.Риси розвитку буржуазного права:

-         більш еволюційний шлях;

-         формування національних правових систем;

-         проголошення права приватної власності, його юридичне закріплення та свобода підприємницької діяльності;

-         формування основних правових систем:

континентальної

англо-американської

мусульманської

соціалістичної

-         зміни в джерелах права (не звичай, а НПА стає основним джерелом права, виникає таке джерело, як делеговане законодавство);

-         початок кодифікаційних робіт;

-         поява норм міжнародного права і його вплив на національне право.

98. Загальна характеристика новітньго періоду

- право розвивається довільно - правонаступництво - розвиваєтьс національна правова система, формування міжнародного і європейського права - зближення національних правових систем - юридична рівність всіх людей визначено Декларацією 1948 - зміна в структурі держави і форм права (розширення системи форм права, закон - основне джерело) - кодифікація і консолідація (англійський акт 1967 про кримінальне право в Англії) - делеговане законодавство як нове джерело (акт органів виконавчої влади) - формування виборчих систем (виборчий ценз, в 20 ст жінки отримали право голосувати в США)  - поява нових галузей права - міжнародне, авторське, патентне, банківське, космічне, медичне.

99.Незалежність куби.

Куба стала независимой в 1902 г. в результате начатой в 1898 г. американо-испанской войны. Однако фактически она была превращена в полуколонию США и обрела подлинную независимость лишь после свержения диктатуры Ф. Батисты в 1959 г. Новые руководители страны выбрали курс на проведение социалистических преобразований по образцу СССР, разорвали дипломатические отношения с США. В 1961 г. Куба стала первой социалистической страной в латиноамериканском регионе. Примерно 15 лет она последовательно придерживалась советской модели преобразований.

В соответствии с Конституцией 1976 г. (с поправками 1992 г.) высшим органом власти в республике является Национальная ассамблея, которая выбирает из числа своих депутатов Государственный совет, а также утверждает членов Совета министров. В выборах 1998 г. в Национальную ассамблею приняло участие около 98% населения, что было расценено руководством страны как очередной кредит доверия. В стране не допускается политический и идеологический плюрализм, сохраняются некоторые ограничения свободы слова, печати и собраний. На руководящие должности выдвигаются представители реформаторского крыла, преимущественно из среды способной молодежи. По форме государственного устройства Куба является социалистической республикой парламентского типа. Это единственное социалистическое государство в Западном полушарии. Вся полнота власти в парламенте принадлежит только одной партии — Коммунистической партии Кубы.

Кубинская революция — вооружённая борьба за власть на Кубе, начавшаяся 26 июля 1953 года и закончившаяся 1 января 1959 победой восставших(Фидель Кастро.)

100.Держави-анклави

Анкла́в (енклав) (фр. enclave — від лат. inclavare — закривати на ключ) — територія однієї держави, оточеної зі всіх сторін територією іншої держави або частина території однієї держави, яка не має спільних меж зі своєю материнською частиною і є оточеною територією іншої держави.

1. Монако.

Виникла у 1215 році. Була Генуезською колонією.

Дуже густонаселена, поділена на 10 районів. Середня людина може пройти всю територію за 56 хвилин. У 1789р. Франція захопила Монако, а в 1860 році Наполеон ІІІ надав йому свободу.

1911р. – прийнято І Конституцію.

1962р. – прийнято ІІ Конституцію, яка діє і зараз. У 2002 році до неї внесено зміни, за якими право законодавчої ініціативи надано Національній раді.

Державний устрій – конституційна монархія з побічними ознаками дуалізму. Національна рада – законодавчий орган, що ділить законодавчу владу з князем. Влада князя є необмеженою.

Парламент однопалатний (24 депутати, що обираються кожні 5 років). За Національною радою закріплено досить небагато повноважень.

Виконавча влада – Державна Рада. (4 особи). ЇЇ очолює державний міністр, який обов’язково повинен бути французьким громадянином. Його кандидатура утверджується князем за подання Французького уряду.

Судова влада очолюється князем, а правосуддя вершиться від його імені.

Риси соціального ладу та правової системи:

• високий рівень сфери послуг.

• відсутність зовнішнього боргу

• доходи фіз. осіб, що постійно проживають в Монако не оподатковуються.

• правова система – романо-германський тип. В окремих сферах (страхування, поштові послуги та ін.) діє законодавство Франції.

• велика кількість іноземних інвестицій, пільговий режим для іноземних компаній.

2. Світлійша республіка Сан-Маріно

Найменша за розмірами, проте найдавніша республіка Європи. Сан-Маріно засноване у 301 році. Населення – 32 тис. чол, 30 населених пунктів. Середня довгота життя – 81 рік.

Глави держави – 2 капітани-регенти, призначені Великою генеральною радою (Парламентом). Скаладається вона з 60 чоловік, строк повноважень депутатів – 5 років. Обираються капітани кожні півроку.

Оригінальний орган влади – Аренго (асамблея глав сімейств). Аренго зберігає за собою право подання петицій та редагування статутів Сан-Маріно.

Існує 8 політичних партій.

Основа економіки – торгівля. Жорсткі умови набуття громадянства. Право громадянства набувається за народженням та усиновленням. Ценз осілості – 30 років.

3. Гонконг («Пахуча гавань»)

Гонконг – це спеціальний адміністративний район КНР з 1 червня 1997 року.

Діє основний закон, який прирівнюється до Конституції. В ньому визначено, що Г. – це суверенна держава. З 1842 року Гонконг був колонією Англії.

Столиці немає. 2 державні мови – англійська і китайська.

Форма правління – залежна територія. Г. залежить від Китаю у сферах оборони і зовнішніх відносин, інші сфери належать до юрисдикції уряду Г. Діє принцип «одна країна – дві системи».

Г. має статус «Франко порто»- всесвітній порт.

Уряд Г. – Адміністрація, яка очолюється головним міністром, якого обирає Комітет по виборам. Комітет по виборам складається з 800 осіб, які представляють ділову еліту.

У системі органів влади діє також Законодавче зібрання, яке складається з 60 депутатів. 30 з них обираються за географічними округами, а 30 за функціональними округами. (Функціональний округ – це група людей певної професії). Будь-який закон має бути підписаний головним міністром.

Загальні риси держав-анклавів:

• наявність залежності від великих сусідів.

• невелика територія

• оригінальні системи органів влади.

• вільна ринкова економіка.

• розвинена система послуг

• наявність пільг для бізнесу

• великі розміри зарубіжних інвестицій

• невелика кількість збройних сил

• незначна роль виробничої сфери в структурі економіки.

• жорсткі умови набуття громадянства

• високий рівень життя

• висока тривалість життя

101.Конституция Италии.

После длительных дебатов в Учредительном собрании 22 декабря 1947 г. Конституция Итальянской республики была утверждена и 1 января 1948 г. вступила в силу.

Конституция провозгласила Италию демократической республикой, основанной на труде, и установила, что суверенитет принадлежит народу. Задачей республики было объявлено устранение препятствий экономического и социального характера, которые фактически ограничивают свободу и равенство граждан, мешают полному развитию человеческой личности и действительному участию всех в политической, экономической и социальной жизни страны. В частности, предусматривалась возможность национализации предприятий, имеющих важное общественное значение. Эти положения представляли собой юридическую базу, опираясь на которую, демократические силы могли вести борьбу за прогрессивные преобразования не только в политической, но и социально-экономической сферах.

В Конституции закреплен широкий круг демократических прав и свобод граждан.

Высшим органом законодательной власти стал двухпалатный парламент. Нижняя палата — палата депутатов — по избирательным законам 1948 г. выбирается всеобщими и прямыми выборами по пропорциональной избирательной системе. Верхняя палата — сенат — избирается по областям Италии по смешанной избирательной системе, содержащей элементы мажоритарной и пропорциональной систем. Палаты равноправны в вопросах законодательства и контроля над правительством.

Главой государства является президент, избираемый на совместном заседании палат с участием представителей от областей сроком на 7 лет. К полномочиям президента относится верховное командование вооруженными силами, назначения на высшие государственные должности, право помилования, представительство республики в международных отношениях. Он может на один месяц задержать вступление закона в силу, в особых случаях издавать декреты, имеющие силу закона, и имеет право роспуска парламента. Акты президента нуждаются в контрасигнации премьер-министра правительства.

Правительство Италии назначается президентом, но ответственно перед парламентом. Конституция допускает (с некоторыми ограничениями) делегацию законодательных полномочий парламентом правительству и предоставляет правительству право в чрезвычайных обстоятельствах издавать декреты, имеющие силу закона.

В системе высших органов республики Конституция предусмотрела также Высший совет магистратуры — орган по руководству судебной системой, и Конституционный суд, предназначенный для проверки конституционности законов и иных актов властей.