17. Теорія раціональних очікувань і нова класична макроекономіка

Однією із течій сучасного економічного консерватизму, яка виникла у 70-80-х рр. ХХ століття, є „теорія раціональних очікувань” (Ф. Модільяні) або як її ще називають “нова класична макроекономіка” (Дж. Тобін), “нова класика”.

Її прихильники виходять з того, що економічні суб'єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами, економічні суб'єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон'юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати майбутні зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім інтересам.

Засновником та ідейним лідером теорії раціональних очікувань є професор Чиказького університету Р. Лукас (у 1995 р. йому була присуджена Нобелівська премія з економіки). Суттєвий внесок в розвиток даної концепції здійснили також Т. Сарджент, Н. Воллес, Дж. Лонг, Ч. Плоссер та Е. Прескотт.

Гіпотеза раціональних очікувань вперше була запропонована у 1961 р. Дж. Ф. Мутом в статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів. Через десятиліття Р. Лукас та його однодумці плідно використали гіпотезу раціональних очікувань для обґрунтування неефективності ДРЕ.

Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації.

Р. Лукас та його послідовники вважали, що уряд може вплинути лише не номінальні змінні (наприклад, темп інфляції), проте він є безсилим по відношенню до реальних величин, як то виробництво та зайнятість. На їх думку, не існує ніяких можливостей для проведення анти- циклічної стабілізаційної політики, а крива Філіпса може бути лише вертикальною.

З теорії РО випливають два суттєвих висновки: 1) гроші є не просто нейтральними (по відношенню до реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними. Якщо монетаристи визнавали нейтральність грошей лише в довгостроковому періоді, то нові класики стверджують, що вони є нейтральними й в короткостроковому періоді; 2) раціональні очікування економічних суб’єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах – чи то бюджетне, чи то грошово-кредитне.

18. Виникнення інституціоналізму, його ідейно-теоретичні основи та методологія

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується пануванням в економіці монополій, централізацією виробництва і капіталу, а також соціальними суперечностями в суспільстві. Своєрідною реакцією на панування монополій у ринковій економіці стає новий напрям в економічній науці – інституціоналізм як альтернатива неокласичній теорії.

Його особливість полягає в тому, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували їх за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці. хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго залишався таким.

Еволюціонуючи, інституціоналізм набув нових рис, змінилося його місце, в науці, ідеї інституціоналізму позначалися на поглядах багатьох економістів.

Оскільки його агентам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.