22. Завдання / та функції класного керівника, куратора

Аналізуючи завдання та функції класного керівника/куратора, необхідно зазначити, що неможна залишати поза увагою той факт, що сама їм належить найбільшою мірою сприяти забезпеченню гармонійного розвитку, соціальної активності, правильної громадянської позиції та відповідальності, працьовитості та ініціативності й інших позитивних якостей молодих людей.

Отже, завданнями класного керівника/куратора є:

- організація колективу шляхом умілого впливу на вихованців з метою встановлення між ними необхідних контактів, взаемопідтримки та допомоги.

- вчення документації вихованців для усвідомлення рівня спілкування з кожним із них;

- розвиток пізнавальних інтересів через координацію їх дій у напрямі пізнання самих себе;

- сприяння забезпеченню здорового способу життя у навчальний та поза навчальний час;

- підвищення загальнокультурного рівня дітей та молоді через залучення їх до спілкування, участі у різноманітних заходах;

- формування відповідального ставлення до навчання.

- прищеплення поваги до результатів своєї праці та праці інших людей.

До функцій класного керівника/куратора відносять:

- виховна- включає його вплив через систему різноманітних виховних заходів на формування наукового світогляду вихованців, їх духовно-моральних, вольових, емоційних, етичних, естетичних, фізичних та професійних якостей. Вона здійснюється у повсякденній роботі з молоддю і передбачає постійний вплив педагог на її свідомість.

- організаційна- полягає в ініціювання організації виховних заходів, їх попередній підготовці(планування, проектування), проведенні заходу, підведенні підсумків та забезбеченнні об’єктивної оцінки здійсненого, аналіз досягнутих результатів;

- координаційна функція- виглядає як узгодження, приведення до відповідностей якихось задумів, розмежування часу їх реалізації з часом реалізації сінших планів.

- соціально-спрямовуюча функція має на меті спрямування життєдіяльності молоді з урахуванням її потреб і потреб суспільства, взаємовідносин у ньому, поділів його на групи, партії, течії.

Касний керівник/куратор повинен сприяти участі вихованців у громадських організаціях, забезпеченню реалізації положень законодавства щодо пільг для молоді, отриманню академічних відпусток у разі потреби, поновленню після відрахування.

23. Загальні форми організації виховання.

Форми виховання (виховної роботи) – це варіанти організації конкретного виховного процесу; композиційна побудова виховного заходу. Вони завжди взаємопов'язані зі змістом.

Форма виховання — це зовнішнє виявлення процесу виховання. Якщо зміст процесу виховання вказує на те, що є, то форма —у якому вигляді проявляється. Звісно, зміст викликає зміну форми і навпаки. Зміст формується, форма наповнюється змістом. Провідна роль належить змісту. Зміст виховного процесу, як вже відомо, складають якості і властивості соціально активної особистості, яка в своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями. В практичній педагогічній діяльності цей зміст втілюється в конкретну організацію, яка повинна йому відповідати. Невідповідність між змістом і формою, формою і змістом гальмує розвиток виховного процесу. Існують різні форми організації виховного процесу. Кожна з них використовується для реалізації певного змісту виховання в певних умовах. При цьому змінюється насамперед кількість дітей: одиниці, десятки, сотні. Тому першим критерієм аналізу форм виховання є критерій кількісний. За кількістю охоплених процесом виховання школярів форми виховання поділяються на індивідуальні, мікрогрупові, групові (колективні) і масові. Число вихованців у групі (колективі) коливається від 5—7 до 25—40, у масових формах верхня межа числа не обмежена. Груповими формами виховання є всі види групової навчально-пізнавальної діяльності учнів, наукових об'єднань, діяльність гуртків різного спрямування, групові бесіди, зустрічі, диспути тощо. Масові форми виховання бувають простими й комплексними. Прості — це ті, в яких зміст розкривається, в основному, за допомогою одного засобу, методу (виступ, лекція, зустріч, розповідь та ін.) Комплексні масові форми характеризуються складністю структури, різноманітністю використаних засобів та методів (літературний вечір, учнівські вечорниці, КВК, тематичний ранок тощо). Порівняння ефективності різних форм виховання свідчить, що перевагу мають індивідуальні і мікрогрупові форми виховання, завдяки можливості оперативно змінювати педагогічну тактику за зміни умов. Проте висока економічна вартість цих форм не дозволяє їх широко використовувати. Тому більшість сучасних виховних систем прийшла до використання групових (колективних) форм виховання, які за умови кваліфікованого педагогічного керівництва є досить ефективними і відносно не дорогими.

24. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ» набув чинності з 05.03.2002 року. З тих пір в закон було внесено декілька змін (остання – 19.01.2010) та коригувань, внесених Конституційним судом. В преамбулі зазначено, що цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для

самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях. Закон складається із 69 статей та 14 розділів, а саме:

• Розділ 1. Загальні положення

• Розділ 2. Структура вищої освіти. Документи про вищу освіту

• Розділ 3. Стандарти вищої освіти

• Розділ 4. Управління у галузі вищої освіти

• Розділ 5. Вищі навчальні заклади

• Розділ 6. Управління вищим навчальним закладом

• Розділ 7. Організація навчально-виховного процесу

• Розділ 8. Учасники навчально-виховного процесу

• Розділ 9. Підготовка наукових і науково-педагогічних працівників

• Розділ 10. Наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах

• Розділ 11. Фінансово-економічні відносини в системі вищої освіти

• Розділ 12. Міжнародне співробітництво

• Розділ 13. Відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту

• Розділ 14. Прикінцеві положення

Розділ 1 дає законодавче визначення основних понять (вища освіта, зміст вищої освіти, професійна підготовка тощо), декларує основні принципи державної політики у сфері вищої освіти та право громадян на вищу освіту. Згідно цього розділу: «вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації»

Розділ 2 визначає структуру, освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти, а також встановлює види документів про вищу освіту та регламентує післядипломну освіту. Розділ 3. Визначає систему державних стандартів у вищій освіті та її науково-методичне забезпечення. Розділ 4. Регулює розподіл повноважень контролю та керівництва у сфері державної освіти між органами державної влади та місцевого самоврядування та власником навчального закладу (якщо мова йде про приватний навчальний заклад). Розділ 5 визначає мету діяльності, правовий статус вищого навчального закладу, їх рівні акредитації та типи, а також регламентує питання створення, ліквідації, реорганізації, ліцензування, структуру та принципи управління вищого навчального закладу. Розділ 6 визначає повноваження, обов’язки та процедуру затвердження органів управління навчального закладу, а також органів студентського самоврядування. Розділ 7 регламентує структуру, права та обов’язки учасників навчально-виховного процесу. Розділ 8 висвітлює питання щодо наукових ступенів та вчених звань, форм підготовки наукових та науково-педагогічний працівників вищої кваліфікації (аспірантура, докторантура) та діяльності спеціалізованих вчених рад. Розділ 10 регламентує мету, принципи організації та управління науковою та науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах. Розділ 11 регламентує правових режим майна, фінансування та платні послуги у вищих навчальних закладах. Розділ 12 висвітлює питання державної політики у галузі міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти, основні напрями та зовнішньоекономічну діяльність вищих навчальних закладів. Розділ 13 містить лише одну статтю, назва якої збігається із назвою розділу. У прикінцевих положеннях мова йде про завдання органам державної влади привести у відповідність до цього закону інші нормативно-правові акти.

25. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАГАЛЬНУ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ» набув чинності 23.06.1999 року, із тих пір у закон було внесено декілька змін (остання 06.09.2011) та коригувань, внесених Конституційним судом. В преамбулі зазначено, що цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні. складається із 48 статей та 11 розділів, а саме:

• Розділ 1. Загальні положення

• Розділ 2. Загальноосвітні та інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти

• Розділ 3. Організація навчально-виховного процесу у загальноосвітніх навчальних закладах

• Розділ 4. Учасники навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах

• Розділ 5. Державний стандарт загальної середньої освіти

• Розділ 6. Управління системою загальної середньої освіти

• Розділ 7. Науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти

• Розділ 8. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база загальноосвітніх навчальних закладів

• Розділ 9. Міжнародне співробітництво

• Розділ 10. Відповідальність у сфері загальної середньої освіти

• Розділ 11. Прикінцеві положення

Розділ 1 визначає основні завдання законодавства України про середню освіту, визначає систему та мету загальної освіти та дає визначення поняття «загальна середня освіта» як «цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.» Розділ 2 визначає типологію закладів загальної середньої освіти, їх статус та процес створення, ліквідації та реорганізації. Розділ 3 визначає терміни та форму навчання, правила щодо наповнюваності класів, навчальних планів та навантаження на учнів, виховний процес та порядок зарахування учнів. Розділ 4 визначає учасників виховного процесу (учні, педагогічні працівники), їх права та обов’язки. Розділ 5 дає визначення поняття державного стандарту загальної середньої освіти, процедуру його розробки та затвердження, його структуру, а також процедуру атестації знань учнів. Розділ 6 визначає органи управління навчальним закладом, їх повноваження та державний контроль над діяльністю навчальних закладів. Розділ 7 складається із двох статей, що визначають завдання та здійснення науково-методичного забезпечення системи загальної освіти. Розділ 8 складається із трьох статей, дві з яких відповідають назві розділу, а третя визначає штатні розписи загальноосвітніх закладів. Розділ 9 та 10 складаються з однієї статті кожен, назви яких відповідають назвам розділів. В прикінцевих положеннях зазначено терміни набуття чинності окремих положень закону, а також завдання органам державної влади привести у відповідність до цього закону інші нормативно-правові акти.