інфляція створює сприятливі умови для встановлення авторитарних режимів.
68. Регулювання інфляції. Крива Філіпса.
Залежність між інфляційними процесами і рівнем безробіття – досліджував Філіпс (в 50-х роках) в період з 1861 по 1958 рр. тенденцію залежності між рівнем інфляції і рівнем безробіття.
X – рівень інфляції
Y – рівень безробіття
Стагнація – це зупинення виробництва. Інфляція – підвищення загального рівня цін. Стагфляція – дефіцит на все і зростання цін.
Заходи по подоланню інфляції:
адаптаційні заходи: відносять індексацію доходів;
заходи боротьби з інфляцією: відносять монетарні заходи.
В 1994 році в нас з’явилася сурогатна національна валюта. В 1996 році була проведена грошова реформа, яка дала підстави до більш сталого розвитку економіки.
69. Інфляція в Україні: особливості та методи регулювання.
Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий ґрунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90 –х років. Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р лібералізував ціни, які швидко почали зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичайним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально – економічних наслідків.
Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40 %. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни ПР цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, короткострокові кредити у 1993 році становили 97,2 %. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п’ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва.
На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90- х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80 %, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.
У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992 –1995 рр. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов’язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Ще у 1993 було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 році уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була ,по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки. Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента Україні. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній Економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями – кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.
Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.
Продумана політика уряду і НБУ у 1994 – 1996 роках дала змогу успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення – 10,1 у 1997 році. Проте фінансова криза в Росії у 1998 році не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передавалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 році становив уже 20 %. Паливна криза в Україні у середині 1999 році , а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 році прискорилися: її рівень сягав 25 %.
Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.
78. Державний бюджет. Бюджетна система.
79. Податкова система і податкова політика.
80. Формування податкової системи в Україні.
89. Світове господарство: поняття та етапи його розвитку.
Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн - міжнародних економічних відносин.
У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною.
Таким чином, поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами. Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.
Основні етапи розвитку світового господарства:
Світове господарство склалося на початку XX ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв'язків, що стало наслідком розвитку суспільного виробництва.
Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX ст. у провідних країнах великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план, замість переважно торгових відносин, виробничих зв'язків, в основі яких лежав вивіз капіталу. Наприкінці XIX ст. в епоху формування крупних монополістичних об'єднань цей процес в основному завершився.
У XX ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких, зокрема, напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.
Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні.
90. Міжнародний поділ праці.
На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.
Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.
Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Японія - найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелектроніки і робото будування; країни Ближнього Сходу - нафти.
Велику роль у прискоренні процесу відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція ХІХ ст. - спричинила переворот у галузевому поділі праці. Міжнародний поділ праці дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва.
На сучасному етапі внутрішньогалузева спеціалізація поділяється на такі види:
Предметна спеціалізація - випуск окремих видів продукції;
Типорозмірна - створення виробів певного типу і розміру;
Подетальна - це випуск не готової продукції, а її частини
Технологічна - полягає в розміщенні на території якої-небудь країни ланок виробництва певного товару.
Наукова - забезпечує окремій країні зосередитися на певних видах наукової діяльності.
Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі у ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля, яка нині є найрозвинішеною формою міжнародного поділу праці. Адам Сміт, класик економічної науки. Застосував для з'ясування причин розвитку світового ринку поняття витрати виробництва різних товарів. Якщо порівняти. Наприклад витрати виробництва вівса і виноградного вина у Шотландії і Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград в Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться і обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.
Для зовнішньої торгівлі важливе місце має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Конкурентоспроможність товару визначається порівнянням сукупних його характеристик із характеристиками товарів - конкурентів за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.
91. Міжнародна торгівля.
Міжнародна торгівля – сфера міжнародних товарних відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) різних країн. З іншого боку, міжнародна торгівля є сукупністю зовнішньої торгівлі всіх країн світу. При цьому зовнішня торгівля окремих країн виступає складовою міжнародної торгівлі. Розрізняють торгівлю товарами і послугами. Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують:
1) експорт;
2) імпорт;
3) торговельний баланс;
4) загальний обсяг зовнішньої торгівлі (зовнішньоторговельний оборот);
5) загальний обсяг міжнародної торгівлі (світовий товарообіг);
6) товарна структура;
7) географічна структура.
Зауважимо, що в міжнародній практиці під експортом та імпортом розуміють винятково операції комерційного характеру. Поставки у вигляді допомоги, дарунків, що здійснюються на неповоротній основі, до вартості експорту та імпорту не включаються, а враховується окремо. Торговельний баланс визначається як різниця між обсягом товарного експорту країни та товарного імпорту. Може бути додатнім чи від’ємним.
Зовнішньоторговельний оборот – це сума вартості експорту та імпорту тієї чи іншої країни. Розрізняють вартісний та фізичний обсяги зовнішньої торгівлі. Вартісний обсяг обраховується за певний проміжок часу в поточних цінах відповідних років з використанням поточних валютних курсів. Фізичний обсяг зовнішньої торгівлі розраховується в незмінних цінах і, відповідно, дозволяє здійснювати необхідні співставлення та визначити її реальну динаміку. На відміну від обсягу зовнішньої торгівлі окремих країн, світовий товарообіг складається з суми тільки обсягів експорту всіх країн, виражених у доларах США.
92. Міжнародний рух капіталів.
Міжнародний рух капіталу - однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
Причини міжнародного переміщення капіталу
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:
відмінності у витратах виробництва;
бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження;
бажання захистити свій капітал від інфляції;
непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні;
прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.
З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці. Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.
Чинники, що зумовлюють міжнародний [рух] капіталу
Теорія ринкової влади С.Хаймера - суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.
Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.
Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.
Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.
Концепція оборони національного суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.
Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.
Інфраструктура міжнародного ринку капіталів
кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржах;
інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;
великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних суб’єктів;
страхові компанії;
інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.
Форми міжнародного руху капіталу
За джерелами походження:
офіційний (державний);
приватний (недержавний) капітал.
За характером використання коштів:
підприємницький;
позичковий (міжнародний кредит);
міжнародна економічна допомога.
За термінами вивезення капіталу:
короткостроковий (до одного року);
середньостроковий (більше одного року);
довгостроковий (більше 3 років).
За типом фінансових зобов'язань:
кредитні операції;
інвестиційні операції.
93. Міжнародна міграція робочої сили.
Міжнародна міграція робочої сили включає два взаємопов’язані процеси: а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни певного контингенту людей; б) імміграцію, тобто в’їзд їх в іншу країну.
У зв’язку з цим існують поняття міграційного сальдо – різниця між показниками еміграції з країни та імміграції до країни.
Міжнародна організація праці (МОП) розробила класифікацію видів сучасної міжнародної міграції населення. Вона охоплює такі структурні елементи:
а) переселенці – тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання. Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн. Цей потік ґрунтується, насамперед, на принципі об’єднання сімей – початкова імміграція останнім часом ускладнюється на рівні національних господарств;
б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється термін перебування в приймаючій країні. До цієї групи належать:
– сезонні працівники, які приїздять на період збирання врожаю;
– некваліфіковані або мало кваліфіковані працівники;
– фронтальєри – мігранти, які щоденно перетинають національний кордон, щоб працювати в сусідній країні;
в) професіонали, для яких характерним є високий рівень підготовки, тобто наявність відповідної освіти та досвіду практичної роботи. Саме для цієї класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» – міграція науковців та інженерно-технічних працівників високого рівня (цей потік становить 3 – 5 % у загальному обсязі трудових мігрантів). Відзначимо, що до цієї групи входять також студенти, які отримують освіту в іншій країні;
г) нелегальні іммігранти. Цим терміном характеризуються особи, які нелегально в’їхали до країни; особи, які в’їхали легально, але вчасно не виїхали, тобто мають прострочену візу; а також особи, які в’їхали за туристською візою, але займаються трудовою діяльністю;
д) біженці – особи, що змушені емігрувати з своєї країни внаслідок будь-якої загрози (політичні, релігійні, національні переслідування).
94. Міжнародні науково-технічні зв’язки.
Сучасні міжнародні науково-технічні зв'язки являють собою комплекс найрізноманітніших відносин, що виникають як на рівні організацій, підприємств, об'єднань підприємств, так і на рівні держав і міждержавних організацій. Вони здобувають різні форми обміну, співробітництва, що розвиваються, удосконалюються, доповнюють один одного. Обмін науково-технічними досягненнями може бути як безкоштовним, так і комерційним.
Міжнародні некомерційні науково-технічні зв'язки
По каналах міжнародних зв'язків в області обміну науково-технічними досягненнями відбувається передача науково-технічної інформації у формі знань і технології, тобто навичок, способів виробництва, конструкцій нових виробів. Обмін новими знаннями дає можливість потенційним партнерам по науково-технічному обміні орієнтуватися в напрямках розвитку науки і техніки, одержувати загальні зведення про наявні досягнення в різних галузях науки і виробництва. Передача науково-технічної інформації відбувається в основному на некомерційній основі і створює можливості для розвитку майбутньої торгівлі технологіями. Найважливішими формами некомерційних науково-технічних зв'язків є: обмін науковими і технічними знаннями через особисті контакти вчених і фахівців, науково-технічні публікації, міжнародні виставки і ярмарки, реклама, некомерційна передача технічних знань країнам, що розвиваються, некомерційні потоки технологій у структурах приватних фірм.
Технологічна допомога країнам, що розвиваються, у залежності від кількості країн, що беруть участь у проекті може бути:
двостороння - здійснюється по угодах між урядами країни-донора і країни одержувача допомоги;
багатобічна - здійснюється декількома країнами у відношенні одного країни-одержувача.
Розвиток такого прогресивного явища як некомерційний обмін науково-технічними знаннями в міжнародному масштабі стримується поруч факторів:
мілітаризація наукових досліджень;
перехід на роботу з наймання до власника капіталу науково-технічних кадрів, у результаті чого їхня робота засекречуєтся або оформляється як власність роботодавця;
універсальна попередня цензура публікацій науковців.
В області некомерційної технічної допомоги країнам, що розвиваються, часто спостерігається інвестування засобів у технології вчорашнього дня, у такий спосіб країни, що передають технології в країни, що розвиваються, заробляють іноді суми, що перевищують допомогу.
Науково-технічне співробітництво організацій і підприємств, розташованих у різних країнах, або ж державних організацій і структур має своєю метою досягнення визначеного результату, у якому зацікавлені сторони, що співробітничають. При цьому відбувається об'єднання усіх або частини знаходяться в їхньому розпорядженні матеріальних, фінансових ресурсів, науково-дослідних кадрів, результатів попередніх розробок кожної сторони. Через цю форму міжнародних зв'язків досягається як економія ресурсів на досягнення результатів, так і скорочення ризику у випадку невдачі. Отриманими в процесі співробітництва науково-технічними знаннями і результатами мають право користуватися всі учасники відносин. Ступінь участі в кінцевому результаті звичайно визначається пропорційно частці участі у виконаних роботах.
Основними формами науково-технічного співробітництва є:
координація наукових і технічних досліджень:
спільне проведення досліджень;
кооперація робіт в області наукових і технічних досліджень.
Поряд із застосуванням цих основних форм науково-технічне співробітництво здійснюється також через проведення наукових і технічних досліджень за замовленням, надання технічної допомоги і послуг науково-технічного характеру, навчання і стажування фахівців.
Доцільні форми співробітництва визначаються в кожнім конкретному випадку, виходячи з цілей і змісту робіт. По можливості перевагу віддають кооперації, що забезпечує більш прискорене в порівнянні з іншими формами співробітництва впровадження й освоєння результатів виконаних у ході спільних робіт досліджень і проектів. Для посилення достоїнств і ослаблення недоліків окремих форм співробітництва часто використовуються їхні різні сполучення.
Для юридичного оформлення відносин, що виникають при здійсненні науково-технічного співробітництва, складають:
міжнародні угоди, предметом яких може бути співробітництво в проведенні наукових і технічних досліджень по обраних проблемах, створення тимчасового колективу, спільної лабораторії, міжнародної науково-технічної організації;
цивільно-правові договори або контракти між організаціями різних країн, предметом яких може бути проведення наукових і технічних досліджень на основі кооперації або за замовленням, створення тимчасових колективів або лабораторій, ліцензійні договори.
Міжнародні комерційні науково-технічні зв'язки
У більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами:
1. Патент - свідчення, видаване компетентним урядовим органом винахідникові і його монопольне право, що засвідчує, на використання цього винаходу. Термін дії патенту 15-20 років і тільки на території тієї країни, де він виданий.
2. Ліцензія - дозвіл, видаваний власником технології (ліцензіаром), захищеної або незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцезіату) на використання цієї технології протягом визначеного часу і за визначену плату.
3. Копірайт (право відтворення) - ексклюзивне право автора літературного, аудіо- або відео-твору на показ і відтворення своєї роботи.
4. Товарна марка - символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.
95. Спільне підприємництво: сучасні форми.
Спільне підприємництво - це різноманітні форми виробничо-господарської діяльності партнерів двох або кількох країн, яка ґрунтується на об'єднанні зусиль, фінансових засобів, матеріальних ресурсів, довгострокових гарантій збуту товарів, систематичному оновленні продукції, науково-виробничій і торговій кооперації, участі в прибутках, розподілі технічних та інвестиційних ризиків.
Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства і вільні економічні зони.
Концесія - це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі.
Консорціуми - це тимчасові союзи господарських незалежних фірм або організацій, що виникають з метою скоординованої підприємницької діяльності. У практиці світогосподарських зв'язків консорціуми найчастіше створюються для успішного ведення суперництва за отримання замовлень і для їх спільного використання. Фірми й організації однієї або кількох країн об'єднуються в міжнародні консорціуми, щоб підвищити свою конкурентоспроможність. Консорціум, як правило, несе солідарну відповідальність перед замовником, а кожний його член - майнову відповідальність у межах 8-10 відсотків його частки у замовленні. У 60-х роках виникають консорціуми нового типу, в яких беруть участь не тільки деякі фірми, а й цілі держави (наприклад. Міжнародний консорціум супутників зв'язку - Інтелсат). За умов НТП консорціуми виникають переважно в нових галузях або на cтику різних галузей. У цьому разі передбачається не лише об'єднання капіталів, а й проведення спільних наукових досліджень. При входженні до консорціуму компанії повністю зберігають свою самостійність. Однак у тій частині діяльності, яка стосується цілей консорціуму, вони підпорядковуються спільно обраному керівництву.
Консорціуми виникають як породження конкуренції, але самі по собі не лише не послаблюють її, а, навпаки, значно загострюють, піднімаючи на якісно новий рівень змагання надмонополій.
Акціонерні товариства - організаційна форма об'єднання підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств. Акціонерні товариства бувають двох основних видів: закриті, акції яких належать кільком приватним особам (засновникам) і не надходять у вільний продаж; відкриті (в деяких країнах вони мають назву «публічні»), акції яких вільно продаються і купуються на фондовій біржі.
Спільні підприємства - це виробничі підприємства, торгові фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, які створюються для координації господарської діяльності деяких фірм і підприємств на засадах збереження власності на майно його учасників. У разі необхідності учасникам таких підприємств надається право частково об'єднувати своє майно для проведення окремих господарських операцій або здійснення діяльності впродовж тривалого часу.
96. Еволюція світових валютно-фінансових систем.
Зростання обсягів міжнародної торгівлі, ускладнення торговельної діяльності вже в І тисячолітті до н.е. зумовили потребу в удосконаленні розрахункових операцій. Майже одночасно в малоазійській державі Лідія на зламі VIII—VII ст. до н.е та в Стародавній Греції на острові Егіна в VII ст. до н.е. виникли монети, які поступово стають універсальним платіжним засобом, посередником торговельних операцій між народами і країнами, об'єктом купівлі-продажу. На загальнодержавному рівні єдина "валюта" — золотий "дарик" — була запроваджена в Персії царем Дарієм І (522—486 рр. до н.е.). У Київській Русі, за свідченням "Руської правди", грошовою одиницею обміну спочатку виступали куни, або гривні кун (зливок срібла в 1/2 фунта). Водночас в обігу на території Київської Русі перебували і металеві гроші інших країн ( диргеми, арабські монети VIII—X ст.). Власні металеві (срібні) монети у Стародавній Русі почали карбувати за часів київського князя Володимира (? — 1015), проте розрахунки за зовнішньоторговельними операціями здійснювалися як металевими грошима, так і хутром. В період становлення Російської централізованої держави розвиток торговельно-грошових відносин стимулював формування грошово-фінансової системи, основою якої став карбованець (розрахункова одиниця).
Перші паперові гроші у вигляді розписок банків виникли у Стародавньому Китаї: з XIV ст. вони почали поступово витісняти мідні монети. У XVII ст. процес заміни монет паперовими грошима розпочався в Японії та Європі.
Розширення зовнішньої торгівлі збільшувало кількість видів грошових одиниць, шо оберталися на світовому ринку, а різноманітність валют і коливання їхньої вартості викликали потребу в обміні одних валют на інші й поступовому формуванні міжнародної валюти (евбейський талант срібла, наприклад, був своєрідною міжнародною валютою Стародавньої Греції).
Та за всієї важливості грошей як елементу світової валютно-фінансової системи вони були і залишаються лише складовою цієї системи. Процес становлення національних та регіональних грошово-валютних систем супроводжувався формуванням банківської, кредитної, біржової та податкової систем, утворенням відповідних інституцій з чітко виокремленими та законодавчо закріпленими функціями, становленням міжнародних валют-но-фінансових ринків і центрів.
У Стародавній Греції операції з обміну однієї валюти на іншу, встановлення їх співвідношення та якості кожної монети, обслуговування грошових операцій купців, посередництва у взаємних платежах здійснювали міняйли (трапезити). Міняльна справа, безготівкові розрахунки були основою приватного банківського промислу, особливо розвинутого в Афінах. Накопичені в банках вільні гроші, як власні, так і довірені міняйлу, віддавалися в позику, вкладалися в торговельні підприємства піц процент, який звичайно дорівнював 12—18 % річних, а при кредитуванні зовнішньоторговельних операцій, пов'язаних із заморськими експедиціями, зростав до 30 %. У Стародавній Греції роль перших банківських установ відігравали також храми, які, володіючи вільними коштами, здійснювали кредитування не лише приватних осіб, ай цілих грецьких полісів (наприклад, Делоський та Дельфійський храми проводили значні лихварські операції). Аналогічні банківські установи існували і в інших країнах стародавнього світу, наприклад у Вавилонії (кінець VIII — початок V ст. до н.е.). Подальшого розвитку й певної правової регламентації та спеціалізації за видами операцій набула банківська справа у Стародавньому Римі, де римські банкіри (аргентарії) здійснювали всі грошові операції, виступали посередниками в розрахунках і де використовувалися чеки, переказні векселі, інші платіжні документи. Починаючи з І ст. н.е. Рим стає своєрідним світовим центром грошових операцій, аукціонів, світовою біржею. У міру розвитку продуктивних сил, поширення і вдосконалення системи валютно-фінансових відносин у Європі в XI—XV ст. виникають і утверджуються банки та інші кредитні установи. Установи, що надавали позики під заставу речей, вперше були засновані у Франції вихідцями з Ломбардії (Північна Італія). Рівень позичкового процента в ті часи коливався в межах 15—25 %. Активну роль у формуванні банківської системи європейських країн відігравала католицька церква. Розвиток зовнішньоторговельних зв'язків, посилення економічної ролі держави, проведення нею активної зовнішньоекономічної політики об'єктивно вели до інституціоналізації банківської сфери. За безпосередньої участі держави вже за доби Середньовіччя в цілій низці країн відбувається процес становлення центральних банків, яким було надано право грошової емісії і які ставали основою національної банківської системи.
Виникнення банків і банківської діяльності в сучасному їх розумінні може бути датоване серединою XVII ст., коли торговці почали зберігати вільні залишки власних грошей та дорогоцінних металів у золотих майстернях. Майстри, своєю чергою, почали пропонувати процент на такі вклади, оскільки вони отримували можливість віддавати їх у позику під ще більш високий процент. Розписки майстрів, які підтверджували прийняття вкладу на зберігання, стали циркулювати як гроші. Одним із найстаріших у Європі вважається Банк Англії, заснований 1694 р.
Поступово і в інших країнах формуються національні банківські системи. У XVIII ст. відбувалося становлення банківських систем Франції (Банк Женераль — 1716 р. та емісійний банк Кес д'Ескомт—1776 р.), США (перший Банк США з правом емісії засновано 1791 р.) та Німеччини (Берлінський Королівський банк засновано в 1765 р. Фрідріхом Великим). Центральні банки під контролем держави створюють єдину і централізовану регламентацію грошового обігу, загальнодержавний фінансовий апарат. Так, за участі Банку Англії в 1694 р. було введено в обіг англійський фунт стерлінгів, у 1785 р. в США прийнято закон про запровадження долара, в 1795 р. введено французький франк, в 1830 р. — бельгійський франк і т. д. Не стояла осторонь цих процесів і Російська держава. За Івана IV Грозного було здійснено реформу грошової системи, основою якої став карбованець, змінено податкову систему, велася активна бюджетна політика. Значні перетворення в грошовій та фінансово-кредитній сферах, запроваджені в кінці XVII — першій чверті XVIII ст. Петром І, мали на меті подолання відсталості Росії, зближення її з країнами Західної Європи.
97. Валютні ринки. Валютний курс.
Валютний ринок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.
Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.
Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.
Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.
Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).
Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:
Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.
Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.
Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.
Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.
Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.
Для конвертованих валют в основі курсу лежить валютний паритет. Проте курси валют майже ніколи не співпадають з їх валютним паритетом. В умовах міжнародної торгівлі і інших зовнішньоекономічних акцій співвідношення надходжень і платежів в іноземній валюті і, отже, попит і пропозиція іноземної валюти не знаходиться у рівновазі. При активному платіжному балансі курси іноземних валют на валютному ринку даної країни падають, а курс національної грошової одиниці підвищується. Зворотне відбувається у разі, коли країна має пасивний платіжний баланс. Тому в більшості країн разом з твердим офіційним курсом національної валюти також існує вільний. За офіційного паритету здійснюються розрахунки центральних національних банків та інших валютно-фінансових установ між різними країнами і з міжнародними організаціями. Розрахунки між приватними особами і організаціями, виходять із зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв'язків та здійснюються по вільному курсу.
Форми валютного курсу
Що коливається — вільно змінюється під впливом попиту і пропозиції і заснований на використанні ринкового механізму.
Плаваючий — різновид валютного курсу, що коливається, зумовлюючий використання механізму валютного регулювання. Так, для обмеження різких коливань курсів національних валют, що викликають несприятливі наслідки валютно-фінансових та економічних відносин, країни, що увійшли в Європейську валютну систему, ввели в практику узгодження відносних меж взаємних коливань валютного курсу.
Фіксований - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначеннях в законодавчому порядку валютних паритетах. Він допускає закріплення змісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або доларах США при строгому обмеженні коливань ринкових курсів валют в межах одного відсотка.
Метод встановлення курсу
Основним поняттям, створеним для пояснення валютних курсів є паритет купівельної спроможності, ППС (purchasing power parity - РРР), для формулювання якого зазвичай привертають так званий закон однієї ціни: ціна товару в одній країні повинна бути рівна ціні товару в іншій країні; а оскільки ці ціни виражаються в різних валютах, це співвідношення цін і визначає курс обміну однієї валюти на іншу.
Нехай Pd - внутрішня ціна (domestic price) даного товару, а Pf - його ціна за кордоном, в сусідній країні (foreign price). Ці ціни являють собою кількість валют, національної для даної країни та іноземної, які дають за одиницю товару всередині країни та закордоном. Відношення цін і буде тим курсом, за яким одну валюту стануть обмінювати на іншу заради купівлі даного товару.
98. Міжнародний кредит.
Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.
Міжнародний кредит та його роль в міжнародних економічних відносинах
Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:
повернення
терміновості
платності
гарантованості
Функції міжнародного кредиту:
забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню
збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах
прискорення реалізації товарів у світовому масштабі
У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.
Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:
інтернаціоналізація виробництва і капіталу
активізація міжнародних економічних зв’язків
зміцнення позицій ТНК (транснаціональних корпорацій)
НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій
Форми та види міжнародного кредиту
За цільовим призначенням:
Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:
комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).
Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.
За загальними джерелами:
Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.
Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.
Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.
За формою кредитування:
Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.
Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.
За формою забезпечення:
Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.
Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:
тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);
застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);
застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).
Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.
Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника.
За строками:
Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.
Короткострокові – до 1 року.
Середньострокові – від 1 до 5 років.
Довгострокові – понад 5-7 років.