36 Зан́улення - навмисне електричне з'єднання з нульовим захисним провідником металевих струмонепровідних частин, які можуть опинитися під напругою (корпуси електроустаткування, кабельні конструкції, сталеві труби тощо).

Метою занулення є усунення небезпеки ураження людини під час пробою на корпус обладнання однієї фази мережі електричного струму. Ця мета досягається внаслідок швидкого відімкнення максимальним струмовим захистом частини мережі, на якій тра­пилося замикання на корпус.

Завдяки підключенню до нейтральної точки джерела всіх не-струмопровідних частин обладнання, однофазне замикання на корпус перетворюється в однофазне коротке замикання, яке при­зводить до спрацьовування максимального струмового захисту.

Захисне заземлення і занулення виконують з метою:

• забезпечення нормальних режимів роботи установки;

• забезпечення безпеки людей при порушенні ізоляції мережі струмопровідних частин;

• захисту електроустаткування від перенапруги;

• захисту людей від статичної електрики.

37. Кро́кова напру́га виникає навколо струмопровідної лінії, що торкається землі, та при пересуванні людини в небезпечній зоні. Чим ближче людина знаходиться до місця торкання, тим вищою є небезпека ураження. На відстані 1 м від заземлювача зниження напруги складає 68%, на відстані 10 м — 92%. Практично на відстані 20 м і більше від місця торкання струмопровідної частини небезпечний вплив електричного струму на людину зводиться до нуля. Напруга, що уражає людину, залежить від ширини кроку: чим більше крок, тим небезпечніше. Навіть невелика напруга в 50-80 В викликає мимовільні судорожні скорочення м'язів ніг і, як наслідок, падіння людини на землю. Якщо людина падає убік місця дотику, тоді вражаюча напруга стає смертельною. У загрозливій ситуації при виході з небезпечної зони необхідно застосувати ходу «п'ята — носок» у сторону від місця падіння струмопровідної частини.

38. Захисне вимкнення – достатньо ефективний захід захисту людей при дотику до ушкодженого корпуса установки, який застосовується у випадках, коли застосування заземлення або занулення неможливе. Незалежно від схеми, принцип роботи пристрою захисного вимкнення (ПЗВ) полягає в постійному контролі вибраної величини вхідного сигналу, порівнянні його з еталонною величиною і спрацюванні при його перевищенні. Захисне вимкнення – це автоматичне вимкнення всіх фаз (полюсів) ділянки мережі, що забезпечує безпечні для людини поєднання струму і часу його протікання при замиканнях на корпус або зниженні рівня ізоляції нижче певного значення. Залежно від принципу дії пристрою захисне вимкнення може захищати від ураження при однофазному дотику або тільки при дотику до заземлених частин, що виявилися під напругою. Залежно від того, що є вхідним сигналом, на зміну якого реагує захисне вимкнення, застосовують такі схеми: на напрузі корпусу щодо землі; на струмі замикання на землю; на напрузі нульової послідовності; на напрузі фази щодо землі; на струмі нульової послідовності; на вентилі; на постійному і змінному оперативному струмі або на різних їх комбінаціях. Одна із схем захисного вимкнення – схема, встановлена на напрузі корпусу щодо землі – наведена на рис. 4.12. Основним елементом схеми є захисне реле Р3 з постійно замкненими контактами. При замиканні на корпус однієї фази корпус виявиться під напругою, вищою за допустиму, серцевик реле Р3 втягується і розмикає ланцюг живлення котушки автоматичного вимикача АВ, в результаті чого електроустановка вимикається. Рис. 4.12. Схема захисного вимкнення  на напрузі корпусу щодо землі:  Р3 – захисне  реле; К3 – замикаючі контакти Р3;  АВ – автоматичний вимикач; КН – контрольна кнопка;  R3 – захисне  заземлення; RB – допоміжне заземлення Захисне вимкнення спрацьовує: –    при переході напруги на корпус електроустановки; –    при переході вищої напруги на нижчу; –    при випадкових дотиках; –    при небезпечному наближенні електромонтера до струмопровідної частини. При цьому в мережі з’являється напруга між корпусом і землею,  струм замикання на землю, напруга нульової послідовності, що веде до автоматичного захисного вимкнення електрообладнання (час спрацювання 0,2–0,25 с). У галузі радіотехніки пристрої захисного вимкнення застосовуються  в підземному електрообладнанні, пересувних електроустановках, що працюють на високоомних ґрунтах, при використанні ручного інструменту. Пристрій складається з давача (трансформатор струму нульової по­слідовності, фільтр напруги нульової послідовності), перетворювача (транзис­торні підсилювачі, реле захисту) і виконувального органу (магнітний пускач, автоматичний вимикач). Перевагою ПЗВ є простота, а недоліком – відсутність самоконтролю  і селективності, а також застосування додаткового заземлення. Захисне замикання здійснюється за допомогою автоматичних вимикачів чи контакторів, що мають спеціальне реле. Захист від надмірних струмів забезпечується правильним розрахунком перерізу проводів залежно від напру­ги і струму, що протікає в мережі. На випадок появи струмів перевантаження або коротких замикань застосовують плавкі вставки в запобіжники або реле перевантаження і швидкодіючі автоматичні вимикачі. Вирівнювання потенціалів – метод зменшення напруг дотику і кроку між точками електричної мережі, до яких одночасно дотикається або стоїть людина. Для цього в землю вкопують сталеві стрічки у вигляді мережі по всій площі, на якій розміщене обладнання. В усіх приміщеннях і зовнішніх уста­новках металеві конструкції, трубопроводи, технологічне обладнання обов’яз­ково приєднуються до мережі заземлення або занулення.

39. Під пожежною безпекою розуміють такий стан промислового або цивільного об’єкта, за якого з регламентованою ймовірністю виключається можливість виникнення і розвитку пожеж та впливу на людей небезпечних чинників пожежі, а також забезпечується захист матеріальних цінностей та довкілля. Пожежна безпека об’єкта – доволі складне і багатоаспектне завдання, тому для його вирішення потрібно підходити комплексно. Комплекс заходів та засобів щодо пожежної безпеки складається із відповідних систем, зокрема:

• системи запобігання пожеж, що містить підсистеми запобігання утворенню горючого середовища та виникненню в горючому середовищі джерела запалювання;

• системи протипожежного захисту, що, своєю чергою, містить такі підсистеми: підсистема обмеження розвитку пожежі; підсистема забезпечення безпечної евакуації людей та майна; підсистема створення умов для успішного гасіння пожежі;

• системи організаційно-технічних заходів, що передбачає організа­ційні, технічні, режимні та експлуатаційні заходи.

Організаційні заходи пожежної безпеки передбачають організацію пожежної охорони на об’єкті, проведення навчань з питань пожежної безпеки (інструктажі та пожежно-технічні мінімуми), застосування наочних засобів протипожежної пропаганди та агітації, організацію ДПД та ПТК, проведення перевірок, оглядів стану пожежної безпеки приміщень, будівель, об’єкта загалом та ін. До технічних заходів належать суворе дотримання правил і норм, визначених чинними нормативними документами при реконструкції примі­щень, будівель та об’єктів, технічному переоснащенні виробництва, екс­плуатації чи можливому переобладнанні електромереж, опалення, вентиляції, освітлення тощо. Заходи режимного характеру передбачають заборону куріння та застосування відкритого вогню у недозволених місцях, недопущення появи сторонніх осіб у вибухонебезпечних приміщеннях чи об’єктах, регламентацію пожежної безпеки при проведенні вогневих робіт тощо. Експлуатаційні заходи передбачають своєчасне проведення профілак­тичних оглядів, випробувань, ремонтів технологічного та допоміжного устат­кування, а також інженерного господарства (електромереж, електроустановок, опалення, вентиляції).  Система запобігання пожежі – це комплекс заходів і технічних засобів, які запобігають виникненню пожежі. Передумови виникнення пожежі (горіння). Одним із основних прин­ципів запобігання пожежам є положення про те, що горіння (пожежа) можливе лише за певних умов. Основною умовою є наявність трьох чинників: горючої речовини, окисника та джерела запалювання (так званий трикутник Лавуазьє). Крім того, необхідно, щоб горюча речовина була нагріта до необхідної тем­ператури і знаходилась у відповідному кількісному співвідношенні з окис­ником, а джерело запалювання мало необхідну енергію для створення по­чаткового імпульсу (запалювання). Так, наприклад, сірником неможливо запалити дерев’яну колоду чи стіл, тоді як аркуш паперу легко загориться. Крім того, всі три чинники повинні збігтися в одному просторі та в один момент часу. До джерел запалювання, які ініціюють горіння, належать: відкрите полум’я, розжарені предмети, електричні заряди, теплові процеси хімічного, електричного та механічного походження, іскри від ударів та тертя, сонячна радіація, електромагнітні та інші випромінювання. Джерела запалювання можуть бути високо-, середньо- та малопотужними. Горючими речовинами називаються речовини, які при дії на них високої температури, відкритого полум’я чи іншого джерела запалювання можуть займатися і надалі горіти з утворенням та зазвичай випромінюванням тепла. До складу переважної більшості горючих речовин входять вуглець (карбон) та водень (гідроген), які є основними горючими складниками цих горючих речовин. Крім того, горючі речовини можуть містити й інші елементи та сполуки. Є також ціла низка речовин, які являють собою прості елементи, на­приклад, сірка, фосфор. Горючі речовини відрізняються не лише за своїм складом, а й за фізичним станом, тобто можуть перебувати в твердому, рідкому чи газоподібному стані. Найнебезпечнішими у пожежному відношенні є речовини, що знаходяться у газоподібному стані. Горючі речовини мають різну теплотворну здатність, тому температура на пожежах залежить не лише від кількості речовини, що горить, але і від її складу. До окисників належать: хлор, фтор, оксиди азоту, селітра тощо, однак з практичного погляду найважливіше значення має горіння, яке виникає при окисленні горючої речовини киснем повітря. Зі зменшенням вмісту кисню в повітрі уповільнюється швидкість горіння, а при вмісті кисню менше 14 % (норма 21 %) горіння більшості речовин стає неможливим. Хоча деякі речовини містять стільки кисню, що його достатньо для горіння, тому вони можуть горіти без доступу повітря. Процес горіння проходить тим інтенсивніше, чим більшою є площа контакту горючої речовини з окисником і чим вищою є концентрація окисника, температура та тиск. При пожежах температура в деяких випадках сягає 1000 – 1300 0 С, а в окремих випадках, наприклад, при горінні магнієвих сплавів – 3000 0 С. Окисник разом з горючою речовиною утворює так зване горюче сере­довище, здатне горіти після видалення джерела запалювання. Тому система запобігання пожежі містить такі два основні напрямки: запобігання утворенню горючого середовища і виникненню в цьому середовищі (чи внесенню до нього) джерела запалювання. Утворенню горючого середовища запобігають застосуванням герме­тичного виробничого устаткування, максимально можливою заміною в технологічних процесах горючих речовин та матеріалів негорючими, обмежен­ням кількості пожежо-, вибухонебезпечних речовин та матеріалів під час використання та зберігання, а також правильним їх розміщенням, ізоляцією горючого та вибухонебезпечного середовища, організацією контролю за скла­дом повітря в приміщенні та контролю за станом середовища в апаратах, застосуванням робочої та аварійної вентиляції, відведенням горючого сере­довища в спеціальні пристрої та безпечні місця, застосуванням в установках з горючими речовинами пристроїв від пошкодження та аварій, використанням інгібувальних (хімічно активні компоненти, що сприяють припиненню пожеж) та флегматизаційних (інертні компоненти, що роблять середовище негорючим) речовин. Виникненню в горючому середовищі джерела запалювання запо­бігають використанням устаткування та пристроїв, при роботі яких не виникає джерел запалювання, використанням електроустаткування, що відповідає за досягнення класу пожежо- та вибухонебезпеки приміщеннями та зонами груп і категорій вибухонебезпечної суміші, виконанням вимог щодо сумісного збе­рігання речовин та матеріалів, використанням устаткування, що задовольняє вимоги електростатичної іскробезпеки, улаштуванням блискавкозахисту, орга­нізацією автоматичного контролю параметрів, що визначають джерела запа­лювання, використанням швидкодіючих засобів захисного вимкнення, зазем­ленням устаткування, видовжених металоконструкцій, використанням при роботі з ЛЗР інструментів, що не допускають іскроутворення, ліквідацією умов для самоспалахування речовин і матеріалів, усуненням контакту з повітрям пірофорних речовин, підтриманням температури нагрівання поверхні устат­кування, пристроїв, речовин та матеріалів, які можуть контактувати з горючим середовищем нижче гранично допустимої (80 %) температури займання.

41 ,42 Окрім вибухопожежної класифікації приміщень існують вибухонебезпе-чні і пожежонебезпечні зони в приміщеннях.

Вибухонебезпечна зона – це обмежений простір у приміщенні або за його межами, де існують чи можуть утворюватись вибухонебезпечні суміші.

Класифікація вибухонебезпечних зон здійснюється у відповідності з ДНАОП 0.00-1.32-01 «Правила будови електроустановок».

Газо-, пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибу-хонебезпечні зони класів 0,1,2, а пилоповітряні-вибухонебезпечні зони класів 20,21,22.

Вибухонебезпечна зона класу О – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно або протягом тривалого часу. Вона може мати місце тільки в межах корпусів технологічного обладнання.

Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпеч-не середовище може утворитися під час нормальної роботи, тобто ситуа-ції, коли установка працює відповідно до своїх розрахункових парамет-рів, але виділені горючі гази і пари горючих речовин можуть створити з повітрям або іншими окислювачами вибухонебезпечні суміші.

Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно ви-никає, то рідко і триває недовго.

Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормаль

ної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній по-стійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної конце-нтрації суміші з повітрям, і (або) простір, де можуть утворюватись пилові шари непередбаченої або надмірної товщини.

Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормаль-ної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достат-ній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації.

Вибухонебезпечна зона класу 22 – простір, у якому вибухонебезпеч-ний пил у завислому стані може з’являтися нечасто і існувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати і утворюва-ти вибухонебезпечні суміші в разі аварії.

Класифікація пожежонебезпечних зон виконується відповідно до Правил улаштування електроустановок (ПУЕ).

Пожежонебезпечна зона – це обмежений простір всередині або по-за приміщенням, в межах якого постійно або періодично знаходяться го-рючі речовини. У такому приміщенні вони можуть перебувати як при нормальному технологічному процесі, так і в разі його порушення. По-жежонебезпечні зони поділяються на чотири класи: П-І, П-ІІ, П-ІІа, П-ІІІ.

Клас П-І - зони приміщень, в яких зберігаються (використовуються) горючі рідини з температурою спалаху вище 61°С.

Клас П-ІІ - зони приміщень, де можливе утворення горючого пилу або волокон з нижньою концентраційною межею межу поширення полу-м'я понад 65 г/м3 до об’єму повітря.

Клас П-ІІа - зони приміщень, в яких є тверді горючі речовини. Горючий пил і волокна відсутні.

Клас П-ІІІ - зовнішні установи та ззовні розташовані зони, де зберігаються або використовуються горючі рідини з температурою спа-лаху понад 61°С, а також тверді горючі речовини.

Згідно п 4.2.7. Правил пожежної безпеки в Україні для всіх будівель та приміщень виробничого, складського призначення і лабораторій пови-нна бути визначена категорія щодо вибухопожежної та пожежної небез-пеки, а також класи зон, які необхідно позначати на вхідних дверях до приміщення, а також на межах зон всередині приміщень та із зовні, при цьому на полі вказівного знака зверху позначена категорія пожежної не-безпеки згідно з НАПБ Б.07.005 – 86 ОНТП 24-86, а під нею – клас зони.

42 Блискавкоза́хист (рос. молниезащита; англ. lightning protection, lightning-discharge protection; нім. Blitzschutz m) — сукупність заходів і технічних засобів для охорони будівель, споруд, обладнання та електричних пристроїв від дії блискавки.

Заходи з блискавкозахисту поділяються на зовнішню та внутрішню систему заходів. Зовнішня система заходів захищає об'єкт від прямих ударів блискавки (ПУБ). Внутрішня система заходів захищає чутливе електрообладнання об'єкта від вторинних проявів блискавки.

Зовнішня система заходів з блискавкозахисту здійснюється шляхом установлення на об'єкті, що захищається, (або ізольовано від нього на певній відстані) блискавковідводів, які складаються з блискавкоприймачів (природних або штучних: стрижневих, тросових, сітчастих), струмовідвідних спусків, які з'єднують блискавкоприймач із землею та заземлювачів.

Внутрішня система заходів з блискавкозахисту здійснюється шляхом встановлення спеціальних пристроїв захисту від імпульсних перенапруг (ПЗІП), а також шляхом екранування чутливого електрообладнання.

Влаштування блискавкозахисту в Україні регулюється документом ДСТУ Б В.2.5-38:2008 (IEС 62305:2006, NEQ). Інженерне обладнання будинків і споруд. Улаштування блискавкозахисту будівель і споруд. Чинний від 01.01.2009 р.

15,16 Розташовувати ВДТ на робочому місці необхідно так, щоб поверхня екрана знаходилася в центрі поля зору на відстані 400–700 мм від очей користувача. Рекомендується розміщувати елементи робочого місця так, щоб витримувалася однакова відстань очей користувача від екрана, клавіатури, пюпітра. Переважно відеотермінали мають екрани розміром 25x20 см, розмір екрана по діагоналі має бути не меншим за 38 см. Треба зазначити, що збільшення розміру екрана призводить до виникнення низки недоліків: погір­шується відбиваюча здатність екрана (утворення відблисків), утворюється де­фор­мація знаків на периферії екрана, складно розмістити екран у нормальному полі зору. З ергономічного погляду найкращим є площинний екран, який поглинає зовнішні світлові потоки, чим зменшує кількість відблисків. Колір екрана має бути нейтральним: світло-зеленим, жовто-коричневим тощо. Частота кадрової розгортки повинна становити не менше ніж 70–80 Гц, з метою зменшення миготіння на площинах екрана з підвищеною яскравістю. Оптимальна висота розташування екрана має відповідати напрямленості зору оператора в секторі 50–35° відносно горизонталі. Якщо верхній край екрана вищий за рівень очей, тоді зчитування інформації з екрана ПК може викликати стан дискомфорту. При організації робочого місця враховуються антропометричні дані операторів, а також розміщення елементів обладнання залежно від характеру роботи, яку виконуємо. Зручна робоча поза при роботі на комп’ютері забезпечується регулюванням висоти робочого столу, крісла. Робочий стіл повинен мати стабільну конструкцію: площина стола має становити 180x90 см і регулюватися по висоті в діапазоні 65–85 см, висота від горизонтальної лінії зору до робочої поверхні стола становить 45–50 см. Висота сидіння регу­люється по висоті в межах 42–55 см. Покриття поверхні стола повинно бути матовим з коефіцієнтом відбиття 20–50 %, легко чиститися, кути і передня панель дошки стола повинні бути заокруглені. Сидіння повинно бути комфортним, мати заокруглені краї, нахилятися відносно горизонталі вперед на 20° і назад на 140°, розміром не більшим ніж 40x40 см. Висота спинки крісла становить 48–50 см від поверхні сидіння. Крісло повинно мати п’ять опор, щоб запобігти падінню. Робочі місця з ВДТ мають відповідати таким вимогам: –    відстань між бічними поверхнями ВДТ – 1,2 м; –    відстань від тильної поверхні одного ВДТ до екрана іншого ВДТ – 2,5 м; –    прохід між рядами робочих місць має бути не меншим за 1 м; –    висота робочої поверхні робочого стола – 680–800 мм; –    ширина робочої поверхні робочого стола – 600–1400 мм; –    глибина робочої поверхні робочого стола – 800–1000 мм; – простір для ніг: заввишки – 600 мм, завширшки – 500 мм, завглибшки – 450 мм. Раціональною робочою позою може вважатися таке положення тіла, при якому ступні працівника розташовані горизонтально на підставці для ніг або на підлозі; стегна – в горизонтальній площині; передпліччя – вертикально; стегна зорієнтовані у горизонтальній площині, верхні частини рук – вертикальні, кут ліктьового суглоба коливається у межах 70~90°, зап’ястя зігнуті під кутом не більше ніж 20°, нахил голови – у межах 15–20° відносно вертикальної площини. Екран ВДТ та клавіатура розташовуються на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче за 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків і символів, а також розміру екрана по діагоналі. Під час роботи з текстовою інформацією (в режимі введення даних, редагування тексту та читання з екрана ВДТ) найфізіологічнішим є зображення чорних знаків на світлому (білому) фоні. Таблиця 6.2 Відстань від екрана до очей користувача  залежно від розміру екрана ВТД

Розмір екрана по діагоналі см,"	Відстань екрана до очей, мм
35/38 (14"/15")	600–700
43 (17")	700–800
48 (19")	800–900
53 (21")	900–1000

Навіть якщо всі параметри комп’ютера, середовища й робочого місця відповідають нормативним вимогам і рекомендаціям, при частій і тривалій роботі за ВДТ є велика ймовірність, що у користувача розвиватиметься комп’ютерна хвороба з її негативними наслідками для здоров’я. У США скарги на прояви цієї хвороби, названої синдромом стресу оператора дисплея, зустрічаються більш ніж у половини користувачів. На виникнення й характер розвитку хвороби значно впливає режим праці й відпочинку, який залежить від виду й категорії трудової діяльності. Тривалість роботи викладачів вузів у дисплейних класах не повинна перевищувати 4 години на день, а максимальний час занять для першокурсників – 2 години на день, студентів старших курсів – 3 академічні години при дотриманні регламентованих перерв і профілактичних заходів: вправ для очей та фізкультпауз. Для зниження напруженості праці на комп’ютері необхідно рівномірно розподіляти і чергувати характер робіт відповідно до їх складності.  З метою зменшення негативного впливу монотонії доцільно чергувати опе­рації введення тексту та числових даних (зміна змісту робіт), редагування текстів та введення даних (зміна змісту та темпу роботи) тощо. Для зменшення негативного впливу на здоров’я працівників виробничих факторів, пов’язаних з роботою на комп’ютерах, необхідно раціонально організувати режим праці і відпочинку. Тривалість регламентованих перерв у робочій зміні доцільно встановлювати залежно від виду та категорії трудової діяльності за ВДТ згідно з табл. 6.3.

Таблиця 6.3 Тривалість регламентованих перерв у робочій зміні

	Група роботи
Категорія	А –	Б –	В –	Час перерви при
роботи	читання	введення	творча робота в	8-годинній
	інформації з	інформації	режимі діалог з	роботі
	попереднім		комп’ютером
	запитом		(налагодження
	(діалоговий		програм, переклад,
	режим роботи)		редагування текстів
			та ін.)
	кількість знаків		годин	хвилин
І	До 20 000	До 15000	До 2	20
II	21000–40000	16000–30000	2,1-4,0	40
III	Понад 40 000	Понад 90 000	Понад 4	60

Навантаження за робочу зміну будь-якої тривалості має не перевищувати для групи робіт А – 60000 знаків, для групи робіт Б – 45 000 знаків, для групи робіт В – 6 годин.  Тривалість безперервної роботи за ВДТ без регламентованої перерви не має перевищувати 2 год. Тривалість обідньої перерви визначається чинним законодавством про працю та правилами внутрішнього трудового розпорядку.  При 8-годинній робочій зміні регламентовані перерви доцільно встановити:

• для І категорії робіт за ВДТ – через 2 год від початку зміни та через 2 год. після обідньої перерви (кожна тривалістю 10 хв);

• для II категорії – через 2 год від початку зміни (тривалістю 15 хв), через 1,5 та 2,5 год після обідньої перерви (тривалістю 15 та 10 хв відповідно або тривалістю 5 хв через кожну годину роботи, залежно від характеру технологічного процесу);

• для III категорії робіт – через 2 год від початку зміни, через 1,5 та 2,5 год після обідньої перерви (тривалістю 20 хв кожна або тривалістю 5–15 хв через кожну годину роботи, залежно від характеру технологічного процесу);

 – для розробників програм – 15 хв перерви через кожну годину роботи; – для операторів ЕОМ – 15 хв перерви через кожні 2 години роботи; – для операторів комп’ютерного набору – 10 хв перерви через кожну годину роботи; – під час роботи за ВДТ у нічну зміну, незалежно від групи та категорії робіт, тривалість регламентованих перерв збільшується на 60 хв. У всіх випадках тривалість безперервної роботи з ВДТ не може перевищувати 4 години. Під час регламентованих перерв з метою зниження нервово-емоційного напруження та втоми зорового аналізатора, що розвиваються у користувачів, усунення негативного впливу гіподинамії та гіпокінезії, запобігання розвитку позотонічної втоми рекомендується виконувати комплекс вправ виробничої гімнастики, а також у спеціально обладнаних приміщеннях проводити сеанси психофізіологічного розвантаження.

19,20,21 Повітрообмін – процес заміни відпрацьованого і забрудненого повітря у виробничому приміщенні свіжим за допомогою природної і (або) механічної вентиляції. Величина обміну повітря, м3/год, – один з основних показників, необхідних для проектування будь-якої з систем вентиляції виробничого приміщення.  Вентиляційні системи загальнообмінної механічної вентиляції бу­вають витяжними, припливними і припливно-витяжними. Обмін повітря повинен розраховуватись так, щоб концентрація шкідливостей (пари, гази, волога, пил або аерозолі та ін.) в приміщенні під час роботи вентиляції не перевищувала допустимих рівнів чи гра­ничнодопустимих концентрацій (ГДК). ГДК  шкідливих речо­вин наведено у ГОСТ 12.1.005-88 Кількість повітря, що подається у приміщення для забезпечення необхідних метеорологічних умов та якості повітря робочої зони, ви­значають відповідно до існуючих будівельних норм. Розрахунок здійс­нюють за такими чинниками: шкідливі речовини, надлишки теплоти, надлишки вологи, кількість працюючих. Якщо у приміщенні існують одночасно декілька шкідливих чинників, розрахунок ведуть за кожним із них і більше з отриманих значень приймають за розрахунко­ве.

1.1.2. Розрахунок повітрообміну за шкідливими речовинами

Необхідний об’єм повітря для розбавлення шкідливих речовин до допустимих концентрацій розраховують за формулою, м3/год: ,                                                             (1.1) де k – коефіцієнт нерівномірності розподілу шкідливої речовини у приміщенні (приймають 1,2÷2,0 залежно від висоти приміщення та особливостей технологічних процесів); G – кількість шкідливої речовини, що виділяється у приміщенні за годину, мг/год; q –концентрація шкідливої речовини у повітрі, яке видаляється (≤ ГДК), мг/м3;  q0 – концентрація шкідливої речовини у повітрі, яке подається в приміщення  (< 0,3 ГДК), мг/м3.

За наявності місцевої вентиляції необхідну кількість повітря ви­значають за формулою, м3/год: ,                                          (1.2) де LM – кількість повітря, що видаляється з приміщення місцевою вентиляцією, м3/год; qM – вміст шкідливих речовин у повітрі, яке видаляється з робочої зони або зони, що обслуговується, мг / м3;q – вміст шкідливих речовин у повітрі, яке видаляється з  приміщення за межами робочої зони або зони, що  обслуговується, мг / м3. За одночасного надходження у повітря приміщення кількох шкідливих речовин односпрямованої дії об’єми повітря, необхідні для розбавлення кожної речовини окремо, підсумовують, а для речовин різноспрямованої дії допускається приймати найбільший з розрахованих об’ємів.  Наприклад, у разі одночасного випаровування кількох розчинників (ацетону, спиртів, оцтової кислоти) чи подразнювальних газів (сірчаного чи сірчистого ангідриду, хлористого та фтористого водню та ін.) кількість повітря для загально­обмінної вентиляції треба розраховувати, підсумовуючи його обсяги, потрібні для розбавлення до норми окремо кожного з розчинників чи подразнювальних газів.  За одночасного виділення кількох газів і парів, окрім розчинни­ків і подраз­нювальних газів, кількість повітря для розрахунку вентиляції приймають за тією шкідливістю, яка потребує найбільшого розбав­лення.

1.1.3. Розрахунок повітрообміну за надлишками тепла

Робота технологічного устаткування та виробничі процеси зазвичай супроводжуються виділенням тепла. Це може призвести до пе­ревищення допустимої температури повітря у приміщенні, особливо у теплий період року.  Необхідну кількість повітря, м3/год для відведення надлишків те­пла розра­ховують за формулою: ,                                                     (1.3)

а за наявності місцевої вентиляції – за формулою:  ,                                (1.4) де k – коефіцієнт нерівномірності розподілу надлишків тепла (1,1÷1,5);  Qнад – надлишки кількості тепла, кДж/год (різниця між кількістю  теплоти, що надходить у приміщення, і витратами тепла через  його зовнішні огородження); с – масова питома теплоємність повітря, яка дорівнює 1,0кДж/(кгº С);tв – температура повітря, що видаляється, °С; tn – температура повітря, що подається в приміщення, °С;   –густина повітря, кг/м3 (при температурі повітря 20 °С  = 1,2); LM – кількість повітря, що видаляється з приміщення місцевою вентиляцією, м3/ год; tм – температура повітря, яке видаляється з робочої зони місцевою вентиляцією, °С.  Температуру повітря, яке видаляється, визначають за формулою:  tв = tp.3+ ∆t( h – hp.3 ),                                              (1.5) де tp.3 – температура повітря в робочій зоні, яка не повинна перевищувати допустиму за нормами (табл. Д. 1.2), тобто tp.з ≤ tдоп ; ∆t – температурний градієнт у приміщенні по вертикалі;  ∆t=0,5–1,5ºС/м;h – відстань від підлоги до центру витяжних отворів, м;  hp.3 – висота робочої зони, м, за Держстандартом hp.3= 2 м.  Допускається перевищення температури в робочій зоні відносно температури зовнішнього повітря не більше як на 5–8 °С.