6. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Якщо військовослужбовець самовільно залишив місце служби і перейшов на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, його дії кваліфікуються тільки за ст. 111 як державна зрада.

Самовільне залишення місця служби, вчинене в умовах воєнного стану або у бойовій обстановці, слід відмежовувати від злочинів, передбачених статтями 428 і 429. Перший із вказаних злочинів відрізняється від злочину, передбаченого ч. 4 ст. 407, за ознаками, які характеризують суспільно небезпечне діяння (ним є тільки дія), місце (тільки територія військового корабля), обстановку (даний корабель гине) і суб'єкта злочину (не будь-який військовослужбовець, а лише командир корабля або особа зі складу команди корабля), а другий – за ознаками місця (ним є не будь-яке місце служби, а тільки поле бою) і часу (час бою може відбуватися і не в умовах воєнного стану).

Проте, самовільне залишення військовослужбовцем поля бою (яке є його місцем служби), під час бою (тобто у бойовій обстановці), у зв'язку з допущеною законодавцем логічною помилкою (існують дві цілком аналогічні норми), може бути кваліфіковане як за ч. 4 ст. 407, так і за ст. 429.

7.  Вчинення кримінально караного самовільного залишення частини або місця служби військовослужбовцем, який знаходиться у складі добового наряду, у т. ч. варти (вахти), патруля, або наряду з охорони державного кордону України чи несе бойове чергування (бойову службу), утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 407 і статтями 418, 419, 420 або 421.

8. Вирішуючи питання про характер і підстави кримінальної відповідальності військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину чи місце служби через неправомірну поведінку щодо нього товаришів по службі або військових службових осіб (застосування насильства, вимагання, нестатутні методи впливу, викривлення дисциплінарної практики тощо), слід завжди ретельно перевіряти, чи не діяла така особа в стані крайньої необхідності.

Самовільне залишення військової частини чи місця служби слід вважати вимушеним, коли у справі безспірно встановлено, що підставою для таких дій військовослужбовця були реальні посягання на його життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, коли уникнути іншими засобами порушення цих своїх прав для нього було неможливим і шкода державним інтересам була заподіяна вимушено.

Про неможливість для військовослужбовця уникнути порушень своїх прав на життя, на захист свого здоров'я, на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність іншими засобами, крім самовільного залишення військової частини чи місця служби, свідчать, наприклад, такі факти: умисне порушення перелічених прав військовослужбовця командуванням військової частини, що позбавляло його можливості оскаржити дії командирів (начальників); залишення військовими службовими особами без реагування повідомлень військовослужбовця про порушення цих його прав, нездатність військової влади припинити їх порушення тощо.

Вимушеним заподіянням шкоди інтересам держави слід визнавати випадки, коли військовослужбовець, самовільно залишаючи військову частину чи місце служби, не має наміру ухилитися від виконання свого конституційного обов'язку – захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, а намагається добитися належних умов проходження військової служби. Про такі наміри військовослужбовця може свідчити той факт, що знаходячись поза межами військової частини чи місця служби, він свою належність до військової служби не переховує і повідомляє правоохоронні органи або органи державної влади про свою належність до військової служби, про вчинене ним ухилення від неї та його причини.

Не можна визнавати вчиненим у стані крайньої необхідності самовільне залишення військової частини чи місця служби з мотивів, пов'язаних з виникненням підстав для звільнення з військової служби за сімейними обставинами. За наявності відповідних обставин така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48.

Застосовуючи положення закону про крайню необхідність у тих випадках, коли під час вимушеного самовільного залишення військової частини військовослужбовець заподіює шкоду, крім державних, ще й іншим правоохоронюваним інтересам, необхідно мати на увазі, що згідно з ч. З ст. 39 особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці. Такою небезпекою слід визнавати, зокрема, реальну загрозу застосування протизаконного насильства, яка на фоні систематичного знущання та тяжких образ здатна викликати у конкретної особи, з урахуванням її індивідуально-психологічних особливостей, такий психічний стан, при якому інтенсивна емоція (наприклад, гнів) протягом короткого часу займає домінуюче становище у свідомості людини, внаслідок чого у неї значною мірою знижується здатність усвідомлювати свої дії, а також керувати ними.

Закон України «Про загальний військовий обов 'язок і військову службу» в редакції від 18 червня 1999 р. (ст. 2).

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (статті 59, 216-222, 260-264).

Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (статті 23, 25, додаток № 2 до Статуту).

Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України. Положення про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України. Положення про проходження військової служби (навчання) за контрактом у Збройних Силах України курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів. Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки України. Положення про проходження строкової військової служби солдатами і матросами, сержантами і старшинами Служби безпеки України. Полож-ення про проходження військової служби (навчання) за контрактом курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів Службы безпеки України. Затверджені указом Президента України № 1053/200J від 7 листопада 2001 р.

Інструкція про службові відрядження військовослужбовців Прикордонних військ України в ме.жах України. Затверджена наказом Держкомкордону № 220 від 17 травня 1999 р.

Інструкція про організацію виконання Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України. Затверджена наказом МО№237 від 16липня 2002 р.

Інструкція про організацію виконання вимог Положення про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України. Затверджена наказом МО № 332 від ЗО вересня 2002 р.

Корабельный устав Военно-Морского флота СССР. Введен в действие приказом главнокомандующего ВМФ СССР № 10 от 10 января 1978 г. (статті 532-563).

Стаття 408. Дезертирство

1.  Дезертирство, тобто самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу -

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

2. Дезертирство зі зброєю або за попередньою змовою групою осіб -карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

3.  Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років.

1. Об'єкт злочину – порядок проходження військової служби.

2.  З об'єктивної сторони дезертирство полягає у діях або бездіяльності, які мають дві відповідні форми:

1) самовільне залишення військової частини або місця служби;

2) нез'явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб'єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій – коли він не з'явився в частину (до місця служби) в установлений строк.

Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання. Тому замах на дезертирство, що може бути характерно для дезертирства зі зброєю, виданою, скажімо, для несення спеціальної служби, можливий лише у вигляді спроби залишити військову частину (місце служби). Під час дезертирства винний не перестає бути військовослужбовцем. Тому у разі вчинення ним опору військовому начальникові при його затриманні, навіть якщо воно відбувається і після кількох років дезертирства, він несе відповідальність і за ст. 404.

Дезертирство є триваючим злочином, тому, зокрема, дія закону про амністію не поширюється на нього, якщо дезертирство закінчено, припинено або перервано після прийняття закону про амністію.