
- •2.Екзистенціалізм в літературі. Умови виникнення.Ідейно-філософські категорії
- •3. Роман а. Камю «Сторонній» як екзистенціалістський твір.
- •4. Оповідання ж.-п. Сартра «Мур» як екзистенціалістський твір.
- •5.Естетичне новаторство французського «нового роману»
- •6.Художні особливості «театру абсурду». Аналіз п’єси «Носороги»
- •7) Художні особливості «театру абсурду». Аналіз п’єси с. Беккета «Чекаючи на Годо».
- •8)Вплив екзистенціалізму на світову літературу.
- •9. Повоєнна німецька література. Діяльність «Групи-47». Аналіз одного з творів г.Белля.
- •10. Англійський інтелектуально-філософський роман. Характеристика творчості в.Голдінга.
- •11.Традиція та новаторство в повоєнній реалістичній літературі. Уоррен «Все королівське військо».Художня своєрідність, проблематика твору.
- •12. Особливості жанру документального роману(Мейлер, Капоте)
- •19.Аналіз одного з постмодерністський творів
- •20. «Жінка Французького лейтенанта» як постмодерністський твір
- •21.Постмодерністська концепція історії в романі Дж.Барнса "Історія світу у 10 1/2 розділах"
- •22. Парфумер Зюскінда як постмодерністський роман
- •24 “Ім’я рози” у.Еко як постмодерныстський роман
- •30. Поняття інтертекстуальності у літературі другої половини 20 ст. Приклади худ.Творів
- •25) Постмодернізм. Переосмислення відомих сюжетів
- •29. Масове та елітарне в літературі другої половини 20 ст., приклади худ.Творів
24 “Ім’я рози” у.Еко як постмодерныстський роман
Автор роману «Ім'я троянди» Умберто Еко — відомий італійський учений і публіцист. Умберто Еко віддав багато сили вивчанню питань художньої творчості. У своєму постмодерністському романі «Ім'я троянди» письменник не лише виконував художні завдання, але й прагне написати твір, який би сформував активного, мислячого читача. Постмодернізм став потужним літературним напрямком другої половини ХХ століття, хоча його витоки проглядаються уже в модерністський період. У постмодерністській літературі змінюються не стільки зображувальні засоби і тематика, скільки найглибинніші художні принципи. Це стосується і ставлення автора до свого твору, і нової взаємодії письменника з читачем. У період модерну читач був об'єктом, на який спрямовувалися певні художньо-оформлені ідеї письменника-драматурга. У новий період читач стає співавтором, не об'єктом впливу, а рівноправним суб'єктом, без існування якого не було б ні письменника, ні його твору. В основу роману «Ім'я троянди» фактично покладена історія розслідування низки злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія роману триває сім днів, уподовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств. Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бес-кервільського, якого супроводжує його юний учень Адсон. Від імені Адсона й ведеться розповідь. Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до «кримінальної забарвленості» свого твору з певною іронією. Імена головних героїв неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективними героями А. К. Дойля — Шерлоком Холмсом, який, як відомо, викривав усі таємниці, зокрема і у повісті «Собака Баскервілей», та другом і «біографом» славетного нишпорки — доктором Ватсоном. Аби у читача не виникло ніяких сумнівів стосовно невипадковості цих імен, У. Еко демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (наприклад, сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману); Проте У. Еко не доводить свою іронію до тієї межі, де вона переростає у пародію. Незважаючи на всі літературні асоціації, Вільгельм та Адсон — герої цілком самодостатні, які діють у відповідності до своїх характерів у межах вигаданих автором обстапин. А створюючи ці обставини, автор скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи, ставить перед читачем серйозні проблеми філософського забарвлення. Еко наполягав, що його цікавить не власне «кримінальний сюжет», а «сюжотий тип» творів, які моделюють процес пізнання істини. Створюючи образ бібліотеки, Еко залишається вірним постмодерністській традиції зображувати все із свідомою часткою іронії, залучати читача до гри, і ця гра й іронія виявляються на всіх рівнях — від образів до сюжету. Наведемо лише два приклади: Хорхе, який вирішує, котра з книжок містить «нешкідливу істину», виявляється сліпим, а Вільгельм, який так прагнув відкрити «частку істини», приховану у бібліотеці, стає головним винуватцем пожежі, яка знищила всю бібліотеку. «Ім'я троянди» — постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Утім, письменник передбачав і таке прочитання свого твору. Адже особливість постмодерністської літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів, заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до інших творів. Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві роману, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розенкрейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ століття, і «Букет троянди» Рільке... У кожного виникають власні асоціації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературно-культурного досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письменника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору неможливе. Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він задумується і пишеться, але й коли він прочитується.Таким багатозначним твором зі складною структурою і є «Ім'я троянди». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об'єднаним лінією авторського задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.