23. Радянська цензура видавничої справи: становлення і розвиток.

Після розгрому УНР нова радянська влада стала активно запроваджувати комуністичну ідеологію не лише пропагандистськими, а й адміністративними заходами. На початку їх здійснювали створений 28 січня 1918 року Революційний трибунал преси, затим – Надзвичайна комісія, яка отримала ніким не контрольоване право на перегляд будь-якої кореспонденції адресатам.

У жовтні 1921 року Ленін підписує Положення про військову цензуру, у грудні того ж року – Положення про політичний контроль. І нарешті, декретом Ради народних комісарів від 6 липня 1922 року створюється центральний орган, до функцій якого ввійшли всі існуючі досі форми й методи тотальної цензури над друкарською справою. Цей орган дістав назву Головного управління і справах літератури і видавництв (Головліт).

За московською схемою створювалася система цензурного нагляду і в Україні. Початок діяльності цензурних органів у нас датується 11 серпня 1922 року, коли постановою Раднаркому республіки при Народному комісаріаті освіти УРСР створювалося центральне управління у справах преси.

До керівників видавництв усе більше надсилалося надто важливих з ідеологічної точки зору паперів з позначкою «таємно»: про вилучення з бібліотек виданих раніше творів авторів, про недопущення до розгляду будь-яких рукописів конкретних авторів, про нерозголошення через засоби друку конкретних фактів. На значну частину імен діячів української науки, літератури, мистецтва навішуються ярлики українських буржуазних націоналістів. Це означало автоматичне вилучення їхніх книг з бібліотек, книжкових магазинів і подальшої заборони видавати.

Чи не найбільший список українських авторів, твори яких рекомендували повністю вилучити з бібліотек і книжкових магазинів, припадає на 1935 рік: Борис Антоненко-Давидович, Олександр Олесь, Микола Олійник, Валеріан Підмогильний, Георгій Шкурупій, Микола Вороний, Кость Гордієнко, Григорій Епік, Микола Куліш, Григорій Косинка та інші.

Одне з численних розпоряджень Головліту, що вийшло пізніше і якого неухильно мали дотримуватися усів видавництва, редакції періодичних видань, радіо і телебачення – заборона згадувати в будь-якому контексті імена «найлютіших ворогів радянської влади»: В. Винниченка, Д. Донцова, С. Єфремова, В. Кубійовича, Б. Лепкого, А. Любченка, Є. Маланюка, І. Огієнка, М. Хвильового, С. Черкасенка.

Активізація діяльності Головліту співпала зі страшною добою української історії 20-30-х років: добою безпощадної боротьби тоталітарного сталінського режиму з так званими «ворогами народу», яка в Україні проходила під гаслом боротьби з українським буржуазним націоналізмом, а також добою завершення так званого періоду українізації, ініційованого нібито самою більшовицькою партією і нею ж згодом жорстоко придушеною.

Починаючи з кінця 30-х років, Головліт постійно проводить огляди видавничих версток, результати яких у письмовому вигляді передавалися до ЦК комуністичної партії. Таким способом продовжувалися пошуки ворожої пропаганди, відстежувалися неправильні чи помилкові думки науковців, прорахунки й видавнича незрілість видавців.

Особливо багато роботи виявилося для цього цензурного органу з початку 70-х років. Як відомо, саме тоді, після завершення так званої «хрущовської відлиги», почався масовий наступ влади на широке коло «неблагонадійних» громадян з числа української інтелігенції – наукових співробітників інститутів, членів редколегій українських часописів, викладачів університетів, журналістів. Уже відбувалися антиукраїнські процеси у Львові, після виступу Івана Дзюби в кінотеатрі «Україна» почалися арешти української інтелігенції в Києві.