Розділ іі. Правові підстави до закриття кримінальної справи.

У кримінально-процесуальній літературі підстави до закриття кримінальної справи класифікують за різними ознаками. Так, М. С. Строгович поділяв усі підстави на такі, що тягнуть за собою закриття справи обов’язково й ті, що дають право закрити справу. Водночас А. Я. Дубинський систематизував підстави, ураховуючи ті безпосередні причини, які зумовлюють закриття розпочатого провадження. М. М. Михеєнко, В. Т. Нор та В. П. Шибіко всі підстави до закриття справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Найчастіше підстави до закриття кримінальної справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі, але в юридичній літературі відсутня єдина позиція щодо визначення їх кола. Така класифікація є найбільш вдалою, оскільки в її основу покладено юридичні наслідки закриття справи. Вона дозволяє застосовувати відповідні кримінально-процесуальні норми, визначати наслідки, які наступають при прийнятті рішення про закриття кримінальної справи щодо зацікавлених у ній осіб, і реально гарантувати захист їх прав та законних інтересів¹⁷.

2.1. Поняття та процесуальний порядок закриття кримінальних справ за реабілітуючими обставинами.

“Пройшли століття, а уникнути притягнення до кримінальної відповідальності невинних людство ще так і не навчилось; настануть нові часи – а такі випадки все ще будуть повторюватись. Їх не уникнути, а тому і неможливо пояснити ні недосконалістю законів, ні випадковими помилками” – цю фразу багато років тому висловив видатний процесуаліст І.Я. Фойницький. Своєї актуальності вона не втратила і сьогодні, хоча з того часу неодноразово реформувалась система кримінального процесу і судоустрою, та повністю позбутися неправосудних вироків, незаконних і необґрунтованих процесуальних рішень у сучасній практиці поки що не вдається.

Такого роду навіть одиничні випадки, вже призводять до важких для особи наслідків, викликають суспільний осуд, підривають довіру до правоохоронних органів і держави в цілому, тому для виправлення положення невинуватої особи у суспільстві і є необхідним існування в державі такого інституту як реабілітація¹⁸.

Проблеми реабілітації в кримінальному процесі досліджувались у роботах радянських вчених, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, Л.В. Бойцової, Ч.С. Касумова, В.З. Лукашевича, М.І. Пастухова, Л.А. Прокудіна, В.М. Савицького, М.С. Строговича, Т.Т. Таджиєва та інших. Серед вітчизняних дослідників можна згадати роботи О.В. Капліної, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. Однак, разом з цим, цілий ряд положень, що стосуються реабілітації в кримінальному процесі, залишається дискусійним, зокрема спірними являються питання щодо підстав реабілітації і їх розуміння в кримінальному процесі. Вирішення цього питання має надзвичайно важливе значення для інституту реабілітації, слідчої та судової практики, і для кожного окремого громадянина, який зазнав незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування чи, що ще гірше – засудження, оскільки дасть змогу в повній мірі забезпечити відновлення і гарантування прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі¹⁹.

Термін “реабілітація” походить від латинського слова “rehabilitetio” – відновлення. У “Юридичній енциклопедії“ під реабілітацією розуміється поновлення у правах осіб, кримінальної або адміністративної відповідальності. Поняттям «реабілітація» правознавці користуються вже декілька століть. За твердженням російського дореволюційного юриста Н.Миролюбова, вперше це поняття вжив середньовічний легист Bleynianus для позначення інституту помилування засудженого з відновленням усіх його колишніх прав²⁰.

У «Великій радянській енциклопедії» під реабілітацією розується: «… 1) поновлення доброго імені, репутації неправильно обвинуваченої або скривдженої особи; 2) відміна наслідків юридичного акту, що встановлював факт порушення права конкретною особою і накладав на неї відповідні санкції. Реабілітація – це зняття вироку … осудності».

Саме у такому значенні термін «реабілітація» з`явився в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 року. Так, у п. 8 ст. 5 цього законодачого акту говорилося, що кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю щодо померлого за винятком випадків, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за ново виявленими обставинами. Таке положення залишилося і в п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України.

На сьогодні можна виділити три основних підходи щодо розуміння поняття реабілітації у кримінальному процесі.

Перша група дослідників вважає, що реабілітацію слід ототожнювати з фактом виправдання особи чи закриття щодо неї кримінальної справи за відсутності події чи складу злочину, недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (Б.Т. Безлепкін, А.Г. Едилян, Т.Т. Таджиєв та ін.).

Прихильники другої точки зору, зазначають, що реабілітація – це визнання уповноваженими органами невинуватості особи у відповідному процесуальності рішення і відновленні її порушених прав (Н.Я. Шило, М.Є. Шумило, М.В. Ільютченко).

Третя група процесуалістів є прибічниками погляду на реабілітацію, як на відновлення прав і репутації невинних громадян, підданих необґрунтованому кримінальному переслідуванні. (Л.В. Бойцов, О. Капліна). До цієї групи науковців слід віднести і авторів проекту КПК України, в якому поняття реабілітації розглядається як усунення моральної і компенсація майнової шкоди, а також поновлення інших прав особи у зв`язку з нeзаконним притягненням її до кримінальної відповідальності.

Автори Модельного Кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД також стоять на позиції, що реабілітація не включає в себе такий елемент, як відшкодування незаконно заподіяної шкоди. Згідно зі ст. 52 Глави 2 цього кодексу реабілітація полягає у визнанні невинуватості особи, що незаконно була притягнута до кримінальної відповідальності. Аналогічним є підхід до поняття реабілітації і в КПК Республіки Казахстан Глава 4 ст. 39.²¹.

Слід зазначити, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить окремої глави чи статей, які б безпосередньо були присвячені інституту реабілітації, також він не наводить окремого переліку підстав реабілітації. Хоча термін “реабілітація” декілька раз вживається у КПК України (ст. 6, ст. 400–6). Проте, використовуючи його, законодавець не роз’яснює змісту останнього, як це зроблено для інших юридичних термінів.

На відміну від КПК України, КПК ряду пострадянських держав, зокрема КПК Російської Федерації (ст. 133), КПК Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 302) та інших, ці питання не залишають поза увагою. Також варто зазначити, що і Проект КПК України, в одній із своїх статей називає підстави реабілітації особи.

Отже, реабілітуючі підстави — це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні злочину, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї обвинувачення, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до відповідальності, затриманням або взяттям під варту.

Слід зазначити, що на думку Шумило М.Є. навряд чи можна назвати назву «реабілітуючі підстави» вдалою. Закриття кримінальної справи за цими підставами чи винесення виправдувального вироку ще не є реабілітацією. Вона вважається закінченою після відшкодування майнової та компенсації моральної шкоди та поновлення невинного громадянина в обмежених правах. За такого, на думку Шумило М.Є. правильно в даному випадку говорити про підстави, що дають право на реабілітацію²².

При закритті справи з реабілітуючих підстав має бути відновлено порушені права громадянина, відшкодовано шкоду, заподіяну незаконним затримуванням, застосуванням запобіжних заходів, притягненням як обвинуваченого (ст. 53-1 КПК України). Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, заподіяної особі. Права громадянина на відшкодування шкоди передбачено ч. 2 ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР»²³. «Положення про застосування цього Закону затверджено наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41»²⁴.

КПК України, наводячи перелік обставин за яких кримінальна справа підлягає закриттю, поділу їх на реабілітуючі та нереабілітуючі не здійснює. Така

класифікація наводиться в юридичній літературі . Хоча, серед процесуалістів і не вироблено єдиного підходу, які конкретно обставини необхідно відносити до реабілітуючих, правильним видається підхід, виражений в працях багатьох науковців, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, О.В. Капліної, М.В. Орлової та інших, за якого до реабілітуючих обставин закриття кримінальної справи необхідно відносити відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК України), відсутність в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України) і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України).

Така позиція видається вірною, оскільки за нею, критеріями віднесення до реабілітуючих обставин виступають невинуватість особи в інкримінованому їй злочині та несправедливість кримінального переслідування щодо неї²⁵.

В.М. Тертишник до реабілітуючих обставин, крім вищезазначених, відносить ще закриття кримінальної справи щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК України)²⁶. Такої ж позиції дотримується і В.В. Назаров²⁷.

З якою метою законодавець диференціює підстави до закриття кримінальної справи за реабілітуючими обставинами? Адже при використанні будь-якого з них юридичний результат розслідування один – припинення кримінального переслідування обвинуваченого, зняття з нього звинувачення. Річ у тім, що вибір підстави для закриття кримінальної справи впливає і на дотримання прав та законних інтересів громадян, і на можливі цивільно-правові наслідки.

Так, відсутність у діянні складу злочину не перешкоджає задоволенню можливого з боку потерпілого цивільного позову до реабілітованого про відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Закриття кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину не виключає дисциплінарної або адміністративної відповідальності. Водночас відсутність події злочину або недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину унеможливлює ні задоволення такого позову, ні притягнення до адміністративної або дисциплінарної відповідальності.

Підстава закриття кримінальної справи може впливати і на повноту моральної реабілітації особи, котра притягувалась як обвинувачений.

Таким чином, у кожному разі важлива точність вибору підстави закриття справи. Проте вирішення цього питання зазвичай становить складність тому, що слідчі використовують підстави, які не відповідають ситуації, що склалася у справі. Це зумовлено неоднозначністю трактувань сенсу та змісту реабілітуючих підстав у кримінально-процесуальній науці.

На думку Майгура М.О., слідчому доцільно рекомендувати таке розмежування умов застосування реабілітуючих підстав закриття кримінальних справ. Пункт 1 ч. 1 ст. 6 КПК України слід застосовувати у випадках, коли достовірно доведено відсутність події злочину (наприклад, особа, яка вважалася вбитою, виявилася живою тощо). Пункт 2 ч. 1 ст. 6 КПК України застосовується, коли діяння мало місце, але кримінальним законом не визнається злочинним, а також коли скоєне формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки; відсутні передбачені законом підстави для визнання наявності складу злочину (наприклад, повторність правопорушення); є обставини, що виключають злочинність діяння (розділ 8 Загальної частини Кримінального кодексу України). Слід враховувати, що, якщо закриття кримінальної справи за п. 1 ч. 1 ст. 6 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України можливе як до пред’явлення обвинувачення, так і після цього, то застосування п. 2 ст. 213 КПК України можливе тільки після пред’явлення обвинувачення.

Якщо при застосуванні перших двох підстав кримінальна справа закривається повністю, то закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 213 КПК України, як правило, має відбуватися лише щодо конкретного обвинуваченого. Загалом, кримінальна справа при цьому не закривається: якщо подію злочину встановлено, то вона має розслідуватися до тих пір, поки не буде встановлено особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Якщо надалі, незважаючи на виконання всіх слідчих дій, таку особу не буде встановлено, то досудове слідство має бути зупинено за п. 3 ст. 206 КПК України. Однак і після цього слідчий зобов’язаний уживати як безпосередньо, так і через органи дізнання заходи щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачуваний (ст. 209 КПК України).

Серйозною проблемою на практиці є закриття кримінальної справи в разі, коли обвинувачення пред’явлено, але потім слідчий дійшов висновку, що версія про винність цієї особи помилкова. У такому разі жодне з наявних у законі реабілітуючих підстав не відповідає ситуації, що склалася.

Якщо непричетність обвинуваченого до вчинення злочину доведено, то слідчий опиняється у складному становищі. З одного боку, він зобов’язаний: по-перше, у постанові про закриття кримінальної справи вказати підстави закриття; по-друге, письмово повідомити особу, притягнуту як обвинуваченого, потерпілого, а також особу чи установу, за заявами яких справу було порушено, про закриття і про підстави закриття кримінальної справи. Отже, він зобов’язаний зробити вибір з трьох наявних у законі реабілітуючих підстав закриття кримінальної справи. Але цей вибір буде свідомо неадекватним.

Використовувати таку підставу закриття кримінальної справи, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України), не логічно. Ця підстава передбачає досягнення ймовірного знання про участь обвинуваченого у вчиненні злочину, але, наприклад, доведене алібі підтверджує, що він не брав участі в ньому. Дійсно, вже сам термін “недоведеність” породжує сумніви щодо невинуватості особи, яку реабілітують. Отже, якщо органи досудового слідства не довели участі певної особи у вчиненні злочину, то це означає, що вони недостатньо працювали і дали можливість злочинцю уникнути відповідальності. Так, А. Ф. Коні зазначав, що закриття слідства залишає в суспільстві все ж таки тяжке для звільненої від кримінального переслідування особи спогад, моральна шкода якого може бути незліченною. У спеціальній літературі звертається увага на невдалість та двозначність формулювання такого поняття, як “недоведеність”. Відомі випадки, коли особу помилково притягували до кримінальної відповідальності, таким чином уже реабілітованій особі заподіювали не лише моральну шкоду, а їй відмовляли у відновленні на роботі, призначенні на відповідальну посаду тощо.

Відсутність у діянні складу злочину як підстава до закриття кримінальної справи на практиці застосовується в тих випадках, коли встановлено, що подія, у зв’язку з якою порушено справу, мала місце, була наслідком дії конкретної особи, але це діяння не є злочином у зв’язку з відсутністю його ознак.

Пунктом 2 ст. 213 чинного КПК України передбачено третю реабілітуючу підставу до закриття кримінальної справи – недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. За цією підставою, як правило, закривається кримінальне переслідування щодо окремих осіб, коли встановлено, що злочин було вчинено, конкретну особу притягнуто у справі як обвинуваченого, доказів учинення злочину цією особою зібрано недостатньо, а можливості зібрати додаткові докази остаточно вичерпано. На практиці іноді в таких випадках повністю закривають кримінальну справу²⁸.

Незалежно від того, яка з вказаних вище обставин призвела до закриття кримінальної справи на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає приводу вважати її залишеною під підозрою²⁹.

Порядок закриття провадження кримінальної справи у зв`язку із встановленням підстав, що реабілітують, являє собою наступний алгоритм процесуальних дій і прийняття рішень:

1. Слідчий, не виконуючи дій щодо ознайомлення учасників судового слідства з матеріалами кримінальної справи, закриває провадження своєю постановою, у якій зазначає: відомості про особу обвинуваченого; фабулу вчиненого злочину; підстави для закриття справи; рішення про скасування запобіжного заходу і заходів забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; рішення про речові докази.

2. Якщо в матеріалах закритої кримінальної справи містяться факти, які вимагають застосування громадсього, дисциплінарного чи адміністративного впливу на особу, яка притягалась як обвинувачений, або інших осіб, слідчий, закривачи кримінальну справу, доводить ці факти до відома осіб, які, відповідно до законодавства, уповноважені вживати відповідні заходи впливу.

3 Копія постанови про закриття кримінальної справи надсилається: прокуророві, особі, що притягувалась до кримінальної відповідальності; особі, за заявою якої була порушена кримінальна справа; потерпілому або цивільному позивачеві.

Постанова слідчого про закриття справи може бути оскаржена прокурорві в семиденний строк з дня одержання письмового повідомлення або копіх постанови про закриття кримінальної справи (ч. 1 ст. 215 КПК України). Прокурор розглядає скаргу та приймає по ній одне з рішень: про скасування постанови про закриття кримінальної справи і відновлення досудового слідства; про залишення скарги без задоволення. Розгляд питань і вирішення питань, що піднімаються в скарзі зацікавленого суб`єкта кримінального процесу, здійснюється протягом 30-ти дній з дня її надходження.

Постанова органу дізнання, слідчого чи прокурора про закриття кримінальної справи може бути оскаржена особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7-ми днів з моменту отримання еопії постанови си повідомлення прокурора про залишення скарги на постанову без задоволення (ст. 236-5 КПК України). Скарга розглядається суддею протягом 5-ти дній, а у випадку складності справи – 10-ти днів з дня надходження закритої справи до суду. За результатами розгляду суддя приймає одне з рішень: залишає скаргу без задоволення; скасовує постанову про закриття кримінальної справи і направляє справу прокурору для відновлення слідства або дізнання. Копія постанови судді надсилається особі, яка прийняла рішення про закриття справи; особі, яка подала скаргу на постанову; прокурору, який відмовив у відновленні досудового слідства або дізнання. На постанову судді прокурором, особою, яка подала скаргу, протягом 7-ми діб з дня її винесення може бути подана апеляція (ст. 236-6 КПК України).

Особа, щодо якої проводилося слідство, має право оскаржити постанову про закриття справи у частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ч. 2 ст. 215 КПК України)³⁰.

Отже, слід зазначити, що відсутність на законодавчому рівні чітко визначених підстав реабілітації є дуже негативним явищем, що звісно породжує як теоретичні, так і практичні проблеми застосування цього інституту. Загальне й визначальне для всіх зазначених випадків закриття кримінальних справ з названих підстав – це повне й беззастережне визнання особи невинуватою у вчиненні злочину. Тому важливо, щоб сутність цього процесуального рішення була зрозуміла не лише самому слідчому та іншим суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності, а й громадськості та будь-якому пересічному громадянину.