3.Падіння фашистського режиму.

Становище в країні різко погіршився під час другої світової війни: падало виробництво, посилювалася безробіття робітників і селян, розорилися дрібні і середні підприємці.

У стані поглиблення кризи перебувала й армія. Погано оснащена, дезорганізована, примушуємо боротися за чужі інтереси, армія терпіла одну поразку за іншою, втрачаючи десятки тисяч солдатів і офіцерів, що і послужило причиною її розпаду влітку 1943 р. Італія втрачала також політичну і економічну незалежність, перетворюючись у васала Німеччини.

Розгром німецько-фашистських військ та італійського експедиційного корпусу під Сталінградом став початком краху фашистського режиму в Італії.

Правлячі кола країни почали шукати можливість вийти з війни і прибрати керівника фашистського режиму Б. Муссоліні. В оточенні короля була організована змова, підтриманий генералітетом, великими промисловцями. 24 липня 1943 Велика фашистська рада прийняла рішення просити короля очолити збройні сили, що стало вираженням недовіри до дуче. Правлячі кола Італії, переконавшись у тому, що фашистський режим веде до військового і соціально-економічного краху, пішли на усунення Муссоліні і ліквідацію найбільш ненависних народом фашистських державно-правових інститутів і партій.

Уряд на чолі з новим прем'єр-міністром П. Бадольо, підписавши умови беззастережної капітуляції (3 і 29 вересня 1943 р.), перейшло на бік країн антигітлерівської коаліції і, оголосивши Італію "спільно воюючою країною", бігло під захист англо-американських військ на південь країни.

Країни антигітлерівської коаліції були єдині в тому, що фашистський режим Італії потрібно знищити, про що і було заявлено на Московській конференції в жовтні 1943 р. міністрами закордонних справ СРСР, США і Великобританії. Італійському народові повинна бути надана можливість демократичним шляхом сформувати органи влади і управління. Говорилося і про необхідність включення в уряд представників антифашистських сил, чищення державного апарату і віддання до суду видних фашистів.

На виконання рішення Московської конференції була створена Консультативна рада з питань Італії, до складу якого увійшли представники США, СРСР, Великобританії, Франції, Югославії та Греції.

Під тиском руху Опору і рішень керівництва країн антигітлерівської коаліції влітку 1943 р. були прийняті акти про розпуск фашистської партії, палати фашей і корпорацій, Великої фашистської ради, спеціального фашистського трибуналу із захисту держави, фашистських органів управління і контролю над економікою. Разом з тим значна частина державної машини фашистського режиму і її кадрів зберігалася протягом двох-трьох десятиліть.

Величезну роль у перемозі над німецькими військами і фашистським режимом зіграло рух Опору. Восени 1943 р. п'ять антифашистських партій (соціалісти, комуністи, представники Дії, демократичні християни, ліберали) на паритетних засадах створили систему комітетів національного звільнення (КНО). Комітети національного визволення виступили як організаційні структури, засновані на нових, невідомих до цього італійському державі демократичних принципах.

Поступово була створена розгалужена система КНО, яка охопила всю країну і відображала її адміністративний поділ: комуна, місто, район, провінція, область. Очолив систему КНО в центрі Італії та на півночі країни Комітет національного звільнення Північної Італії (Кносі). Він наділив КНО областей (а їх в Італії 20) прерогативами органів влади, які мають право контролю за залишилися від фашистського режиму державним апаратом управління та управління ім. Крім того, йому доручалося й керівництво новими органами в особі КНО та виконавчими органами при них.

Особливо яскраво проявилася діяльність КНО як нових органів влади в звільняються антифашистами від німецьких військ і фашистських формувань зонах - "партизанських республіках" Всього за період дії руху Опору таких зон налічувалося 18. Існували "республіки" від 1 до 3 місяців і охоплювали території з населенням у десятки тисяч чоловік.

До кінця серпня 1945 р. тільки в Північній Італії налічувалося 42 обласних і провінційних КНО; 72 - комунальних; 149 - на підприємствах і в сільській місцевості. У КНО входили представники різних соціальних верств - інтелігенції, дрібної і середньої буржуазії, робітників і селян. Діяльність КНО здійснювалася за трьома основними напрямками:

організація збройної боротьби q німецькими загарбниками та італійськими фашистами;

діяльність лівих сил в КНО, спрямована на зміну форми правління Італійської держави;

здійснення в Північній і Центральній Італії (у міру поглиблення революційно-демократичних процесів у країні) функцій адміністративного управління, соціально-економічні перетворення, відправлення правосуддя і законотворчість.

До весни 1945 р. партизанська армія від створення вільних зон перейшла до повсюдного звільнення Північної Італії від нацистів і фашистів. Саме партизанами були звільнені найбільші міста Італії Мілан, Турин, Генуя та інших Англо-американські війська входили до вже звільнені міста і села.

У зв'язку з величезною роллю, яку грали КНО в русі Опору та суспільно-політичного життя країни, англо-американська окупаційна адміністрація і постфашістскій режим пішли на їх визнання, а представники КНО увійшли до складу уряду.

КНО вплинули на суспільно-політичне життя країни і на її державний устрій. Перш за все вперше в історії Італії на половині її території рухом Опору були створені демократичні органи влади і управління. Завдяки діяльності КНО стали можливі хоча б обмежена чистка державного апарату і законодавча заборона фашизму на законодавчому рівні.

За допомогою КНО були створені Консультативний і Установчі збори, які зіграли велику роль як у встановленні республіканського ладу, так і у створенні демократичної конституції.

У системі КНО отримали національне визнання і стали грати визначальну роль протягом наступних десятиліть в суспільно-політичному житті Італії антифашистські партії. Італійське держава знову повернулося до багатопартійної системи/.