16. Авантитул. Контртитул. Шмуцтитул.

Авантитул (від французького avant

— перед і латинського titulus — напис, заголовок) — це перша сторінка книжкового блока, один з композиційно-декоративних елементів книги. Тексти на авантитулі, як правило, тієї ж гарнітури, що і титул, але меншого кегля — не більше 12—14 пунктів. Авантитул може ще іменуватися фортитулом або вихідним листком. Колонцифру на авантитулі не ставлять.

Контртитул (від латинських contra

— проти і titulus— напис, заголовок) —додатковий титул, як правило, в багатотомних чи перекладних виданнях. Розмі- щується на лівій стороні титульного розвороту.

Шмуцтитул (від німецького Schmutztitel, де Schmutz — брудний і Titel — заголовок) — окрема сторінка, де поміщають заголовок частини, розділу чи глави книги, а деколи окремих творів, які входять у збірник. В стародруках — це додатковий титульний аркуш, який розта-шовували перед основним титулом для охорони останнього від забруднення. Шмуцтитули потрібні, перш за все, читачеві.

Відділяючи частини чи твори один від одного, вони полегшу-ють пошук і підкреслюють їх відносну самостійність.

Художник, завдяки шмуцтитулові, може зробити оформ-лення книги виразнішим, багатшим.

Шмуцтитул може бути складеним, мальованим, комбіно-ваним, декоративним і сюжетно-ілюстрованим — залежно від виду видання. Текст шмуцтитулів оформляють аналогічно до оформлення титульного аркуша, шрифтом тієї ж гарнітури, але зменшеного кегля. Композиція рядків шрифту на шмуцтитулі повинна відповідати титульному аркушеві та системі рубрикації всієї книги.

Верстають шмуцтитул на непарній сторінці з пустим зворотом.

Форзац може бути незадрукованим (із білого або кольорового паперу, фарбованої маси), зафарбованим, або на ньому розміщають одно-, багатокольорові тематичні або декоративно-орнаментальні зображення.

17. Суперобкладинка. Форзац. Титульна сторінка.

Титульний аркуш (від латинського titulus — напис, заголовок) — заголовний лист видання, основний титульний елемент книги, на якому даються головні відомості про неї — прізвище автора, назву, жанр, місце і час видання, видавництво, марку видавництва, марку серії, номер тому і т. п. Як правило, титул розміщують на першій сторінці видання і він займає всю сторінку.

За наявності авантитула, фронтисписа чи контртитула титул верстають на третій сторінці. Титульний аркуш повто рює та доповнює відомості, поміщені на обкладинці, дає повніше уявлення про видання.

Сучасний титул за своєю структурою може бути одинар-ним, тобто перша сторінка книжкового блока зі зворотом; розворотним, коли частина відомостей чи зображення по-дається на другій сторінці блока, а частина — на третій без переходу з сторінки на сторінку; двійчастим, коли текст чи зображення починаються на лівій сторінці розвороту, а закінчуються на правій.

При верстці титульного аркуша особливу увагу слід звернути на:

1. Подзаголовкові дані, в які можуть входити назва організації чи декількох організацій, від імені яких видається видання, або заголовок серії, ініціали і прізвище редактора всієї серії, номер випуску серії, заголовок підсерії, порядковий номер випуску підсерії. Частина цих даних може бути перенесена на авантитул чи контртитул.

2. Відомості про авторів, тобто ім'я і прізвище подаються в тій формі і повноті, які встановлені автором. При верстці вказують спочатку ініціали чи ім'я, а потім прізвища. Імена і прізвища авторів можуть бути поміщені на титульному аркуші незалежно від їх кількості. Якщо авторів чотири і більше, тоді можливе перенесення їх імен і прізвищ на зворот титульного аркуша. В роботах, виконаних колективом ав-торів, їх імена подають в прийнятій ними послідовності. Відомості про почесні звання, вчені ступені поміщають після імені автора.

3. Підзаголовкові дані— відомості, які пояснюють заголовок, літературний жанр, вказують читацьке призначення книги, на вікові особливості читача, про перевидання і переробку. Крім цього, у підзаголовкові дані можуть бути включені відомості про затвердження видання як навчального посібника, підручника чи офіційного видання, про упорядників, про мову, з якої перекладене видання, та прізвища перекладачів, про титульного редактора, про художникаілюстратора, художника-оформлювача і фотографа в ілюстрованих виданнях.

Підзаголовкові дані можуть бути поділені між титульним аркушем та його зворотом. При верстці на зворот титульного аркуша можна переносити:

• вказівку, для якої категорії читачів призначене видання;

• відомості про перевидання, переробку;

• повідомлення про затвердження видання як підручника, навчального посібника чи офіційного видання;

• дані про мову, з якої перекладено видання, і прізвища перекладачів;

• прізвища художника-оформлювача і фотографа в ілюстрованих та художніх виданнях.

4. Прізвище та ім'я упорядника, повнота і форма якого встановлюється упорядником. Ініціали чи ім'я упорядника повинні передувати його прізвищу. Можливе перенесення прізвища упорядника на зворот титульного аркуша. Перед прізвищем упорядника повинні бути слова чи словосполучення, які визначають характер виконаної роботи. Наприклад: упорядник, впорядкував, записав, автор-упорядник і т, п.; дані про почесні звання упорядників розміщують після їх прізвищ.

5. Вихідні дані, які включають місце випуску видання, назву видавництва чи видавничої організації і рік випуску видання, потрібно розташовувати у вказаній послідовності. Ці дані частково чи повністю можуть бути перенесені на авантитул, контртитул чи останню сторінку

У виданнях без титульного аркуша титульні дані розташо-вують на суміщеному титульному аркуші на першій сторінці оправи чи обкладинці. Вихідні дані можна переносити на останню сторінку видання, на задню сторінку оправи чи на будь-яку сторінку обкладинки.

Суперобкладинка — елемент зовнішнього оформлення книги, який являє собою прямокутний аркуш паперу, що за висотою дорівнює висоті оправи чи обкладинки і несе додаткову інформацію (текст, зображення) та обгортає книгу. За шириною суперобкладинка ширша за оправу чи обкладин-ку на ширину, достатню для загину під них.

Частини суперобкладинки, що завертаються (загинають-ся) під оправу чи обкладинку, називаються клапанами. Клапани часто оформляються текстом чи ілюстраціями. Первісна функція суперобкладинки — захист книги від пошкоджень і забруднення — зберігається і сьогодні, але її інформативне та естетичне завдання переважає.

Відносна самостійність суперобкладинки стосовно оправи дозволяє оформляти її багатше. На ній розміщують інформа-цію про саму книгу, про серію книг, про видавництво та його діяльність, про автора і т. ін., що робить суперобкладинку важливим засобом реклами. На естетику суперобкладинки і її роль у книжковому ансамблі впливають рекламна функ-ція, цільність поверхні, яка дозволяє зробити єдине компо-зиційне вирішення, можливість п'ятичастинного членування (дві сторонки, спинка і два клапани), тонкість і гнучкість паперу. Деколи використовують внутрішній бік суперобкла-динки. Додатково суперобкладинку лакують або наклеюють на неї прозору плівку, що підвищує міцність і покращує її естетичні якості.

Фо́рзац (нім. Vorsatz) – це однозгинний аркуш паперу, скріплений з першим і останнім зошитами блока і призначений для з’єднання блока з палітуркою.

ВИДИ:

За характером оформлення форзаци поділяються на задрукований (мається на увазі, що поверхня форзацу задруковується будь-яким рисунком чи орнаментом) або залишається незадрукованим.

За конструкцією форзаци поділяються на суцільно паперові, окантувальні, складені, прикантовані.

Суцільно паперовий форзац – паперовий аркуш, сфальцьований в один згин, а по розміру дорівнює формату видання до його обрізки з трьох сторін. Розкроювання такого форзацу повинно здійснюватися з врахуванням повздовжнього напрямку волокон.

Окантувальний форзац – це такий форзац, який має наклеєну на своєму фальці або смужку паперу, або смужку нетканого матеріалу, або коленкора.

Складений форзац складається з окремих паперових заготовок, які з’єднуються в корінцевій частині смужкою тканини – фальчиком. За міцністю складені форзаци перевищують суцільно паперові і, як правило, виготовляються вручну. Фальчик – це смужка матеріалу, яка з’єднує паперові сторони складеного форзацу.

Прикантувальний форзац – це такий форзац, який кріпиться на смужці тканини або паперу, яка називається стержнем.

Вибір того чи виду форзацу визначається товщиною видання, конструкцією палітурки і форматом. Наприклад, складені форзаци, як правило, застосовуються для видань великого обсягу і формату, оскільки маса блока в них більша.

За способом приєднання до блока форзаци діляться на накидні, приклеєні, прошивні і пришивні.

„Свій” форзац застосовується найчастіше для видань при товщині блока до 20 мм, задрукованих на папері щільністю не менше 100г/м² при повздовжньому розкрої з врахуванням напрямку паперу вздовж корінця. Назву „свій” даний форзац отримав через те, що він є складовою частиною першого і останнього зошитів книжкового блока.

„Накидний” форзац застосовується для малого обсягу видань. Сам форзац накидається на блок видання в процесі його комплектування вкладкою. Папір для такого форзаца відрізняється за структурою від паперу видання. Даний вид форзаца за своєю конструкцією може бути одинарним або подвійним.

Приклейний (простий) форзац застосовується для книжкових видань, скомплектованих підбиранням і зшитих нитками, при товщині видання до 30 мм, використовується також для видань, скомплектованих підбиранням, скріплених термонитками, клейовим способом і мініатюрних видань. Цей форзац є найрозповсюдженішим, тому що має просту конструкцію. Сам форзац приклеюється до корінцевого поля зошита з невеликим відступом до його краю.