Психологія як наука про свідомість.

З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не задовольняє вчених. Тому, що все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, так як його неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. А тому залишається тільки вірити. у вчення, яке засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного відношення до світу, а не наукового. В результаті виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав назву теорії захованих властивостей і субстанцій. Це мало свій відповідний вплив і на психологію. В результаті перестали говорити про душу, а почали говорити про інше. Людина, чи людський мозок має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке інше. Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення предмету психології. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості, тобто другий етап розвитку психологічної науки, на думку французького вченого Рене Декарта, всі живі організми – це «машини, механічні пристрої», які діють завдяки законам фізики, а душа – це не що інше як свідомість (прихована властивість). Тіло на відміну від автоматичних систем (машин) – навчається. Тіло впливає на душу, зумовлюючи в ній «пасивні стани» (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт намагався пояснити схему дії рефлекторної дуги. Співіснування тіла і свідомості він назвав - психофізичною взаємодією. Як було зазначено раніше, здатність думати, відчувати, бажати стали називати свідомістю. Таким чином, психіка була прирівняна до свідомості. Свідомість можна було, на думку психологів тих днів, вивчати людський світ за допомогою тільки одного методу – інтроспекції (самоспостереження самоаналіз). Ідеологом методу інтроспекції був філософ Дж. Локк (1632-1704), який розвинув тезу Декарта про безпосереднє осягненні думок. Паралельно з вченням Дж. Локка в науці стало розвиватися ще одне, близьке до явище - асоціативний напрямок (Д. Юм і Д. Гартлі). Цей напрямок являв собою застосування ідей механістичного природознавства до розуміння психічних процесів і тому відзначався емпіризмом та метафізичною обмеженістю. Ідеалістичний напрям асоціативної психології (Берклі, Юм, Джемс Мілль, Джон Стюарт Мілль) захищав суб'єктивістське розуміння асоціацій як незалежних від об'єктивної дійсності та анатомо-фізіологічної основи чисто психологічних зв'язків.

Психологія як наука про поведінку.

У 1879 році німецький вчений Вільгельм Вундт відкрив першу у світі експериментальну лабораторію в місті Лейпцизі. Психологи отримали можливість зустрічатися на наукових конференціях, обмінюватися досвідом та напрацюваннями. Цей рік вважають роком народження психології як самостійної науки, яка вийшла зі складу філософії. Завдяки експериментам І.Сєченова та І.Павлова, було досліджено рефлекторну природу психіки. З’явилося пояснення безумовних та умовних рефлексів. Аналізуючи схему виникнення умовних рефлексів (сигнал, тимчасовий зв'язок, підкріплення, гальмування, диференціювання, управління та ін.), ми бачимо, що можна пояснювати, передбачати і моделювати поведінку. Під впливом ідей Павлова та Бехтєрева виникає новий могутній напрям - біхевіоризм, який утвердив поведінку як предмет психології. Батьком біхевіоризму вважають американського психолога Джона Уотсона. Біхевіоризм називали «психологією без психіки». Прибічники цього напрямку намагалися довести, що розвиток особистості залежить від навичок поведінки, життєвого досвіду який набувається методом спроб і помилок. Вони запровадили формулу «стимул – реакція». Згідно цієї формули, на один і той же стимул, у різних людей, повинна виникнути однакова реакція. Отже, виходячи з цього, можна запрограмувати модель поведінки людини, її розвиток. Пізніше необіхевіористи виправили недолік цієї формули. додавши, що реакція може відрізнятися, залежно від знань, досвіду, інтересів, бажання, стану окремих людей. Зовні предмет психології, запропонований біхевіористами, ніби-то строго відповідає вимогам науки. Адже поведінка, реакції це те, що можна безпосередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги науки тут мають місце. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо об'єктивні факти. Але ця об'єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції, дії і вчинки людини визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зрозуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію, а залишає лише одну поведінку. Як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху одна криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології свідомості, а тепер криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась помилковість або обмеженість шляху, вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія взагалі не може бути наукою. Справа в тому, що на всьому шляху становлення вчені невірно розв'язували основні для психології питання про відношення між буттям і свідомістю, між суб'єктивним і об'єктивним, духовним і матеріальним, між психікою і поведінкою. Одні з них розв'язували всі питання з позиції ідеалізму, де свідомість, психічне це особливості особливого носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не залежать від неї. Другі розв'язували ті ж самі питання з позиції вульгарного матеріалізму, для них психічне нічим не відрізняється від матеріального. Як одні, так і другі твердження протирічать і сучасним даним науки і основам наукового підходу до дійсності.