Глава 6 Міжнародні відносини й зовнішня політика радянської Росії на Сході

(1919 — 1921 рр.)

• Встановлення дипломатичних відносин РСФРР із країнами Близького й Середнього Сходу • Радянська Росія і національно-визвольний рух у Монголії та Китаї

Встановлення дипломатичних відносин РСФРР із країнами Близького й Середнього Сходу. Першою країною, яка встановила дипломатичні відносини з радянською Росією, був Афганістан. У лютому 1919 р. він покінчив із сорокарічним пануванням англійських колонізаторів і проголосив свою політичну незалежність. 7 квітня 1919 р. афганський король Аманулла-хан направив у Москву послання з побажанням установити дружні дипломатичні відносини між Росією і Афганістаном.

27 травня В. І. Ленін і М. І. Калінін відповіли згодою, влітку до Кабула направлено радянського повпреда Я. 3. Суріца. В жовтні до Москви прибула афганська делегація на чолі з Мухаммедом Валі-ханом.

Тільки в серпні 1919 р. після провалу своєї збройної агресії на афганській території Англія визнала незалежність Афганістану. Це дало можливість успішно закінчити переговори в Москві й 13 вересня 1920 р. парафувати попередній договір про дружбу між Росією та Афганістаном.

Англія намагалася зірвати підписання цього договору. Керзон двічі в жовтні надсилав у Москву ноти, де обвинувачував радянський уряд в антибританській діяльності в Афганістані. Незважаючи на протидію Англії, 28 лютого 1921 р. в Москві був підписаний радянсько-афганський договір про встановлення дружніх відносин. Сторони визнали незалежність одна одної, зобов'язалися не вступати з третьою державою в угоди, які б завдавали шкоди одній із сторін.

Радянська Росія погодилася надати Афганістану грошову та іншу матеріальну допомогу. зокрема, радянський уряд зобов'язався надати йому літаки й створити авіашко-

57

лу, передати 5000 рушниць з необхідним запасом патронів, збудувати завод з виготовлення бездимного пороху, поставити обладнання для будівництва телеграфної лінії, відрядити до Афганістану технічних спеціалістів тощо.

Це був перший рівноправний договір, який Афганістан уклав з великою державою, що мало значення для всього Сходу. Збудована радянськими спеціалістами радіостанція в Кабулі почала свою роботу передачею радіограми короля Афганістану, де він високо оцінив радянський дарунок.

Радянський уряд передав Афганістану 12 березня першу частину допомоги в розмірі 120 тис. крб. золотом і другу в серпні на суму 500 тис. золотих крб. 7 листопада 1921 р. в Кабул прибули 25 радянських спеціалістів. Радянський уряд цілком виконав свої зобов'язання.

Не допускаючи ніякого втручання у внутрішні справи Афганістану, надалі радянська держава продовжувала політично та економічно підтримувати його. В розвиток договору 1921 р. пізніше (31 серпня 1926 р.) між Радянським Союзом і Афганістаном було укладено договір про нейтралітет та взаємний ненапад. Ці договори сприяли зміцненню незалежності й економічному розвиткові Афганістану.

З Іраном (до 1935 р. називався Персією) переговори про дипломатичні відносини ускладнювалися протидією англійських представників та впливових іранських полі­тичних кіл. У 1918 р. Англія окупувала Іран. У серпні в Тегеран прибула радянська дипломатична місія на чолі з І. О. Коломийцевим, яку іранський уряд не визнав. У листопаді білогвардійські та англійські офіцери напали на місію, пограбували й арештували її співробітників. Коломийцеву вдалося врятуватися.

Влітку 1919 р., після вигнання британських військ із радянського Закавказзя, в Тегеран була відряджена нова місія на чолі з Коломийцевим. Але по дорозі білогвардійці за участю англійців і при потуранні іранських властей убили Коломийцева. Тим часом (9 серпня 1919 р.) Англія уклала кабальну угоду з Іраном і не допускала його зближення з радянською державою. Англійські представники розпоряджалися армією, державним апаратом та фінансами Ірану.

Така діяльність Англії не могла тривати довго. Спроби Керзона перетворити Іран на англійський протекторат зазнали поразки. Англійські інтервенціоністські війська були вигнані із Закавказзя та Середньої Азії, Червона Ар­мія підійшла до кордонів Ірану. Іранський уряд 20 трав-

58

ня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду про визнання Азербайджанської СРР і з пропозицією встановити дипломатичні відносини з РСФРР.

Англійські окупанти кілька разів організовували державні перевороти в Ірані, міняли уряди, не допускали направлення іранських делегацій у Москву та Баку, ультимативно вимагали від Ірану ратифікації англо-іранського договору. Але парламент Ірану (меджліс) так і не ратифікував цей договір. У листопаді 1920 р. в Москву прибув Надзвичайний посол Ірану Мошавер-оль-Мемалек для укладення договору з Росією.

21 лютого 1921 р. в результаті державного перевороту на чолі уряду Ірану став Сеїд Зія ед-Дін. Велику роль відігравав командир полку козачої дивізії Ірану Реза-хан, який пізніше став шахом.

26 лютого 1921 р. в Москві був підписаний радянсько-іранський договір про встановлення дружніх відносин (перший такий договір радянської Росії з країнами Схо­ду). Того самого дня Іран офіційно відмовився ратифікувати договір з Англією, а потім його взагалі анулював.

Згідно з договором радянський уряд відмовлявся від усіх нерівноправних договорів, укладених царським уря­дом на шкоду Ірану, від привілеїв, не сплачених Іраном боргів, концесій, російських володінь в Ірані й від капітуляцій. Росія віддала Ірану збудовані нею на його території шосейні дороги, залізниці, лінії зв'язку, електростанцію, порт Ензелі, кораблі, баржі тощо — всього на суму 600 млн. крб. золотом. Обидві сторони домовилися не допускати утворення й перебування на своїй території ворожих угруповань і збройних сил третіх держав.

Особливе значення мала стаття 6 договору, згідно з якою радянському урядові надавалося «право ввести свої війська на територію Персії» навіть без її згоди, якщо треті країни зроблять спробу перетворити цю територію «в базу для воєнних виступів проти Росії» й загрожуватимуть безпеці радянських кордонів.

Договір установлював кордон між обома країнами, Іран одержував право на військовий флот на Каспійському морі. Обидві країни зобов'язувалися не втручатися у внутрішні справи одна одної.

Радянсько-іранський договір мав величезне міжнародне значення. Це був серйозний удар по колоніальній системі. Спираючись на договір і підтримку радянської Росії, Іран домігся евакуації англійських військ зі своєї території й зміцнив своє міжнародне становище.

59

З Туреччиною Росія встановила дипломатичні відносини тільки після перемоги там демократичної революції на чолі з національним героєм генералом Мустафою Кемаль-пашою (з 1934 р. — Ататюрк).

Грабіжницькі умови Севрського договору (10 серпня 1920 р.) й окупація англійськими, французькими, італійськими та грецькими військами Стамбула й територій власне Туреччини викликали бурхливе піднесення національно-визвольного руху в країні. Турецьке населення не могло примиритися з капітуляціями й поділом уже самої Туреччини на протекторати й анексовані зони Антанти, зі спробами місцевих греків у районі чорноморських міст Самсун і Трабзон створити грецьку державу Понт, з намаганням країн Антанти відкинути Туреччину з європейських земель.

Війська Антанти нещадно розправлялися з повстанцями. Султан в окупованому Стамбулі цілковито їм підкорявся й сприяв розгону англійцями турецького парламенту, арешту значної частини депутатів. Указом султана Мустафа Кемаль та його прихильники були позбавлені військових звань і орденів, військовий суд заочно виніс їм смертний вирок.

23 квітня 1920 р. Кемаль та його прихильники зібрали в Анкарі новий парламент, який назвали Великими національними зборами Туреччини. Головою Зборів і уряду став Кемаль. Султана оголошено «полоненим невірних», а його закони, прийняті в умовах окупації, — такими, що втратили силу.

Через три дні після відкриття Великих національних зборів — 26 квітня — Кемаль направив листа Леніну з пропозицією встановити дипломатичні відносини, укласти воєнний союз між обома країнами і надати допомогу Туреччині в боротьбі за незалежність.

2 червня 1920 р. Рада народних комісарів РСФРР дала згоду на встановлення дипломатичних відносин і направила в Анкару свого представника. В Москву прибула турецька делегація на чолі з Бекір Самі-беєм, яка до осені брала участь у розробці проекту договору.

Дипломатія Англії й Франції намагалася зірвати російсько-турецькі переговори шляхом погроз, обіцянок та відвертих провокацій. Так, саме вона спровокувала конфлікт Туреччини з дашнакською Вірменією, спокушаючи турецьких експансіоністів можливими захопленнями територій у Закавказзі. Після розгрому слабої дашнакської армії турецький уряд підписав 2 грудня 1920 р. з Вірменією кабальний Александропольський мир, який пере-

60

творював Вірменію (за винятком Єревана й озера Севан) по суті в турецький протекторат. Уряд РСФРР не визнав цей мир, а встановлення радянської влади у Вірменії перекреслило агресивні плани турецької реакції.

Тим часом наступ грецьких військ, криваві розправи з турецьким населенням погіршили становище самої Туреччини, яка звернулася по допомогу до Росії. До Москви в лютому 1921 р. виїхала нова делегація, очолювана Юсуфом Кемаль-беєм.

Характерно, що одночасно з цим у Лондоні перебувала турецька делегація на чолі з Бекір Самі-беєм, якому Ллойд-Джордж обіцяв передати під протекторат Туреччини все Закавказзя. НКЗС висловив подив у зв'язку з секретними переговорами в Лондоні, запитуючи турецьку делегацію в Москві, чи не змінилася орієнтація уряду Кемаль-паші. Глава делегації Юсуф Кемаль-бей запевнив радянське керівництво в щирості дружніх щодо нової Росії намірів турецького уряду й народу Туреччини.

16 березня 1921 р. переговори в Москві закінчилися підписанням радянсько-турецького договору про дружбу й братерство. В договорі фіксувалося право народів на самовизначення; не визнавалися ніякі міжнародні договори чи інші акти, до прийняття яких примушували б силою одну із сторін; підкреслювалося бажання встановити між обома народами «постійні сердечні взаємовідносини й нерозривну щиру дружбу».

Визначався північно-східний кордон Туреччини, Росія віддала їй округи Каре і Ардаган. а Туреччина звільняла Батум зі своїм районом для Грузії. Нахічеванська область була визнана автономною територією під суверенітетом радянського Азербайджану.

Радянський уряд звільнив Туреччину від грошових та інших зобов'язань, які вона мала перед царським урядом. Сторони домовилися не допускати створення або перебування на своїй території організацій або груп, претендую­чих на роль уряду другої країни. Сторони погодилися передати остаточне рішення щодо міжнародного статусу Чорного моря й проток майбутній спеціальній конференції.

Одночасно з Московським договором була досягнута домовленість про надання Росією Туреччині безоплатної фінансової допомоги в 10 млн. золотих крб. З цієї суми 5,4 млн. крб. Туреччина одержала частинами протягом першої половини 1921 р. Наприкінці року, незважаючи на власну економічну скруту, Росія передала Туреччині ще 1,1 млн. крб. золотом.

61

Радянська дипломатія взяла активну участь у розробці договору між Туреччиною і закавказькими радянськими республіками. 13 жовтня 1921 р. за участю РСФРР у Кар-сі було укладено договір про дружбу й братерство між Туреччиною, з однієї сторони, й Азербайджаном, Вірменією та Грузією — з другої. Він повторював основні положення Московського договору від 16 березня 1921 р. З травня 1922 р. уряд РСФРР передав Туреччині 3,5 млн. крб. золо­том — останній внесок у рахунок наданих 10 млн. крб.

2 січня 1922 р. М. В. Фрунзе в Анкарі підписав договір про дружбу й братерство між Українською СРР і Туреччиною, де також фіксувалися основні положення Московського договору. Радянсько-турецькі договори про дружбу й братерство сприяли перемозі турецького народу в національно-визвольній боротьбі. Кемаль-паша зазначав на Великих національних зборах Туреччини: «Ми з Росією — друзі. Бо Росія раніше, ніж будь-хто інший, визнала наші національні права й проявила до них повагу».

Радянська Росія і національно-визвольний рух у Монголії та Китаї. З Монголією відносини радянської Росії розвивалися успішно. Вже в лютому 1918 р. радянський уряд повідомив її, що радянська держава назавжди відмовляється від імперської політики царизму, анулює кабаль­ні договори й борги Монголії за російськими позиками. В серпні 1919 р. радянський уряд звернувся до Монголії з пропозицією встановити дипломатичні відносини. У зверненні зазначалось: «Російський народ відмовився від усіх договорів з японським і китайським урядами щодо Монголії. Монголія є вільна країна... Вся влада й суд у країні мають належати монгольському народові».

Ще в жовтні 1918 р. китайські інтервенти окупували Монголію. Після одержання звернення радянського уря­ду монгольські революційні організації направили в серпні 1919 р. в Москву листа з проханням про допомогу. Восени 1920 р. становище в Монголії різко погіршилося у зв'язку з вторгненням у країну з Китаю білогвардійських загонів, очолюваних бароном Унгерном фон Штернбергом. У Монголії встановився кривавий режим.

Тоді в Москву виїхала монгольська делегація з листом, де підкреслювалося: «Ми просимо допомоги у Великої Радянської Росії. Ми хочемо зробити свою країну незалежною». Делегацію прийняв В. І. Ленін і пообіцяв допомогу Червоної Армії.

У березні 1921 р. в Монголії були створені тимчасовий народний уряд і народна армія для боротьби з китайськи-

62

ми окупантами й білогвардійською диктатурою Унгерна. З допомогою Червоної Армії й частин армії ДСР монгольські війська розгромили інтервентів і до кінця 1921 р. звільнили від них усю країну.

У жовтні 1921 р. в Москву прибула монгольська делегація на чолі з лідером монгольської революції Сухе-Батором. 5 листопада 1921 р. радянський уряд і делегація Монгольської Народної Республіки підписали угоду про встановлення дружніх відносин між двома країнами. Обидва уряди зобов'язалися у своїх політичних, дипломатичних та економічних взаємовідносинах керуватися принципом найбільшого сприяння, не допускати на своїй території діяльності організацій, ворожих для другої сторони. Монголії передавалося телеграфне обладнання, що було встановлене за часів царизму. Укладено взаємовигідну торговельну угоду.

З Китаєм у перші роки після Жовтневої революції радянська Росія відносин не мала. Пекінський уряд вороже сприйняв радянську владу. До березня 1918 р. його посланник у Росії не визнавав радянського уряду, а потім узагалі був відкликаний додому. Китайський уряд продовжував підтримувати зносини з царською місією й консульствами до вересня 1920 р., не допускав у країну радянських представників. Більше того, весь цей час пекінський уряд здійснював ворожі акти проти радянської держави: в грудні 1917 р. заборонив вивозити в Росію чай та інші продукти харчування, 11 січня 1918 р. взагалі закрив кордон з Росією, а в серпні послав свої війська в Сибір для участі в інтервенції Антанти проти радянської держави, дав цілковиту свободу дій білогвардійським загонам отамана Семенова на кордонах із РСФРР.

Неодноразові звернення радянського уряду щодо нормалізації відносин, ліквідації нерівноправних договорів і взаємовигідної торгівлі Пекін або відхиляв, або просто відмовчувався.

Південний уряд Китаю на чолі з Сунь Ятсеном публічно підкреслював спільність цілей російської й китайської революцій, висловлював симпатії до радянської держави. 25 липня 1919 р. Раднарком РСФРР опублікував декларацію «До китайського народу й до урядів Північного і Південного Китаю», якою денонсував нерівноправні договори, укладені царським урядом з Китаєм, відмовився від російської частки «боксерської контрибуції», зобов'язався не втручатися у внутрішні справи Китаю.

63

Пекінський уряд не відповів на це звернення. Глава Південного уряду Сунь Ятсен у своїй відповіді В. І. Лені­ну від імені всього китайського народу щиро подякував за дружню ініціативу.

Тільки в серпні 1920 р. в Пекіні почалися переговори між делегацією Далекосхідної Республіки й Північним урядом Китаю, а у вересні-жовтні — в Москві між радянським урядом і військово-дипломатичною делегацією Китаю. Офіційні відносини не були встановлені, але Пекін усе ж відмовився визнавати представників царського уряду.

У новому зверненні радянського уряду до Китаю 27 вересня 1920 р. були повторені миролюбні радянські ініціативи щодо проведення переговорів і встановлення дипломатичних та консульських відносин. Переговори в Пекіні спочатку з делегацією ДСР, а потім у грудні 1921 р. з делегацією радянської Росії знову нічого їй- дали. Пекінський уряд ухилявся від нормалізації дипломатичних відносин з радянською державою.

Лише 31 травня 1924 р., в рік визнання Радянського Союзу багатьма державами, Китай установив з ним нормальні дипломатичні й консульські відносини.