Глава 18

Міжнародні відносини під мас вирішальних перемог антигітлерівської коаліції в 1944 р.

• Визвольна місія Червоної Армії в Європі • Відкрит­тя другого фронту в Західній Європі • Міжсоюзниць­кі конференції • Розпад фашистського блоку • Воєнні дії в Західній Європі

Визвольна місія Червоної Армії в Європі. 1944 рік — рік десяти вирішальних ударів Червоної Армії й відкрит­тя другого фронту союзників у Західній Європі. Настав

184

час розплати з фашистською Німеччиною, її остаточної поразки.

Влітку 1944 р. на радянсько-німецькому фронті вою­вали 228 дивізій і 23 бригади Німеччини та її союзників у Європі, в тому числі 15 дивізій і 9 бригад Фінляндії, 11 дивізій і 3 бригади Угорщини, 22 дивізії й 6 бригад Руму­нії та одна словацька дивізія. На заході воювали 102 ні­мецькі дивізії й 3 бригади, в тому числі в Західній Євро­пі — 64 дивізії (близько 20%); в Італії — 19 дивізій (при­близно 6 %); в Албанії й Греції — 10 дивізій (3 %); у Югос­лавії — 9 дивізій (близько 3%).

В результаті могутніх наступальних операцій Червона Армія в 1944 р. розгромила й узяла в полон 138 німець­ких дивізій, цілком звільнила радянську територію й во­сени розпочала свою визвольну місію на території Руму­нії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Угорщини, Норвегії, Фінляндії та Польщі.

Ще й досі багато західних політологів вважають ці дії Радянського Союзу «окупацією частини Європи». У відо­мій роботі французького історика Жана-Батіста Дюрозе-ля «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» (ви­дана в перекладі на українську мову в Києві 1995 р.) виз­вольний похід Червоної Армії названо «початком радян­ського завоювання Східної Європи». До речі, історичним битвам Червоної Армії під Сталінградом та Курськом у цій фундаментальній праці присвячено 2 рядки, а висад­ка союзників у Нормандії трактується як «найсенсаційні-ша подія цієї війни». Що ж, це типова точка зору для ба­гатьох західних учених з років «холодної війни» аж до на­шого часу. Але бажано просто почути від них, що стало­ся б з людством, якби радянські збройні сили не зламали в Європі хребет німецькій воєнній машині? І чи можна було розгромити гітлерівські війська без проходження че­рез інші країни до Берліна?

У всіх європейських країнах Червона Армія знешко­джувала профашистські режими й допомагала місцевим демократичним силам відновлювати нормальне життя. За визволення народів цих країн від фашистського рабства радянські солдати й офіцери платили дорогою ціною — своїм життям. Тільки в Польщі загинуло в 1944—1945 рр. понад 600 тис. воїнів Червоної Армії.

Вступ радянських військ у європейські країни сприяв створенню демократичних народних об'єднань — Вітчиз­няного фронту в Болгарії, Патріотичного фронту в Руму­нії, Антифашистського віче народного визволення Югос-

185

лавії. Антифашистського національно-визвольного конг­ресу в Албанії, Крайової Ради Народової (як тимчасового парламенту) в Польщі та ін. Визволення всіх цих країн Червоною Армією відкривало шляхи для їх відродження. Зберігаючи на визволених територіях верховну владу у військових справах за Головнокомандуючим радянськими військами, уряд СРСР укладав з місцевою цивільною вла­дою угоди про взаємне співробітництво. Так, 12 грудня

1943 р. в Москві з головою чехословацького емігрант­ського уряду Е. Бенешем був підписаний «Договір про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво між СРСР і Чехословацькою Республікою» на 20 років. 8 травня 1944 р. в Лондоні укладено «Угоду про відносини між Радянським Головнокомандуючим і Чехословацькою Адміністрацією після вступу радянських військ на терито­рію Чехословаччини».

Радянський Союз надав велику допомогу партизан­ському рухові й всенародному збройному повстанню в Че-хословаччині зброєю, боєприпасами й своїми партизан­ськими та регулярними військовими частинами. В жовтні

1944 р. на Дукельському перевалі Червона Армія разом з Чехословацьким корпусом, який був сформований на те­риторії СРСР і перед цим уже брав участь у визволенні України, в тому числі м. Києва, зламала відчайдушний опір гітлерівських військ і почала визволення Чехословач­чини. Населенню посилено допомагали поставками про­довольства і в організації цивільного самоврядування.

З польським емігрантським урядом Миколайчика уряд СРСР відмовився мати справу у зв'язку з його неприхова­не антирадянською орієнтацією. Після виведення на Близький Схід польської армії генерала Андерса, сформо­ваної на радянській території, уряд Миколайчика став ви­магати встановлення своєї влади на польських територіях, визволених Червоною Армією, в серпні 1944 р. ініціював авантюрне повстання у Варшаві, що було жорстоко при­душене гітлерівцями. Розраховуючи на успіх цього повстан­ня, Миколайчик на переговорах з Польським комітетом національного визволення (ПКНВ), що були організовані радянським урядом у Москві в серпні та жовтні 1944 р., вимагав для себе «особливих прав», відновлення в Польщі конституції 1935 р. й встановлення польсько-радянського кордону не по «лінії Керзона», а за кордоном 1939 р.

Тим часом реальне становище в Польщі складалося без участі емігрантського уряду. 22 липня 1944 р. ПКНВ проголосив утворення Народної Польщі й об'єднання Ар-186

мії Людової з польськими частинами, сформованими в СРСР, в єдиному Війську Польському. Радянський уряд визнав ПКНВ і 26 липня підписав з ним «Угоду про від­носини між Радянським Головнокомандуючим і Поль­ською Адміністрацією після вступу радянських військ на територію Польщі». В той самий день НКЗС СРСР у за­яві про відносини з Польщею підкреслив, що радянські війська вступають на польську територію з єдиною метою — «розгромити ворожі німецькі армії й допомогти поль­ському народові в справі його визволення від ярма ні­мецьких загарбників і відновлення незалежної, суверен­ної та демократичної Польщі». У визволені райони Поль­щі Радянський Союз направив десятки ешелонів з продо­вольством, медикаментами, сировиною та паливом. Польському комітетові національного визволення, який на початку 1945 р. був реорганізований у Тимчасовий на­ціональний польський уряд, повністю передавалася вся цивільна влада на місцях.

Тоді ж уряд СРСР визнав Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Тіто й рішуче відхилив пропозицію Черчілля про поділ Югославії на сфери впли­ву. Радянський Союз надав дипломатичну, воєнну й мате­ріальну допомогу Народно-визвольній армії й урядові Югославії, особливо після переговорів з Й. Тіто в Москві у вересні 1944 р. Протягом цього року радянська авіація доставила партизанам та армії Югославії 1758 т різних ван­тажів, допомогла населенню продовольчими товарами і медикаментами. В райони бойових дій були направлені 2684 радянських офіцери й медичних працівники.

Вступ радянських військ на югославську територію посилив їх співробітництво з урядом Й. Тіто. Створення в листопаді 1944 р. об'єднаного уряду Тіто—Шубашича (з представниками емігрантів) було підтримано радянським урядом, який пізніше активно сприяв проведенню демок­ратичних перетворень і зміцненню міжнародних позицій Югославії.

Перемоги Червоної Армії допомогли також Албанії в її боротьбі за свободу й незалежність. На прохання албан­ського Антифашистського національно-визвольного конгресу, який відбувся наприкінці травня 1944 р., в Ал­банію в серпні була направлена радянська військова мі­сія. Після створення в Албанії в жовтні Тимчасового де­мократичного уряду Радянський Союз значно збільшив йому військові поставки. Урядові Е. Ходжі вдалося зірва­ти спроби Англії висадити в Албанії свої війська. Полі-

187

тична й матеріальна підтримка Радянського Союзу допо­могла албанському народу наприкінці листопада 1944 р. завершити визволення своєї країни від італо-німецьких загарбників і проголосити її суверенною республікою.

У країнах фашистського блоку (Румунії, Болгарії, Угор­щині) після розгрому гітлерівських військ командування Чер­воної Армії створювало комендатури й органи місцевого ци­вільного самоврядування, допомагало демократичним силам.

Перемоги Червоної Армії в 1944 р. мали величезне воєнно-політичне значення й справили вирішальний вплив на хід другої світової війни.

Відкриття другого фронту в Західній Європі. З огляду на швидке просування радянських військ на Захід керівники США та Англії стали поспішати з планами наступу в Європі. Американська преса попереджала: «Росіяни мо­жуть здобути не тільки Берлін, а й Париж».

4 червня 1944 р. англо-американські війська вступили в Рим, хоч Італія оголосила про свою капітуляцію ще 8 вересня 1943 р.

Через два дні — 6 червня* 1944 р. — союзники висади­лися в Нормандії, на півночі Франції. Вони, нарешті, від­крили другий фронт в Європі, дочекавшися наближення фактичного краху Німеччини. Експедиційні сили, що брали участь у цій операції під назвою «Оверлорд» під команду­ванням генерала Д. Ейзенхауера, налічували 37 дивізій, 12 бригад, 13,3 тис. літаків, понад 6 тис. кораблів. Німці ма­ли там не більше за 10 дивізій (чекали висадки дещо східні­ше, в районі Па-де-Кале). Через місяць їх було вже 29, але в цілому співвідношення сил на плацдармі в Нормандії на­прикінці липня було на користь союзників: за кількістю солдатів і офіцерів вони переважали ворога в 2,5 раза, за танками — в 2,7 і за бойовими літаками — майже в 22 рази. Американо-англійський військовий флот повністю панував на Атлантичному океані і в Північному морі.

Операція союзників була добре підготовлена й успіш­но виконана. Й. В. Сталін у посланні У. Черчіллю 11 червня 1944 р. зазначав, що «десант, задуманий у гранді­озних масштабах, удався повністю... історія війн не знає іншої подібної акції з точки зору її масштабів, широкого задуму й майстерності виконання». В результаті висадки союзних військ у Нормандії Німеччина, нарешті, опини-лася під тиском двох фронтів, що прискорило її розгром.

Цікаво, що німецька метеослужба інформувала своє верховне ко­мандування про неможливість вторгнення американо-англійських військ 5 і 6 червня через штормову погоду, яка могла тривати кілька днів.

188

За перший тиждень боїв у Нормандії союзні війська ззширили захоплений ними плацдарм до 80 км по фронту й 17 км у глибину. Потім наступ дещо сповіль-;я, наприкінці липня вони збільшили плацдарм до }00 км по фронту і до 50 км у глибину.

На вирішальному радянсько-німецькому фронті Червона рмія в цей час перейшла в грандіозний наступ. Вона роз-змила ворога на Карельському перешийку, біля Петроза­водська і в Білорусії, визволила частину Польщі й підійшла ріо кордонів Східної Пруссії, розгорнула наступ у Прибалти-Іі й західних областях України. Тільки в Білорусії з 23 черв-ї до кінця липня німецько-фашистські війська були відки-гі на 500-600 км. Як зазначив У. Черчілль в англійському парламенті 2 серпня 1944 р., Червона Армія у війні «відігра-па головну роль і випускає кишки з німецької армії».

25 липня 1944 р. почався новий наступ англо-амери-іських військ, які на кінець серпня зайняли всю терито-зію Північно-Західної Франції, за винятком окремих пор-у Бретані. 15 серпня союзники висадилися в Південній акції й почали наступати на північ одночасно з розши­ренням бойових операцій французького руху Опору. І25 серпня в результаті повстання парижан була визволена (столиця Франції. Все це зміцнювало антигітлерівську коа-|лщію й наближало її перемогу над Німеччиною.

Міжсоюзницькі конференції. Восени 1944 р. відбулися І чотири міжсоюзницькі конференції, які сприяли активі -I зації спільних дій великих держав коаліції.

1. 21 серпня — 28 вересня 1944 р. в Думбартон-Оксі | працювала конференція представників США, СРСР та Ан­глії з питань створення нової «міжнародної Організації для підтримання міжнародного миру й безпеки» у відпо­відності з рішенням Московської конференції міністрів закордонних справ цих країн 1943 р.

Брали участь Е. Стетгініус (який замінив хворого К. Хел-ла), А. Громико (новий посол СРСР у США) та О. Кадоган. Рішення конференції в 1945 р. стали основою Статуту ООН. Не вдалося дійти згоди лише з питань про порядок голосу­вання в Раді Безпеки ООН («право вето») та про склад кра­їн — фундаторів майбутньої ООН. У другій частині конфе­ренції (вересень — жовтень) брали участь представники США, Англії й Китаю, які схвалили попередні рішення.

2. У вересні 1944 р. відбулася друга Квебецька конфе­ренція Рузвельта й Черчілля. В основному обговорювали­ся питання війни на Тихому океані, про висадку англо-американських військ у Центральній та Південно-Схід-

189

ній Європі у випадку «раптової капітуляції Німеччини» перед Радянським Союзом і про післявоєнний устрій Німеччини та зони окупації США й Англії. В центрі дискусії був «план Моргентау» — про розчленування післявоєнної Німеччини, її повну «аграризацію». США знову пропонували поділити ЇЇ на 5 окремих держав, Англія — на 3, при цьому її представники закликали «перетворити Німеччину на країну полів і пасовиськ».

3. 8—18 жовтня 1944 р. в Москві відбулися переговори Сталіна з Черчіллем за участю американського посла А. Гаррімана. Обговорювалися питання майбутнього Ні­меччини, створення польського уряду за участю емігрант­ського прем'єра Миколайчика та поділу сфер впливу на Балканах (Черчілль висунув ідею поділу сфер впливу в Румунії, Болгарії, Югославії й Греції між Англією і Радян­ським Союзом). Сталін рішуче відхилив англійські про­позиції з усіх цих питань і запропонував радянську про­граму повоєнних перетворень у Європі.

4. В грудні 1944 р. у Москві відбулися переговори Сталіна й лідера Тимчасового уряду Франції де Голля. Радянський Союз усіляко підтримував Францію як велику державу та де Голля як керівника її уряду. 23 жовтня СРСР визнав французький Тимчасовий уряд, а в Москві 10 грудня 1944 р. підписав Договір про союз і взаємну допомогу з Францією терміном на 20 років. Цей договір серйозно зміцнив між­народний авторитет і незалежність Франції.

Розпад фашистського блоку. Червона Армія успішно громила війська Німеччини та її союзників у Європі, що врешті-решт привело до розпаду фашистського блоку й ізоляції Німеччини.

В самій Німеччині поширювалася антифашистська боротьба. Наближення Червоної Армії до Німеччини спонукало певні політичні кола до спроб усунути Гітле-ра, «вистрибнути з поїзда, що мчався у прірву», й уряту­вати райх від катастрофи. Було декілька «генеральських змов». 20 липня 1944 р. група військових на чолі з пол­ковником Штауфенбергом учинила замах на Гітлера. Мі­на вибухнула в ставці Гітлера, вбила кількох чоловік, але сам фюрер випадково не постраждав. Усіх учасників змо­ви страчено. Тільки за один рік (серпень 1943 — липень 1944 рр.) в країні було винесено 1744 смертних вироки за «державну зраду».

Наступ Червоної Армії змусив чотирьох останніх кра­їн — спільників Німеччини одна за одною капітулювати, почався розпад фашистського блоку.

190

1. Першою в Східній Європі капітулювала Румунія. У квітні 1944 р. уряд Антонеску ще відхилив досить м'які умови перемир'я, запропоновані Радянським Союзом. Бухарест вирядив князя Штирбея в Анкару й Каїр, щоб домовитися з представниками США та Англії про сепа­ратний мир, направлення в Румунію їхніх військ, аби від­вернути вступ туди Червоної Армії.

Проте Червона Армія почала 20 серпня стрімкий на­ступ на німецькі та румунські війська, розташовані в Ру­мунії, і блискуче провела Яссько-Кишинівську операцію. 23 серпня народне повстання скинуло фашистську дикта­туру Антонеску, а наступного дня Румунія вийшла з вій­ни й 29 серпня оголосила війну Німеччині. Німці бомбар­дували Бухарест, їхні війська з Югославії були перекинуті до Румунії, але сюди вже прийшла Червона Армія й від­била всі атаки гітлерівців. 18 румунських дивізій поверну­ли зброю проти німецьких військ. Румунські війська, які щойно обстрілювали дивізії 2-го Українського фронту, повертали гармати й відкривали вогонь по своїх колиш­ніх союзниках. За перший тиждень вони взяли в полон 51 тис. гітлерівців, а згодом розгорнули бойові дії проти Угорщини.

12 вересня 1944 р. в Москві між СРСР, США й Англією, з однієї сторони, і Румунією — з іншої була підписана угода про перемир'я. Румунія зобов'язувалася вести війну проти Німеччини й Угорщини силами не менше ніж 12 дивізій, відновити кордон з СРСР згідно з угодою від 28 червня 1940 р. й відшкодувати збитки, заподіяні Радянському Союзові, в сумі зо0 млн. дол. (за румунськими даними, фактично ці збитки перевищували 1,5 млрд. дол.). «Віден­ський арбітраж» був анульований, Північна Трансільванія поверталася Румунії. В країні мали бути проведені демо­кратичні реформи.

2. Фінляндія спочатку не хотіла укладати з Радян­ським Союзом угоди про перемир'я і просила Птлера про додаткову воєнну допомогу. Але наступ Червоної Армії прискорив події, вона могла вже безборонне зайняти те­риторію Фінляндії, що змусило останню запитати Моск­ву про перемир'я. Угоду про перемир'я з Фінляндією було підписано 19 вересня 1944 р. в Москві від імені СРСР й Ан­глії (США не оголошували війни Фінляндії). СРСР від­мовлявся від своїх прав на оренду півострова Ханко (згід­но з договором 1940 р.), а натомість одержав в оренду те­риторію в районі Порккала-Удд. Фінляндія повертала СРСР область Петсамо (Печенга) і зобов'язувалася спла-

191

тити йому зо0 млн. дол. на відшкодування завданих збит­ків. Відновлювався радянське-фінляндський кордон 1940 р. Фінляндія зобов'язувалася роззброїти німецькі війська на своїй території й передати їх союзникам як військовополонених.

3. Болгарія теж спочатку відмовилася задовольнити за­конні вимоги Радянського Союзу й залишалася плац­дармом для німецьких військ. У червні 1944 р. тільки у Варні дислокувалося понад 2 тис. німецьких солдатів, по­над 50 німецьких військових кораблів, у тому числі під­водні човни, 12 гідролітаків тощо.

5 вересня радянський уряд оголосив Болгарії війну. 8 вересня 1944 р. радянські війська вступили на територію Болгарії, де почалося всенародне збройне повстання й до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. Болгарія ро­зірвала відносини з Німеччиною та Угорщиною і розпо­чала переговори про перемир'я.

Угода про перемир 'я між СРСР, США й Англією, з однієї сторони, і Болгарією — з іншої була підписана в Москві 28 жовтня 1944 р Болгарія зобов'язувалася взяти участь у війні проти Німеччини, вивести свої війська з Греції й Югославії, розпустити фашистські організації, сплатити ре­парації Греції й Югославії. У воєнних операціях проти Ні­меччини взяли участь близько 340 тис. болгар, у тому чис­лі на території Угорщини — 100-тисячна болгарська армія.

4. Угорщина — останній союзник Німеччини — в 1943 — 1944 рр. вела таємні переговори з Англією про се­паратний мир, навіть уклала угоду в Босфорській прото­ці у вересні 1943 р. про свою беззастережну капітуляцію в обмін на обіцянку англо-американських представників вирядити у відповідний час до Будапешта свою парашут­ну бригаду. У вересні 1944 р. Гітлер і Йодль підписали на­каз підготувати план можливої атаки на Угорщину й арешту Хорті, якщо він вирішить капітулювати.

Та Червона Армія порушила всі ці плани. В запеклих боях під Будапештом і біля озера Балатон вона розгроми­ла численні німецькі та угорські дивізії. Оточені в Буда­пешті гітлерівці відхилили ультиматум командуючого 2-м Українським фронтом маршала Р. Я. Малиновського і вбили радянського парламентера капітана Остапенка та його угорського перекладача. Після цього радянські війська штурмом здобули Будапешт. Останній сателіт Ні­меччини капітулював.

У грудні 1944 р. у звільненому місті Дебрецен був сформований Тимчасовий національний уряд Угорщини,

192

який запитав перемир'я в радянського уряду й оголосив війну Німеччині.

20 січня 1945 р. в Москві між СРСР, Англією і США, з одної сторони, й Угорщиною — з іншої була підписана угода про перемир'я. Визначалося, що Угорщина оголосила вій­ну фашистській Німеччині й зобов'язувалася вивести свої війська з окупованих територій Чехословаччини, Югосла­вії й Румунії. Всі акти про анексію цих територій Угор­щиною скасовувалися. Угорщина мала сплатити репара­ції в сумі зо0 млн. дол. (Радянському Союзові — 200, Че-хословаччині й Югославії — 100 млн. дол.) В угоді підкрес­лювалося, що ця сума лише частково покриває збитки, завдані Угорщиною названим країнам.

Воєнні дії в Західній Європі. Англо-американські війсь­ка досить поволі розгортали свій наступ у Західній Євро­пі. За три місяця після їхньої висадки в Нормандії гітле­рівці в боях з ними втратили 294 тис. чоловік, тоді як у боях з Червоною Армією втрати Німеччини за цей час до­сягай 912 тис. солдатів.

У жовтні 1944 р. англ о-американські союзники вирі­шили оточити Рур. Але вони не зуміли прорвати «лінію Зігфріда» й форсувати Рейн. Зима ускладнила становище їхніх військ. Командуючий американськими збройними силами в Європі О. Бредлі на початку грудня, доповідаю­чи Д. Ейзенхауеру про нестачу поповнень військ і боєприпасів, запитував про керівників у Вашингтоні: «Невже вони не розуміють, що ми все ще можемо програ­ти війну в Європі?»

Гітлер вирішив домогтися перелому у воєнних діях на Заході, щоб схилити США й Англію до сепаратного ми­ру. В грудні 1944 р. він так викладав командуючим вер­махту свої плани: «Я бачу, як ці суперечності (всередині «Великої трійки». — Г. Ц.) стають дедалі сильнішими з кожною годиною. Якщо зараз ми зуміємо завдати нечис­ленних тяжких ударів, тоді цей... єдиний фронт раптово завалиться».

16 грудня німецько-фашистські війська перейшли в наступ в Арденнах. На Західному фронті 87 союзницьким дивізіям протистояли до 39 німецьких дивізій. Але гітле­рівці зосередили свої сили (25 дивізій) на вузькому фрон­ті. Під тиском німецьких танків американські солдати відступили назад. На 100-кілометровій ділянці фронту німці просунулися до 90 км углиб.

Черчілль і Рузвельт звернулися до Сталіна з прохан­ням почати наступ радянських військ. 6 січня Черчілль

13 - 7-1737

193

писав Сталіну, що союзники дуже розраховують на вели­кий російський наступ протягом січня. В Москві було ви­рішено розпочати наступ не пізніше другої половини січ­ня. Але на прохання союзників з 12 січня 1945 р. розпо­чався величезний наступ радянських військ по всьому 1200-кілометровому фронту. Це врятувало союзницькі війська від розгрому. Черчілль 17 січня висловив подяку радянському урядові й надіслав «вітання з нагоди того гі­гантського наступу», який здійснили радянські війська.

Гітлерівські керівники прорахувалися. Арденни пере­конливо показали важливість співробітництва антигітле­рівської коаліції й значну роль у ній Радянського Союзу. Постало нагальне питання про узгодження дій «Великої трійки» на останньому етапі війни проти Німеччини й у повоєнний період.