Глава 19

Міжнародні відносини й зовнішня політика

Напередодні і в період розгрому Німеччини

(Лютий — травень 1945 р.)

• Ялтинська конференція глав урядів СРСР, США й Англії. Питання про членство України та Білорусії в ООН • Проблеми ленд-лізу • Міжнародні відносини в період розгрому й капітуляції Німеччини • Міжна­родна конференція в Сан-Франциско й утворення ООН. Україна — одна з країн-фундаторів ООН

Ялтинська конференція глав урядів СРСР, США й Англії. Питання про членство України та Білоруси в ООН. На по­чатку 1945 р. Червона Армія вступила на територію Німеч­чини. В лютому вона форсувала Одер і вже була в 60 км від Берліна. Перемоги Червоної Армії примусили союзни­ків активізувати свої воєнні та дипломатичні дії. Оскільки в процесі координації цих дій виникло багато проблем (післявоєнний устрій Німеччини, створення ООН, вступ СРСР у війну проти Японії, польське, югославське та інші питання), була конче потрібна нова нарада керівників трьох великих держав антигітлерівської коаліції.

Такою нарадою стала Ялтинська (Кримська) конференція Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Чернілля 4—11 лютого 1945 р. Черчілль запропонував назвати її шифровано «Аргонавт». Рузвельт писав йому: «Ви і я — прямі нащадки аргонав-

194

13 •

тів». Отже, як і стародавні грецькі міфологічні герої, Руз­вельт і Черчілль вирушили за «золотим руном» — тільки не в Колхіду, а в Крим.

У Ялті зібралося близько 700 осіб — члени делегацій та їхній допоміжний склад. Конференція проходила в Лі-вадійському палаці — тимчасовій резиденції Рузвельта. Англійська делегація мешкала у Воронцовському палаці (Алупка), Сталін — у Юсуповському палаці (в Кореїзі).

Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.

1. Передусім було обговорено питання про тісну коорди­націю воєнних зусиль трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання останніх уда­рів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що ра­дянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опи­няться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізні­ше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Ні­меччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союз­ною контрольною радою для Німеччини).

Союзники проголосили свою головну мету: «Знищен­ня шмецького мілітаризму та нацизму й створення гаран­тії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкрес­лювалося, що в плани союзників не входять знищення ні­мецького народу й розчленування німецької держави.

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії. Сума збитків окремих держав становила: США — 1,3 млрд. дол., Англії — 6,4 млрд. дол., Франції — понад 21,1 млрд. дол. Пряма шкода Радянському Союзу — понад 128 млрд. дол. В СРСР німецько-фашистські війська знищили зо % його національного багатства — зруйнували й спалили 1710 міст, понад 70 тис. сіл, більше 6 млн. будинків, 32 тис. під­приємств, 1876 радгоспів, 98 тис. колгоспів та ін. Радян­ська й американська сторони погодилися в Ялті встановити загальну суму репарацій на рівні значно мен-

195

шому, ніж справжні збитки (20 млрд. дол., з них 50 % — Ра­дянському Союзові). Англійська делегація заперечувала, вимагаючи їх зменшення. Вирішили стягувати репарації з Німеччини в трьох формах: одночасне вилучення промис­лового обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції; щорічні товарні поставки поточної про­дукції; використання праці військовополонених.

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конфе­ренцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Фран­циско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на кон­ференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполя­гала на одноголосності («право вето») і єдності рішень ве­ликих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права ве­то», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтере­сам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути викорис­тано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мир­них процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учас­ник суперечки мав утримуватися від голосування. Фак­тично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через різні підходи до вирішення поль­ського питання.

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомо­ги у відродженні нормального життя.

6. Питання про прийняття Української РСР й Біло­руської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропо­зицію.

Вже після Московської та Тегеранської конференцій СРСР порушив питання про відновлення зовнішньополі­тичних прав союзних республік, щоб вони формально могли вступити до ООН.

196

1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галу­зі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносо­юзного в союзно-республіканський Народний Комісарі­ат». Відтак після більш ніж двадцятирічної перерви всі со­юзні республіки, в тому числі й Україна, знову, хоч і фор­мально, одержали право на зовнішньополітичну діяль­ність, якого були позбавлені після утворення СРСР.

Згідно з цим законом 5 лютого 1944 р. Президія Вер­ховної Ради Української РСР своїм указом створила На­родний Комісаріат Закордонних Справ УРСР, а Верховна Рада України 4 березня прийняла відповідний закон і внесла зміни в Конституцію УРСР. Із 5 лютого першим наркомом закордонних справ УРСР був призначений ві­домий український письменник О. Є. Корнійчук. Із 12 липня 1944 р. до 1952 р. на цій посаді працював Д. 3. Ма-нуїльський.

Д. 3. Мануїльський очолював у той час різні урядові делегації України: на конференції ООН у Сан-Францис­ко, на конференціях для підписання мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінлян­дією, на сесіях Генеральної Асамблеї й засіданнях Ради Безпеки ООН тощо. За його ініціативою в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка восени 1944 р. був ство­рений факультет міжнародних відносин, який підготував основну когорту українських дипломатів та вчених-між-народників і в 90-х роках перетворився в Інститут міжна­родних відносин. З того часу, хоч і в рамках загальносо­юзної радянської дипломатії, значно розширилися зов­нішньополітичні зв'язки України.

Питання про представництво всіх 15 радянських рес­публік у майбутній Організації Об'єднаних Націй стави­лося радянським урядом ще на конференції в Думбартон-Оксі. Ф. Рузвельт у листі Й. Сталіну від 31 серпня 1944 р. запропонував відкласти розв'язання цього питання до за­снування самої організації. Сталін у відповіді (7 вересня) наполягав на членстві в ООН хоча б двох—трьох союзних республік. зокрема він аргументував, що Україна й Біло­русія «за кількістю населення та за їхнім політичним зна­ченням переважають деякі держави, стосовно яких ми всі згодні, що вони мають бути зараховані до числа ініціато­рів створення міжнародної організації».

На Ялтинській конференції, яку разом із наступною Потсдамською конференцією українські історики назва-

197

14*

ли «сестрами Великої Перемоги», В. Молотов 7 лютого 1945 р. запропонував включити в число членів-засновни-ків ООН Україну, Білорусію й Литву. Він підкреслив, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими територіями, на які вдерлися німці». Ф. Руз­вельт і У. Черчілль у принципі погодилися з цим, але об­межили кількість республік до двох. Наступного дня (8 лютого) А. Іден заявив, що Великобританія і США «підтримують СРСР у тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». Саме в Ялті 11 лютого й було вирішено «Великою трійкою» включити в число фундаторів ООН Україну й Білорусію. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх міжнародний статус.

7. Польське питання було вирішене в цілому компро­місне. В цей час існували два польських уряди: один з ре­альною владою в Польщі (Тимчасовий Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 р. встановив дипломатичні відносини, і другий — емігрант­ський (у Лондоні), з яким СРСР розірвав дипломатичні відносини. США й Англія, у свою чергу, не визнавали уряд Б. Берута.

За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного польсько­го уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

При розгляді на конференції питання про східні кор­дони Польщі Рузвельт наполягав на переданні їй Львова та деяких нафтоносних районів, що виходили за межі «лі­нії Керзона». Після активної дискусії Сталін підкреслив, що «лінія Керзона» придумана не росіянами. Посилаю­чись на волевиявлення українського народу, він додав: «Що ж, ви бажаєте, між іншим, щоб ми виявилися мен­ше росіянами, ніж Керзон і Клемансо? Тим самим ви до­ведете нас до ганьби. Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони, певно, скажуть, що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисника­ми росіян і українців, ніж Керзон і Клемансо».

Врешті-решт «Велика трійка» вирішила, що «східний кордон Польщі має проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленнями від неї у деяких районах від п'яти до вось­ми кілометрів на користь Польщі».

Для України це означало міжнародно-правове ви­знання возз'єднання українських земель, що забезпечи­ло остаточне формування єдиної української нації й справило вирішальний вплив на завершення процесів її консолідації.

198

8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднан­ню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибіч­ників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового об'єднаного уряду.

9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4 місяці для кон­сультацій і практичних рішень.

10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний період єдність цілей і дій трьох великих держав.

11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту Дайрен і відновлен­ня радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм екс­плуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне зна­чення. Вона прийняла конкретні рішення про координа­цію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, проде­монструвала єдність і могутність антигітлерівської коалі­ції великих держав.

Проблеми ленд-лізу. Поставки воєнної техніки, боєприпасів, зброї й матеріалів Радянському Союзові зі США й Англії, безперечно, мали важливе значення. В ці­лому після прийняття в США закону про ленд-ліз («у по­зику» і «в оренду» з поверненням після війни вцілілої тех­ніки й домовленою оплатою) з 11 березня 1941 р. до 1 жовтня 1945 р. США надали за цією програмою допомо­гу 42 країнам у розмірі 46 млрд. дол. зокрема, Британ­ській імперії — на зо,3 млрд. дол. (69 % усіх поставок), Радянському Союзові — на 10 801 131 000 дол. (25 % по­ставок), Франції — на 1,4 млрд. дол., Китаю — на понад 0,6 млрд. дол. (1,5 %), на решту країн припадало 4,5% усіх поставок. Так, США передали СРСР під час війни 14 795 літаків, 7 056 танків, 51 503 легкових автомашини, 375 883 вантажних автомашини, 35 170 мотоциклів, 8 071 трактор, 131 633 автомати, 8 218 зенітних гармат, 1 981

199

локомотив, 2 670 000 т нафтопродуктів, 106 893 000 ярдів бавовняної тканини, 62 485 000 ярдів шерстяної ткани­ни, 15 417 000 пар армійського взуття, 5 млн. т продуктів харчування тощо.

В середньому американо-англійські поставки в СРСР в 1941 — 1945 рр. становили 4% відповідного радянсько­го виробництва (в тому числі літаків — 13,6%, танків — 10,4 %, гармат — 2 %). Звичайно, поставки за ленд-лізом не могли бути вирішальними для СРСР, проте не мож­на заперечувати й значення цієї допомоги. І матеріаль­но, і політичне, і морально західні союзники серйозно допомагали Радянському Союзові (особливо в 1943 — 1944 рр.). Автор цих рядків у 1943—1945 рр. в складі дію­чої Червоної Армії працював на різних американських військових радіостанціях (від ротної В-100 до фронтових СЦР), бачив різну військову техніку США на радянсько­му фронті й зберіг особисту вдячність до американських союзників за їхню допомогу. Хоча, звичайно, ця допо­мога могла б бути й більшою, особливо в 1941 —1942 рр., коли Червона Армія, як ніхто інший, стікала кров'ю.

Радянський Союз частково повернув США після вій­ни орендовану військову техніку. Він наполягав на опла­ті використаної техніки в такій пропорції, як це зробила Великобританія. Переговори тривали довго. Тільки в 1972 р. Л. Брежнєв і Р. Ніксон уклали компромісну угоду про покриття СРСР залишку боргу за поставки за ленд-лізом (суму встановили всього 722 млн. дол.). Були зроб­лені два платежі, але відмова Вашингтона від надання кредитів Москві перекреслила досягнуту угоду. Питання до кінця так і залишилося невирішеним.

Міжнародні відносини в період розгрому й капітуляції Німеччини. Весною 1945 р. ще могутнішим став наступ Червоної Армії. Радянські війська вийшли на Берлінський напрямок, зо березня вступили на територію Австрії й 13 квітня оволоділи її столицею Віднем. 4 квітня була визволе­на Братислава, в середині квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.

В цих умовах Радянський Союз підписав у Москві до­говори про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне спів­робітництво з Югославією (11 квітня 1945 р.) та Поль­ською Республікою (21 квітня).

Англо-американські війська, ледве оправившися від поразки в Арденнах, перейшли в наступ. 25 березня вони вийшли на Рейн, до 1 квітня оточили Рур. 8 березня Ал-лен Даллес зробив спробу провести в Берні (Швейцарія)

200

таємні переговори з німецькими генералами про сепарат­не перемир'я. Сталін у листі Рузвельту висловив протест і зазначив: «Зараз німці на Західному фронті по суті при­пинили війну проти Англії й Америки. Разом з тим нім­ці продовжують війну з Росією».

У своїй відповіді Рузвельт подякував Сталіну за щире звернення у зв'язку з «бернським інцидентом». Він писав: «У будь-якому випадку не повинно бути взаємної недові­ри, і незначні непорозуміння такого характеру не повин­ні виникнути в майбутньому». Цей останній лист Ф. Руз­вельта Й. Сталін одержав уже після раптової смерті пре­зидента від крововиливу в мозок 12 квітня в госпіталі Ворм-Спрінгз (штат Джорджія). Чотириразове обраний президент США так і не дочекався перемоги у війні, якій він віддав усі свої сили.

Гітлер і Геббельс були в захопленні від цієї звістки: зі сльозами на очах згадували, як російська імператриця раптово померла під час Семирічної війни, що докорін­но змінило хід тієї війни, і королю Фрідріху Великому, якого боготворив Гітлер, не довелося кінчати життя са­могубством.

Проте Червона Армія не залишила фашистським керівникам жодного шансу. Не змогли стримати її пе­реможного наступу і віроломні дії деяких західних дія­чів. Так, наприкінці війни знову посилилися антира-дянські тенденції в політиці Черчідлй. Пізніше у своїх мемуарах він визнав, що тоді дійшов висновку про «смертельну загрозу для вільного світу» з боку радян­ської держави, про необхідність негайно створити но­вий фронт, аби припинити стрімкий наступ її армії, вважаючи головною метою англо-американських армій здобуття Берліна. ° В 1954 р. на зустрічі з виборцями Черчілль розповідав, що напередодні капітуляції Ні­меччини він наказав фельдмаршалові Монтгомері зби­рати й складувати німецьку зброю, зберегти в строю до 500 тис. полонених німецьких солдатів, роздати їм цю зброю, «якщо радянський наступ поширюватиметься» далі на Захід.

16 квітня 1945 р. 2,5 мільйона радянських солдатів і офіцерів почали штурм Берліна, який обороняли понад один мільйон гітлерівців. За наказом Гітлера десятки ні­мецьких дивізій зняли із Західного фронту на допомогу Берліну.

І все ж 25 квітня Червона Армія повністю замкнула кільце оточення німецької столиці. Того ж дня радянські

201

війська на березі Ельби в районі Торгау зустрілися з аме­риканськими частинами, зламано опір німецького гарні­зону в Східній Пруссії, а в Сан-Франциско розпочалася конференція Об'єднаних Націй.

28 квітня партизани Італії, виконуючи вирок народно­го трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні та його прибічників. Не надовго пережив його Гітлер — зо квітня 1945 р. він отруїв свою дружину Єву Браун, з якою щойно справив весілля в бомбосховищі, та самого себе. Оскільки отрута не подіяла, застрілився, їхні трупи разом з трупами Геббельса, його дружини та їх шести до­чок, яких особисто отруїла мати, есесівці спалили у дво­рі. Пізніше, щоб не було непорозумінь, спеціальна комі­сія в Берліні й Москві ретельно обстежила череп Гітлера й офіційно підтвердила факт його самогубства.

Спадкоємці Гітлера — голова «уряду» Деніц, началь­ник генерального штабу Кребс та інші — намагалися за­тіяти мирні переговори з радянським командуванням, але їм була поставлена єдина умова — беззастережна капіту­ляція. Деніц ще 1 травня в наказі військам заявив, що бу­де «рішуче вести війну проти більшовиків». 2 травня він оголосив: «Нашою головною метою є капітуляція тільки на Західному фронті». Але вранці 2 травня 1945 р. берлін­ський гарнізон капітулював. Червона Армія штурмом оволоділа столицею Німеччини.

7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал А. Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини перед представниками військового команду­вання трьох союзних держав.

8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті пе­ред представниками СРСР, США, Англії і Франції на чо­лі з маршалом Г. К. Жуковим був підписаний остаточний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Від імені ні­мецького верховного командування «Акт про воєнну ка­пітуляцію» підписали Кейтель, Фрідебург та Штумпф. О 23.01 за центральноєвропейським часом замовкли гарма­ти. Війна завершилася цілковитою капітуляцією Німеч­чини.

Міжнародна конференція в Сан-Франциско й утворення ООН. Україна — одна з країн-фундаторів ООН. Напере­додні закінчення війни в Європі — 25 квітня 1945 р. — в Сан-Франциско (США) розпочалася конференція Об'єднаних Націй. Основна її мета — розробка Статуту ООН, проект якого підготувала конференція в Думбар-тон-Оксі в 1944 р.

202

В конференції брали участь США, СРСР, Англія й Китай (запрошуючі держави), глави делегацій яких по черзі головували на пленарних засіданнях, ще 22 країни, котрі підписали Вашингтонську декларацію і січня 1942 р., та держави, що оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945 р. Загалом — 46 держав. Під час роботи конференції було запрошено також делегації України, Бі­лорусії, Аргентини та Данії. За Польщею залишили місце (до розв'язання суперечок щодо визнання її уряду). Від­мовили тоді Монголії та Албанії. Отже, учасниками кон­ференції — в майбутньому членами-засновниками ООН — стали 50 держав. Пізніше (15 жовтня 1945 р.) Польща підписала Статут ООН і стала 51-ю державою-засновни-цею ООН.

Усього за двомісячну роботу конференції в Сан-Фран­циско (з 25 квітня до 26 червня 1945 р.) відбулося 9 пле­нарних засідань і близько 400 засідань різних комісій та комітетів. Загальна кількість делегатів становила 282 чо­ловіки, разом з радниками і секретаріатом брали участь близько 1500 чоловік. Крім того, понад 3500 журналістів висвітлювали роботу конференції.

На початок роботи конференції негативно вплинув «твердий курс» щодо СРСР, який мав намір проводити новий президент США Г. Трумен. За кілька днів до кон­ференції, знаючи про завершення найближчим часом створення американської атомної бомби, Трумен загро­жував: «Росіяни скоро будуть поставлені на місце, і тоді Сполучені Штати візьмуть на себе керівництво рухом сві­ту». В день відкриття конференції на нараді у Вашингто­ні він заявив: «Якщо вона (атомна бомба. — Г. Ц.), як я гадаю, вибухне, тоді в мене буде дубина проти цих росій­ських хлопців». Наполягаючи на недопущенні варшав­ського уряду до роботи конференції й на американсько­му формулюванні «принципу вето», Трумен рішуче під­креслював: «Я маю намір провести конференцію в Сан-Франциско, і, якщо росіяни не хочуть приєднатися до нас, то хай забираються до біса!»

Такий настрій американської делегації, підтриманої більшістю учасників (особливо з Латинської Америки), спричинив палкі дискусії, суперечки делегацій з різних питань.

зовнішньополітичний курс Г. Трумена ускладнив ра­дянсько-американські відносини, зокрема з питань ви­знання уряду Польщі, членства держав ООН тощо. Лише напередодні конференції в Сан-Франциско на нараді мі-

203

ністрів закордонних справ СРСР, США, Англії та Китаю (23 квітня 1945 р.) після тривалої дискусії було досягнуто спільне рішення про запрошення на конференцію делега­цій України та Білорусії.

Вже на другий день роботи конференції в Сан-Фран­циско (26 квітня) всі її делегації одержали меморандум і заяву уряду УРСР за підписами голови РНК України М.С. Хрущова й наркома Д. 3. Мануїльського, де зазна­чалося, що «український народ, який зазнав таких вели­ких жертв у цій війні та віддав усі свої матеріальні ресур­си справі розгрому ворога, український народ, солдати якого становлять принаймні одну п'яту Збройних сил Ра­дянського Союзу, життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля та зусилля всіх народів Радянського Союзу, а також інших народів, що борються зі спільним ворогом, завершилися тривалим миром». Україна повідомляла про своє бажання приєднатися до ООН як одна з держав-фундаторів і всіляко «сприяти встановленню гарантій ми­ру та безпеки після війни».

27 квітня глави делегацій у Сан-Франциско підтримали заяву В. Молотова про запрошення України й Білорусії та включення 'їх до складу членів-засновників організації. зо квітня це рішення одностайно підтримали Виконавчий комітет і засідання глав делегацій, а потім і п'яте пленарне засідання конференції. 1 травня українська делегація в складі 12 чоловік на чолі з Д. 3. Мануїльським вилетіла че­рез Москву, Сибір і Канаду до Сан-Франциско.

Члени делегації УРСР з 6 травня активно включилися в роботу комісій і комітетів конференції. Д. 3. Мануїль­ського обрали головою першого комітету першої комісії, де він справив велике враження на делегатів своєю еру­дицією і знанням багатьох мов. На прес-конференції 22 травня Д. 3. Мануїльський грунтовно висвітлив основ­ні напрями зовнішньої політики України й підкреслив го­товність українського уряду обмінятися дипломатичними та консульськими представниками з іншими країнами.

Член делегації віце-президент АН УРСР О. В. Палла­дій, який працював у першому й другому комітетах пер­шої комісії, неодноразово зазначав необхідність обов'яз­кового дотримання принципу єдності великих держав та одностайного вирішення ними найважливіших питань. Заступник голови уряду України І. С. Сенін, директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський, ректор Київського університету їм. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондар-чук, член-кореспондент АН УРСР П. С. Погребняк та по-

204

мічники Д. 3. Манушьського дипломати О. Д. Война й П. П. Удовиченко у виступах і матеріалах конференції підкреслювали необхідність дотримання поваги до прав і основних свобод людини, в тому числі й права на працю, спільної конструктивної роботи Генеральної Асамблеї й Ради Безпеки тощо, зробили вагомий внесок у розроб­лення Статуту ООН.

Українська діаспора в США, Канаді й Південній Аме­риці гаряче вітала появу України на міжнародній арені як члена-засновника ООН, з величезною увагою стежила за роботою її делегації на конференції в Сан-Франциско. Члени делегації виступали з доповідями перед ученими Стенфордського й Каліфорнійського університетів, перед діячами Американо-Російського інституту в США, перед українськими організаціями в США, Канаді та Англії. зокрема, Д. 3. Мануїльський на зустрічі з громадськими діячами в США зазначав: «Тепер, коли війна в Європі за­вершилася й гітлерівці кінчають життя самогубством... треба подумати, між іншим, про відновлення культурних зв'язків між народами... Так давайте ж будемо спільно працювати на користь людської культури, на користь сус­пільного прогресу, що не знає кордонів».

Робота української делегації на конференції в Сан-Франциско була важливим кроком на шляху України до міжнародного визнання. На Статуті Організації Об'єдна­них Націй серед підписів представників її країн-фундато-рів зберігається підпис народного комісара закордонних справ України Д. 3. Мануїльського.

В той час загальне прагнення до миру було настільки сильним, що, як заявив глава делегації СРСР (після від'­їзду В. Молотова) посол у США А. Громико, «всі основ­ні труднощі вдалося подолати й успішно розв'язати по­ставлені перед конференцією завдання».

За пропозицією делегації СРСР учасники конференції компромісне вирішили питання про «право вето» (домо­вилися вважати питання про початок розгляду в Раді Без­пеки якогось конфлікту між державами процедурними, що знімало потребу в застосуванні «вето»), а також про збереження місця серед членів-засновників для Польщі тощо.

25 червня в оперному театрі Сан-Франциско в надзви­чайно урочистій обстановці всі делегації, стоячи й апло­дуючи, одноголосне прийняли Статут ООН. Наступного дня — 26 червня — в Будинку ветеранів у Сан-Францис­ко всі 50 делегацій підписали Статут ООН і Статут Між-

205

народного Суду. 15 жовтня це зробила Польща. Перши­ми поставили свої підписи делегати Китаю — першої жертви агресії.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту О ОН СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм та більшістю держав — учасниць конференції в Сан-Франциско він набрав сили.

Цей день — 24 жовтня — щорічно відзначається як День Об'єднаних Націй.