Глава 14

Передвоєнна політична криза в Європі (1939 р.)

• Розчленування Чехословаччини Німеччиною • Англо-франко-радянські переговори в Москві • Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною

Розчленування Чехословаччини Німеччиною. Після Мюнхенської конференції більшість урядів і дипломатів країн Західної Європи були переконані, що, як писав мі­ністр закордонних справ Франції Ж. Бонне, «німецька по­літика віднині орієнтується на боротьбу проти більшовиз­му. Німеччина виявляє свою волю до експансії на Схід». Міністр внутрішніх справ США Г. Ікес у своєму таємно­му щоденнику зазначив: «Англія плазує перед Птлером, боючись комунізму». Не випадково вже перед війною Чемберлен говорив: «Якщо загибелі Британської імперії можна запобігти, тільки звернувшись по допомогу до Ра­дянського Союзу, то хай краще вона гине».

Користуючись такою політикою Франції та Англії, Гітлер готувався до нової агресії. В жовтні 1938 р. в Бер­ліні був розроблений план цілковитої ліквідації чехосло­вацької держави. За вимогою Гітлера новий президент ЧСР Гаха весною 1939 р. в 2,5 раза зменшив збройні си­ли країни (з 250 тис. до 100 тис., тоді як ще влітку 1938 р. Чехословаччина мала 1,6 млн. солдатів).

У березні 1939 р. в Словаччині відбувся путч сепара­тистів, і 14 березня словацький парламент проголосив са­мостійну державу, запитавши в Гітлера допомоги проти «чеського засилля». В цій складній ситуації Гітлер викли­кав президента Гаху до Берліна, де погрожував розгроми­ти Прагу й примусив його підписати документ про пере-

142

творення Чехословаччини на протекторат Німеччини. Тим часом у ніч на 75 березня 1939 р. німецькі війська вже вступили в Чехословаччину. Німецький уряд оголосив «протекторат Богемія і Моравія». Наступного дня, прого­лосивши «незалежність», Словаччина теж стала протекто­ратом Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпат­ську Русь. Чехословацька держава була остаточно ліквідо­вана, навіть усупереч деяким мюнхенським домовленос­тям. Це набагато посилило воєнно-промислову могут­ність Німеччини. Тільки чехословацькі заводи «Шкода» — другий за значенням арсенал Центральної Європи, за­хоплений гітлерівцями, — із серпня 1938 р. до вересня 1939 р. випустили майже стільки військової продукції, скільки вся Англія за цей час.

Як же поставилися великі держави до нового акту аг­ресії Німеччини?

Англія в день розчленування Чехословаччини підписа­ла в Дюссельдорфі економічну угоду з Німеччиною, а че­рез 10 днів офіційно визнала фашистську окупацію. Чем-берлен заявив, що «Англія не несе відповідальності... Че-хословаччина — взагалі штучне утворення». Бонне назвав німецьке загарбання Чехословаччини «нормальним яви­щем», оскільки вона «нездатна на самостійне існування».

Американський посол у Франції Булліт спокійно від-реагував на дії Німеччини, зазначивши, що «коли виник­не війна в Європі, то США втрутяться в кінці і завершать її». Італійські газети відверто захоплювалися Гітлером і закликали Муссоліні діяти в такому ж дусі.

Радянський уряд заявив протест Німеччині, назвав її дії «свавільними, насильницькими, агресивними» й офі­ційно не визнав включення Чехословаччини до складу Німецької імперії. Сталін підкреслив, що «німцям відда­ли райони Чехословаччини ціною зобов'язання розпоча­ти війну з Радянським Союзом».

Після остаточного розчленування Чехословаччини по­літична криза в Європі посилилася. Дедалі більше засо­бом розв'язання міжнародних проблем ставала сила.

Уже 22 березня 1939 р. Берлін поставив ультиматум Литві про передання Німеччині Мемельської (Клайпед­ської) області. Через 48 годин порт Мемель був окупова­ний німцями.

23 березня Гітлер нав'язав нерівноправну економічну угоду Румунії. Того ж дня Угорщина приєдналася до «Ан-тикомінтернівського пакту», а 18 квітня демонстративно вийшла з Ліги Націй.

143

З квітня до Лондона прибув міністр закордонних справ Польщі Бек. Чемберлен офіційно пообіцяв Польщі надати воєнну допомогу в разі чиєїсь агресії. 1 саме в цей день за наказом Гітлера Кейтель підписав «Білий план» про напад Німеччини на Польщу, починаючи з 1 вересня 1939 р.

7 квітня, за прикладом Гітлера, Муссоліні почав збройну інтервенцію проти Албанії й наступного дня ого­лосив її протекторатом Італії.

28 квітня Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. й німецько-польський пакт 1934 р. про не­напад. Він відкинув мирні пропозиції Рузвельта й став за­грожувати Англії.

Після тривалих переговорів Німеччина й Італія підпи­сали 22 травня в Берліні «Сталевий пакт» — воєнно-полі­тичний договір про взаємну допомогу (Японія відмовила­ся приєднатися до цього союзу). Обидві сторони зобов'я­залися «виступити об'єднаними силами з метою забезпе­чення їх життєвого простору». Політичне становище в Європі різко загострилося.

Воєнний союз агресорів наближав загальну війну в Європі. В пошуках союзників Німеччина уклала пакти про ненапад з Данією, Латвією та Естонією. Радянський Союз настійно пропонував Англії та Франції укласти до­говір про союз, скликати міжнародну конференцію про безпеку в Європі, дати гарантії прибалтійським країнам. Західні держави вдалися до політики маневрування.

Англо-франко-радянські переговори в Москві. Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Ан­глії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру­мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан­глія відмовилася від радянської ініціативи.

Англійський уряд, не бажаючи такого пакту з СРСР, продовжував переговори з тим, щоб, як висловився Галі-факс, «не віддаляючи від себе Росію, весь час тримати її в грі».

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уник-

144

нуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками. Але Англія в нотах від 8 і 27 травня знову наполягала на односторонніх зобов'язаннях СРСР без укладення з ним воєнної конвен­ції про взаємну допомогу. Рузвельт порівняв позицію бри­танського уряду на переговорах з поведінкою «торгаша, що купує килим на базарі», — торгується й уникає голов­ного — визначення конкретних умов.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч­чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то­го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне­ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

Тим часом Радянський Союз вжив активних заходів для зміцнення своєї обороноздатності. Як повідомив нар­ком оборони К. Є. Ворошилов, порівняно з 1934 р. восе­ни 1939 р. особовий склад Червоної Армії зріс у 2 рази, кількість танків — у 2,8, літаків — у 2,3 раза. В 1938 р. СРСР виробив майже 5,5 тис. літаків і 2,3 тис. танків.

Разом з тим уряд СРСР весною та влітку 1939 р. щи­ро намагався домовитися з Англією та Францією про створення єдиного фронту проти агресорів. 2 червня він передав їм чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939р. Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився, заявив, що йому «важко відлучитися з Лондона». В Москву направили У. Стренга — відомого «мюнхенця», ке­рівника одного з департаментів Форін офісу (колишнього радника англійського посольства в СРСР). Навіть Черчілль визнавав, що відрядження в Москву «настільки другоряд­ної особи було фактично образливим». Ллойд-Джордж на­гадав, що Галіфакс кілька разів зустрічався з Птлером і Ге-рінгом, Чемберлен відправлявся «в обійми фюрера тричі підряд». На питання «Чому?» він відповідав: «Тому, що лі­дери Англії не бажають союзу з Росією». Тепер той самий Чемберлен відверто заявляв, що поїздка в Москву англій­ського міністра «була б принизливою».

Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами. Як відзначив у «Правді» 29 червня А. А. Жданов, «англійці й

145

французи хочуть не справжнього договору, а тільки роз­мов про договір». Із 75 днів переговорів 59 днів було ви­трачено на непотрібні деталі, щоб зірвати переговори. Англія та Франція, підкреслював Жданов, хочуть вико­ристати Радянський Союз як батрака, щоб звалити на йо­го плечі весь тягар боротьби з агресором.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві — 'їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чембер-лена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосу­вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом. Деяка інформація про пере­говори просочилася в англійську пресу, і причини зволі­кання англійської делегації в Москві стали очевидними. Радянський уряд також мав детальну інформацію про концентрацію німецьких військ на польських кордонах з метою нападу на Польщу в кінці серпня.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські перего­вори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939 р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локтіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс, який «не хотів турбувати» морських офіцерів і добирався до Радянського Союзу звичайним пароплавом 6 днів. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди. Була тільки інструкція із 117 пунктів, що підкоряли­ся одній вказівці — «вести переговори дуже повільно» і все

146

погоджувати з Лондоном. Чемберлен «заспокоїв» англій­ський парламент, що, мовляв, у минулому мали місце пре­цеденти — переговори про англо-японський союз тривали 6 місяців, про англо-французьку Антанту — 9 місяців, а про англо-російську Антанту — 15 місяців.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. Захщні уряди за три тижні до світової війни зно­ву затіяли переговори заради переговорів, щоб тільки ввести в оману світову громадськість. Головними в директивах ан­глійській делегації були пункти про те, що не треба їй роби­ти—не брати на себе жодних конкретних зобов'язань, не об­говорювати питання про оборону прибалтійських держав, об­межуватися «загальними формулюваннями». Призначений новий посол Франції П. Наджіар зазначав, що інструкції з Парижа й Лондона вимагають від їх місій займати «позицію вичікування» і «не укладати конкретної й певної угоди».

Дракс і Думенк, які тільки пізніше представили свої письмові повноваження, у своїх перших промовах сфор­мулювали «в загальних рисах проект наших спільних ці­лей» і три загальних принципи «про використання проти супротивника всіх сил». Коли ж радянська делегація за­пропонувала від абстрактних заяв перейти до обговорен­ня кількості військ на випадок оборони від агресора й пи­тань воєнного співробітництва, англійський генерал Хей-вуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар­мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян­ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французь-ких сил, виставлених проти Німеччини. Так, якщо Фран­ція та Англія виділять проти Німеччини 90 піхотних ди­візій, то СРСР виставить 63 піхотні і 6 кавалерійських ди­візій загальною кількістю близько 2 млн. чоловік.

147

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських-дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави­ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Англійська делегація в розгубленості доповідала в Лондон, що Радянський Союз «не має наміру дотримува­тися оборонної тактики, що її нам було наказано пропо­нувати», а «висловлює бажання брати участь у наступаль­них операціях».

Західні місії по суті знехтували радянськими пропози­ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

Що мав робити тоді радянський уряд? Чекати, поки Англія та Франція зрозуміють усю небезпеку перед­воєнної кризи, відмовляться від збанкрутілої «мюнхен­ської» політики й, нарешті, вживуть заходів до колектив­ного приборкання агресорів?

Тим часом преса на Заході повідомляла про таємні англо-німецькі переговори, про те, що на початку серпня члени англійського уряду на чолі з прем'єр-міністром пішли у відпустку, не рекомендуючи нічого конкретного своїй делегації в Москві. Як тоді писали, Чемберлен спо­кійно ловив рибу, а Галі факс грав у крикет. 18 серпня він заявив, що «не вважає правильним жодним чином відпо­відати» на радянські пропозиції. І це менше ніж за 2 тиж­ні до світової війни.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції. «Коли будуть одержані всі відпо­віді, тоді будемо працювати», — були його заключні слова.

Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною. В цих умо­вах радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Альтерна­тиви для СРСР тоді не було: Англія та Франція саботували переговори. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда­тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

148

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор­донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян­сько-німецького пакту про ненапад. Ворошилов 27 серп­ня заявив: «Не тому були перервані воєнні переговори з Англією та Францією, що СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною, а навпаки, СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною в результаті того, що переговори з Англією та Францією зайшли в безвихідь». Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль­щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи­саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа­ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово­дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви­ключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол, існування якого багато років заперечувалося радянською стороною. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нар,ев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо -німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріб­бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила

149

«глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана. Як зазначила лондонська газета «Санди тайме» 15 жовтня, «договір з Росією коштував Німеччині дружби Франко в Іспанії, підтримки Італії й допомоги з боку Японії».

4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Птлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність. Саме це слід вважати головним. Адже оцінка будь-якої угоди, укладеної тією чи іншою державою, зводиться в цілому до відповіді на запитання, що ця угода дала для забезпечення національних інтере­сів даної держави. А радянсько-німецький пакт про нена­пад якраз служив у 1939—1940 рр. передусім національ­ним інтересам Радянського Союзу.

Тому дивно слухати, як певні політологи намагаються спекулювати на настроях громадськості або дають оцінку пакту без розуміння проблеми. Так, дуже важливе питання — чи був цей договір причиною нападу Німеччини на Польщу? Більшість зарубіжних історіографів схиляються до висновку, що не цей договір, а надання Англією своїх гарантій Варшаві зробило німецьку агресію неминучою. Саме Англія, точніше її «мюнхенська» політика «умиротво­рення» й фактичного заохочування агресорів, унеможли­вила «мирне врегулювання» польської проблеми, призвела до нападу гітлерівців на Польщу. До речі, Гітлер почав концентрувати свої війська на польських кордонах задовго до рішення Москви підписати пакт із Німеччиною.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч­чиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощен­ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля­дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Розділ IV

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВШИЙ