Глава 11 Утворення вогнищ війни на Далекому Сході та в Європі

(1933 — 1935 рр.)

• Експансія Японії в Китаї й виникнення вогнища війни на Далекому Сході • Створення Німеччиною вогнища війни в Європі • Проблеми європейської колективної безпеки в зовнішній політиці СРСР

1933 рік став переломним у міжнародних відносинах. Цього року в Німеччині прийшли до влади фашисти на чолі з Гітлером, що мало трагічні міжнародні наслідки. Німеччина відверто взяла курс на агресію в Європі й воєнний переділ світу. Японія й Німеччина демонстративно вийшли з Ліги Націй, щоб розв'язати руки для агресії. Європа та Далекий Схід поступово втягувалися у воєнні дії, що врешті-решт призвело до світової катастрофи.

Радянський Союз і США активізували свою диплома­тичну діяльність — перший обстоював ідею створення системи колективної безпеки, а другі, прийнявши закони про нейтралітет, водночас дедалі більше втручалися в справи інших країн. Усе виразніше виявлялося в той час розмежування між країнами — блок агресивних держав, західні демократичні держави, малі країни, що шукали за­хисту в Лізі Націй, і Радянський Союз.

Експансія Японії в Китаї й виникнення вогнища війни на Далекому Сході. На початку зо-х років міжнародне становище на Далекому Сході особливо загострилося. За інвестиціями в Китаї в 1931 р. перше місце посідала Англія (36,7 %), друге — Японія (35,1 %). У зовнішній торгівлі Китаю перше місце закріпилося за Японією (23,4 %), друге—за США (18,8 %). Сполучені Штати, підтримуючи уряд Чан Кайші в Нанкіні, рішуче відтісняли своїх конкурентів з китайського ринку.

* Звернімо увагу на цікавий збіг обставин: у січні 1933 р. у США прийшов до влади 32-й президент Франклін Д. Рузвельт, а в Німеччині — Адольф Гітлер, які дотримувалися прямо протилежних курсів у зовнішній політиці. Обидва вони були керівниками своїх країн до своєї смерті у квітні 1945 р.

114

Але ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Танаки, відбиваючи інтереси найагресивніших кіл Японії, прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові» кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р., необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР. Далі знову схрестити зброю з Росією. В меморандумі підкреслювалося: «Поки цей підводний риф (СРСР) не буде знищений, ми не зможемо піти швидко вперед». Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну програму японських мілітаристів.

У 1928 р. японські війська окупували Шаньдунський півострів у Китаї. В 1929 р. з допомогою мукденівських китайських військ і білогвардійців вони захопили телеграф Китайське-Східної залізниці, яка контролювалася спільно СРСР і Китаєм, і заарештували понад 200 радянських співробітників. У листопаді 1929 р. мукденівські війська з білогвардійцями перейшли радянський кордон у Примор'ї та Забайкаллі, але були відкинуті Червоною Армією. Укладений після радянське -мукденівських переговорів Хабаровський договір (грудень 1929 р.) відновив статус-кво на КСЗ.

У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн. безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихід тільки у війні в Китаї.

У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в Маньчжурії.

Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Оскільки японська інтервенція тривала, Рада Ліги Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літтона понад півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці 1931 — в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шан­хай, бомбардували китайські міста.

115

Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: «Вони (японці. — Г. Ц.) відновлюють порядок у більшовизованій частиш Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.

Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати «добровольців» для відрядження в Китай.

Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.

Не натрапивши на опір великих держав (жодних санк­цій з боку Ліги Націй!), японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9 березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І, який прибрав собі ім'я Канте.

Нарешті комісія Літтона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в цілому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.

В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Саймон навіть підтримав Японію, після чого японський представник подякував йому за те, що той «за півгодини чітко сформулював позицію Японії, яку протягом 10 днів вона намагалася висловити на Асамблеї». Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої Монголії.

В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила доповідь (Японія голосувала проти),

116

осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися членом організації. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.

Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад зо0 тис.

Створення Німеччиною вогнища війни в Європі. зо січня 1933 р. в Німеччині після виборів канцлером став А. Гітлер, який швидко обернув свою владу на фашистську диктатуру. 5 березня було скасовано Веймарську конституцію й проголошено «третій райх». Гітлер захопив усю повноту влади (президент, канцлер, верховний головнокомандуючий і фюрер нацистської партії), розпустив усі інші політичні партії. Розгорнулися дикий терор і криваві репресії проти комуністів та соціал-демократів, систематичні переслідування євреїв, пограбування їхнього майна. За корот­кий час було вбито й замучено до 1 млн. чоловік.

Німеччина почала готуватися до воєнної агресії в Європі. Ще в 1924 р. Гітлер писав у «Майн кампф»: «Ми починаємо там, де Німеччина закінчила 600 років тому. Ми... звертаємо свій погляд до земель на Сході». Тепер Гітлер заявляв: «Нам потрібна Європа та її колонії». За вдалим визначенням Георгія Димитрова, в Німеччині встановилася «урядова система політичного бандитизму».

Щоб нейтралізувати загрозу з боку ультранаціоналістичних керівників фашистської Німеччини, сусідні держави посилили дипломатичні переговори про різні комбінації коаліцій проти або разом з Німеччиною. Західні держави «умиротворяли» Гітлера, продавали Німеччині стратегічну сировину та зброю, намагаючись зберегти свої території та колонії й сподіваючись спрямувати фашистську агресію на Схід.

У 1933 р. Муссоліні запропонував укласти «пакт чотирьох» великих європейських держав (Франції, Італії, Німеччини та Англії) «Про згоду й співробітництво з метою підтримання миру». Йшлося про можливість перегляду договорів Версальської системи й фактично про територіальні зміни в Європі. Через загострення суперечностей між державами й різко негативне ставлення до нього малих країн «пакт чотирьох», підписаний 15 липня у Римі на 10 років, не був ратифікований. Розлючений Муссолі-

117

ні загрожував: «Якщо не можна переглядати договори за «пактом чотирьох», говоритиме її величність гармата».

Ще в лютому 1932 р. почалася Женевська міжнародна конференція з роззброєння за участю 62 країн (у тому числі СРСР і США). Франція, яка не збиралася роззброюватися й намагалася зберегти своє верховенство, запропонувала передати найпотужнішу зброю під командування Ліги Націй, створити міжнародну поліцію та застосувати арбітраж з відповідними санкціями. США й Англія виступили за обмежене і якісне роззброєння, Гувер висунув план скорочення всіх сухопутних військ на третину. Німеччина вимагала для себе рівних прав (до роззброєння спочатку піднести рівень своїх збройних сил до масштабів інших великих держав). Японія взагалі була проти всякого роззброєння. Лише Радянський Союз запропонував конкретний план загального повного роззброєння.

Німеччина під приводом, що їй не надається рівноправність з іншими, відмовилася навіть від компромісів і у вересні покинула конференцію, «не бажаючи обмежувати себе в озброєнні». Лорд Саймон (Англія) назвав Німеччину «оскаженілим собакою».

Після офіційного повідомлення про залишення конференції Німеччина 19 жовтня 1933 р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в зо0 тис. чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авіа­ції та артилерії. Стався розрив між «третім райхом» та іншими державами. З 1934 р. Німеччина почала гарячкове переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни.

Спочатку Німеччина спробувала поширити фашистський режим на Австрію, висунувши план її анексії (аншлюсу). Після кривавої розправи зо червня 1934 р. з супротивниками фашизму в самій Німеччині («ночі довгих ножів») австрійські нацисти вбили канцлера Австрії Е. Дольфуса, намагаючись приєднати свою країну до Німеччини. Але спроба перевороту в Австрії закінчилася тоді поразкою. Франція, Англія й Італія різко протестували проти замаху на незалежність Австрії. Муссоліні, який мав свої плани щодо Австрії, навіть відрядив до її кордону дві дивізії альпійських стрільців. Гітлер змушений був заявити, що не схвалює ініціативи австрійських нацистів.

Отже, перша «проба сили» нацистів не вдалася. Франція перед явною загрозою гітлерівських реваншистів почала змінювати своє ставлення до СРСР. її зближення з Ра-

дянським Союзом посилилося після укладення в 1932 р. радянсько-французького пакту про ненапад. 16 травня 1933 р. палата депутатів Франції ратифікувала цей пакт (лише один прем'єр Тардьє голосував проти). Особливо велику роль у зближенні двох країн відіграв міністр закордонних справ Франції Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.

Весною 1934 р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934 р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і «мирне ви­рішення суперечок» разом з Німеччиною відмовилася від «Східного пакту».

З травня 1934 р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея «Східного пакту» практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9 жовтня 1934 р. хорватські терористи, керовані гітлерівцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити політику «задобрювання» й «умиротворення» Німеччини. Саме він, коли загострилося питання про плебісцит у Саарі (згідно з Версальським мирним договором 1919 р. — через 15 років), заявив: «Саар не вартий франко-німецької війни... Франція не заінтересована в його результатах».

Плебісцит у Саарі відбувся 13 серпня 1935 р. в умовах розпалення німецької пропаганди. Із 528 тис. його учасників понад 477 тис. (90%) висловилися за повернення до Німеччини. 31 березня 1935 р. Саарська область за рішенням Ліги Націй була включена до складу Німеччини.

Тепер гітлерівці відкрито стали висловлювати претензії на території, які відійшли від Німеччини за Версальським договором. 16 березня 1935 р. Німеччина відновила обов'язкову військову службу, її армія тоді була збільшена до 36 дивізій, налічуючи до 480 тис. солдатів і ще близько 2-мільйонні напіввійськові формування. Це означало пряме порушення воєнних постанов Версальського договору. Протягом року Німеччина планувала довести чисельність армії до 700 тис. чоловік, кількість літаків — до 2 тис., танків — до 3 тис.

Уряди Англії, Франції й Італії направили Німеччині ноти протесту проти одностороннього порушення части-

119

ни V Версальського договору. 11 квітня 1935 р. вони відкрили конференцію у Стрезі, де тільки висловили жаль і словесне осудження з приводу німецьких дій, питання про санкції навіть не порушувалося. Західні держави ще активніше стали проводити політику «умиротворення», а насправді — заохочування гітлерівської Німеччини, аби зберегти свої колонії та сфери впливу.

Проблеми європейської колективної безпеки в зовнішній політиці СРСР. Уряд Радянського Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців. У грудні 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення ефективної системи колективної безпеки в Європі для збереження загального миру.

Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 травня 1935 р. Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи Радянського Союзу в Східній Європі». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш «приваблива... — розв’язати руки Німеччини на Сході». Державний секретар США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт підтримав резолюцію конгресу й підписав 31 серпня 1935 р. закон про нейтралітет США. В лютому 1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі Ефіопії та Іспанії. Сполучені Штати заздалегідь попереджали агресорів про своє «невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною та зброєю з самими агресорами.

В умовах розширення агресії мілітаристських країн Радянський Союз висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі агресорам.

Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?

1. На Женевській конференції з роззброєння, в якій брали участь 62 країни, СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лютому 1933 р. вніс для обговорення проект конвенції про визначення агресора.

2. В червні 1933 р. на Лондонській економічній конференції Радянський Союз запропонував програму міжнародного економічного співробітництва і вніс проект

120

протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я».

3. В липні 1933 р. СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми країнами. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки.

4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Францією та іншими країнами про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни візитами міністрів. Так, у липні 1933 р. до Франції прибув нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов, у серпні Радянський Союз відвідали майбутній прем'єр Франції Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січня 1934 р. було підписано радянсько-французьку торговельну угоду. В грудні — угоди з Францією та Чехословаччиною про погодження умов Східного пакту.

5. У 1933 — 1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10 країнами: з Іспанією і США — в 1933 р.; з Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, Болга рією й Албанією — в 1934 р.; з Бельгією, Колумбією, Люксембургом — у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР. У 1935 р. 29 держав підтримували дипломатичні відносини з Радянським Союзом.

6. У вересні 1934 р. зо членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.

У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Лит­винов проголосив знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї будівлі миру».

7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних пе-

121

реговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.

В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві (13 — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.

8. 16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком стат­ті 2 протоколу, яка передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.

Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Бер­ліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма загроза нападу Німеччини на Чехословаччину, Франція їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу. Відповідальність за це несли уряд Даладьє—Лаваля й безпосередньо Бенеш.

Таким чином, у середині зо-х років у міжнародних відносинах чітко визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеччини, Італії та Японії й створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку західних демократичних держав; послідовна боротьба Радянського Союзу за колективну відсіч агресорам.

Усипляючи пильність західних держав, гітлерівська Німеччина 18 червня 1935 р. підписала з Англією морську угоду. На словах декларуючи дотримання Локарнських угод, Німеччина домоглася узаконення збільшення свого військово-морського флоту до 35 % і підводних човнів —

122

до 100% відносно рівня Британії. Це був ще один крок у ремілітаризації Німеччини.

Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо пропонував тоді Радянський Союз. На жаль, західні держави ухилилися від радянських пропозицій, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії гітлерівської Німеччини. В умовах роздрібненості миролюбних сил, «умиротворення» гітлерівців західними державами й гарячкової підготовки Німеччини, Японії та Італії до війни за новий переділ світу радянська програма колективної безпеки не була підтримана. Світова війна ставала неминучою.