«Буколіки»

Початком своєї літературної діяльності сам поет вважав «Буколіки». Вони складаються з 10 еклог («обраних віршів»), з яких 6 є діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі (еклоги 3, 5, 7, 8), вимовляючи при цьому або цілі вірші (екл. 5 і 8), або перекидаючись репліками в 2 (елк. 3) або 4 (екл. 7) вірша. Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів, приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої Вергілієм, і яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі і заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів) Вергілій замінив короткими реченнями з ясним членуванням на частини і без накопичення підрядних, переніс таким чином у поетичну мову навички античної художньої прози. Кожна еклога — складна мозаїка мотивів і окремих висловів, запозичених з різних віршів Феокріта. Проте, в той час коли у грецького поета іноді ще зустрічаються жанрові картинки, у Вергілія побутовий матеріал відіграє незначну роль. Центр ваги — у переживанні пастухів, що віддаються любові і поезії; охоче вводяться і народні повір'я. Пастухи Вергілія — цілком умовні фігури для проголошення плавних віршів у «ніжному» стилі з гостро відточеними сентенціями, котрі поет найчастіше більше цінує, ніж сувору витриманістю ситуації цілого вірша. Особливе місце посідає четверта буколіка. Вірш присвячений укладенню між Октавіаном Августом і Антонієм Брундізійської угоди в 40 р., яка відродила надію на завершення громадянський війн. Поет змальовує примирення і щастя, настання якого пов’язує з народженням хлопчика, майбутнього справедливого правителя оновленого світу. Це дало змогу пізніше релігії тлумачити його як пророцтво про народження Христа.

«Георгіки»

За пропозицією Мецената Вергілій пише «Георгіки», дидактичну поему про сільське господарство і працює над ними 7 років (приблизно 37-30 до н. е.). Поета привабило завдання боротьби з матеріалом, що важко піддається естетичному оформленню, і він виконав його з набагато більшим успіхом, ніж елліністичні автори дидактичних поем. «Георгіки» складаються з 4 книг: 1. «Про посівне господарство», 2. «Про культуру винограду і плодоносних дерев», 3. «Про скотарство», 4. «Про бджіл» (за звичайним порядком розташування в римських сільськогосподарських творах). Поема розцвічена стилістичними орнаментами, блискучими описами, картинами стилізованого в ідилічні тони сільського життя. При стилістичній обробці Вергілій широко використовував старий літературний матеріал, відповідно до традицій «неотериків», які залишили глибокий слід на усій творчості Вергілія. Спокійну об'єктивність дидактичної поезії еллінізму він замінює високим пафосом, що досягає найбільшої напруженості в численних відступах, серед яких слід особливо зазначити хвалу Італії і хвалу мирному сільському життю в другій книзі як літературне оформлення актуальних політичних гасел. По всьому твору розсипані хвали Меценатові (прославляє його разом з Октавіаном). «Георгіки» — друга поема Вергілія, написана з метою порушити любов до землеробства в душі ветеранів, нагороджених землями. Взявши за зразок Гесіода, Вергілій, проте, не входить, подібно до свого грецьким зразком, в усі подробиці сільськогосподарського справи — ​​його мета показати в поетичних образах принади сільського життя, а не написати правила, як сіяти і жати; тому деталі хліборобської праці його займають лише там, де вони представляють поетичний інтерес. З Гесіода Вергілій взяв лише вказівки щасливих і нещасних днів і деяких землеробських прийомів. Краща частина поеми, тобто відступу натурфілософского характеру, більшою частиною почерпнута з Лукреція. «Георгіки» вважають найдосконалішим твором Вергілія за чистоту і поетичну завершеність вірша. У них, разом з тим, найглибше відбився характер поета, його погляд на життя і релігійні переконання; це — поетичні етюди про гідність праці. Землеробство в його очах — свята війна людей проти землі, і він часто порівнює подробиці землеробського побуту з військової життям. «Георгіки» служать також протестом проти поширився останнім часом республіки атеїзму; поет допомагає Августу порушувати в римлянах згаслу віру в богів і сам щиро пройнятий переконанням в існуванні вищої Промислу, керуючого людьми. Одним з наслідувачів Вергілія був Луїджі Аламанні.

«Енеїда»

Головний твір Вергілія — героїчна поема «Енеїда». В основі її лежить сказання про благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, що втік під час пожежі Трої в латинську землю. За офіційною версією римляни вважалися нащадками троянців, а рід Юліїв, до якого зараховував себе Октавіан Август, вів своє походження від самого Енея. Поема Вергілія мала стати хвалою предкам Октавіана і древніх установлень, реставратором яких той себе вважав. Новий літературний смак, що звернувся до класичних зразків, вимагав створення великого епосу, збагаченого новим соціально-політичним і релігійно-філософським змістом; і Вергілій створив новий тип епічної поеми. У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську паралель поемам Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в існуючих обробках сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому Вергілію і підпорядковані його поетичному завданню. Не тільки в загальній побудові, а й у цілому ряді сюжетних деталей і в стилістичній обробці (порівняння, метафори, епітети тощо) виявляється бажання Вергілія «суперничати» з Гомером. Тим гостріше виявляються глибокі відмінності. «Епічний спокій», любовне вимальовування деталей не приваблюють Вергілія. «Енеїда» являє собою низку оповідань, повних драматичного руху, строго концентрованих, патетично напружених; ланки цього ланцюга з'єднані майстерними переходами і спільною цілеспрямованістю, що створює єдність поеми. Її рушійна сила — воля долі, яка веде Енея до заснування нового царства в латинській землі, а нащадків Енея до влади над світом. «Енеїда» повна оракулами, віщими снами, дивами і знаменнями, що керують кожною дією Енея і провіщають прийдешню велич римського народу і звитяги його діячів аж до самого Октавіана Августа. Масових сцен Вергілій уникає, виділяючи звичайно кілька фігур, щиросердечні переживання яких і створюють драматичний рух. Драматизм посилюється стилістичною обробкою: Вергілій вміє майстерним добором і розташуванням слів додавати стертим формулам повсякденної мови велику виразність і емоційне забарвлення. Головний герой Вергілія, «благочестивий» Еней, з його своєрідною пасивністю в добровільному підпорядкуванні долі, втілює ідеал стоїцизму, що став майже офіційною ідеологією; у мандрах Енея супроводжує безстрашний зброєносець Ахат, відданість якого стало прозивним. І сам поет виступає як проповідник стоїчних ідей: картина підземного царства в 6 пісні, з муками грішників і блаженством праведних, намальована відповідно до уявлень стоїків. «Енеїда» була закінчена лише начорно. Але і в цьому «чорновому» вигляді «Енеїда» відрізняється високою досконалістю вірша, поглиблюючи реформу, розпочату в «Буколіках».

Образ Дідони

Дідона – найглибший і найтрагічніший образ у творі. Вона - нещасна жінка, що постраждала через кохання до Енея. Дідона вольова, сильна, героїчна жінка, її не зломили ні зрада брата, ні вбивство ним її чоловіка Сіхея, ні вигнання. Проте кохання до Енея змінило все. Вона не хотіла, але не була в змозі опанувати таке сильне почуття. Йде боротьба між коханням та обов’язком (кохання перемагає). Після втрати Енея проклинає його і вбиває себе його мечем на великому вогнищі, бо все, що у неї залишилось – ненависть і нестерпне безчестя.

Образ Італії

Вергілій гаряче любив свою батьківщину, і його щире патріотичне почуття дістало в «Енеїді» яскраве відображення. Ще до прибуття Енея до Італії пенати у віщуванні згадують про країну, «родючістю славну», оракул Феба пророкує Енею прибуття до землі, що «до лона пригорне». Сам Еней говорить Дідоні про свій обов’язок досягти «великої Італії», «рідної вітчизни». Розповідаючи про різні племена — тібуртів, еквів, сабінів, латинів, осків, рутулів, сакранів, вольсків, етрусків та ін., автор ставиться до них без вузькоплемінної обмеженості, для нього всі зони — складники майбутньої римської спільноти, єдиної римської нації. Усі вожді чи представники цих племен наділені лише позитивними рисами. Говорячи про вождів, Верґілій незмінно підкреслює їхнє знатне походження, кількість приведених військ. Отже, Верґілія слушно вважають засновником національного епосу, що згодом став зразком для багатьох європейських поетів нових часів. Патріотичне почуття було одним із джерел і натхнення поета й виразилося у непохитній вірі в історичне призначення римлян, яким судилося володіти іншими державами. Верґілій глибоко шанував еллінську культуру, але протиставляв і культуру римську, підкреслюючи її вищий і доскoнaлiший характер. Від інших античних письменників Верґілія відрізняла глибока людяність, а його мудрі й гуманістичні думки часто випереджали епоху й ріднили з поетами прийдешніх часів.