80. Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармонізувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й етнотериторіальна. Територіальна концепція передбачала формування нації за територіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особлива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної національно-державної української символіки. Ця концепція утверджує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях формування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії). Етнічна концепція грунтується на таких положеннях: 1) примордіалістичний підхід до генезису нації; 2) визнання українського етносу українською нацією та єдиним суб'єктом державотворення; 3) юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порівнянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя; 4) надання українського громадянства всім українцям, незалежно від місця їхнього проживання; 5) представники національних меншин отримують громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони; 6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин; 7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави; 8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне визнання державної ідеології, яка б грунтувалася на національній ідеї; 9) прирівняння статусу Криму до області. Етнотериторіальна концепція передбачає формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени української нації — це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей принцип реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних самоврядних інститутів у районах проживання кримських татар, а також у перспективі надав змогу їм, а також іншим національностям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового представництва. Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-державний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу. Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній і культурній. Головними політичними чинниками консолідації української нації є створення збалансованої моделі державної влади, яка б передбачала ефективний механізм стримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала можливість перетворення вищих державних органів в арену перманентного протистояння різних соціальних і політичних сил; формування партійної системи з сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейтралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозицію; забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціальних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянського суспільства. До правових чинників консолідації української нації насамперед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповідно до норм нової Конституції і міжнародних правових стандартів. Створення ефективної правової системи в Україні сприятиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприятливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокультурні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної ідентифікації. Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлюють соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і суспільної стабілізації.

81. Сутність і типи політичних еліт

Визначивши суть поняття «політична еліта», основні напрями його обґрунтування, можна розглядати структурні питання. Безперечно, еліти — це складна ієрархізована структура, яка випливає зі самої суті еліти та великої соціально-політичної диференціації суспільства, що складається з нерівних між собою груп та осіб. Виникає певна ієрархізована структура, піраміда, тим паче, що така нерівність панує у самій еліті, де всі різні, усі талановиті, усі прагнуть влади, усі мають власні рецепти ЇЇ реалізації. В еліті рідко панує, як популярно кажуть, «злагода», бо сам її дух, сама природа політичної еліти — це боротьба за здобуття та реалізацію влади. Боротьба ж передбачає постійний рух, зіткнення суперечностей, напруження усіх сил та використання усіляких методів. Звичайно, що стабілізація будь-якого політичного режиму веде до стабілізації й політичної еліти, але не надовго... Водночас ієрархія — це порядок, а отже, певний рівень організованості як суспільства, так і еліти, — це її означене місце в політичній системі суспільства і ставлення до владних інститутів. Із сказаного вище випливає перший поділ еліти на два типи: відкриті і закриті еліти. До відкритого типу еліт належать усі ті еліти, які допускають поповнення своїх рядів насамперед «знизу догори», а також завдяки окремим представникам з інших еліт. Так відкриті еліти внутрішньо оновлюються, що стає гарантом їх стабільності. Поповнення еліт такого типу відбувається і через їх противників, яких переманюють, перекуповують тощо. Головне, що цей процес повинен бути перманентним, бо застій веде до загибелі, спізнення з оновленням призводить до незворотніх процесів. Більшість національних політичних еліт проходить певний цикл, оскільки немає повністю закритих чи відкритих національних еліт. Еліти проходять у своєму розвитку відкриті фази, коли формується національна державність. Такі еліти характерні для націй у фазі акматичній. Вони зустрічаються усе рідше в націй, що переходять до фаз падіння, інерційних, і майже відсутні в етносів, що перебувають у фазі меморіальній. Іншими словами, відкриті еліти — це, як звичайно, молоді національні еліти, які забирають, переманюють у мас їхніх лідерів; це еліти, котрі, наче губки, втягують у себе все краще з усіх суспільних груп. Представники відкритих еліт здатні до ризику, вони активні, ініціативні, рішучі, менше йдуть на компроміси, більше схильні до силових методів реалізації влади. Водночас є деякі етноси, політичним елітам яких іманентні відкритість протягом довшого, ніж звичайно, часу, як, наприклад, англійська політична еліта. Це було притаманно й венеціанській політичній еліті, тобто дух торгівлі, обміну взагалі, подорожей тримав ці еліти у відкритому стані. Для них характерні різноманітність методів і форм участі в політичному житті, певна імпульсивність, навіть артистизм у процесах реалізації влади. Саможертовність, геройство теж не чужі таким елітам, як, зрештою, і користання з усіх радостей життя. У закритих елітах поновлення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований, складний. Члени закритих еліт повільно адаптуються до вимог життя, що змінюється, для їх політичної діяльності характерні незмінність форм і методів. Такі еліти притаманні етносам, які вже пройшли акматичну фазу, перебувають в інерційній, навіть у меморіальній фазі. Закриті еліти ортодоксальні, вони значно рідше йдуть на компроміси, важко погоджуються на прихід до них «знизу». Це радше виняток, аніж правило. З іншого боку, відкритість і закритість еліт залежать і від типу політичного режиму, що панує у даному етносі. Як звичайно, тоталітарно-авторитарним режимам більше притаманні закриті еліти, ліберально-демократичним — відкриті. Правда, чимало тут залежить і від того, в якій фазі етнічного розвитку перебуває даний етнос. Якщо це акматична фаза, то тривалість тоталітарно-авторитарного режиму невелика (не більше двох поколінь), а тому час існування закритого типу еліти теж не такий значний. Ця проблема досить цікава, однак мало досліджена. Подальший тип поділу еліт — це легітимні й нелегітимні еліти. Як ми вже знаємо з теорії, освячена правом влада є легітимною. Однак далі ми натрапляємо на певні труднощі, оскільки тоталітарно-авторитарні режими у своїй політичній діяльності теж досить широко використовували законність, право, різні нормативні акти до Конституції включно. Це означало, що сталінський режим, фашистські режими в Німеччині та Італії, оскільки вони діяли, спираючись на Конституції, законодавство своїх держав, теж формально були легітимними, а політичні еліти, які керували й управляли в цих країнах, стали легітимними. Щоб вийти з такого становища, підемо за Л .Саністебаном, який запропонував вважати легітимними тільки такі режими, які реалізують владу, спираючись на широку згоду мас. Тоді, зазначив він, «... легітимною є така влада еліт, яку приймають маси, а не та, яку їм нав'язують»52. Тоді нелегітимними є та влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, що нав'язують свою владу, примушують виконувати свої обов'язки громадян, нав'язують чужі для них інтереси та мету. Панівним методом реалізації влади в легітимних еліт є переконання, компроміси при пропорційно значно менших примусі, насильстві тощо. У нелегітимних еліт навпаки — питома вага переконання, згоди незначна, зате панують насильство, примус, оскільки еліта позбавлена підтримки мас. Зрозуміло, що жодна еліта не має монополії легітим-ності, за неї треба боротися, однак сам характер політичного режиму детермінує легітимність і нелегітимність еліт. Легітимність же, здобута важкою працею, може бути з часом втрачена, натомість із переродженням, трансформацією режиму легітимність можна набути.

82. Феномен політичного лідерства та його типологія

Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М. Херман виділив критерії, за якими характеризують політичних лідерів: наявність твердих політичних переконань; індивідуальність політичного стилю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема, збереження витримки і самовладання); обставини, за яких потенціальний лідер став керівником, відповідальним за прийняття політичних рішень; попередній політичний досвід; політичний клімат і ситуація в країні у період становлення політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обставинах, за яких відбулося його становлення. У політологи також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Деякі дослідники (Т. Парсонс, Ю. Дженінгс) вважають, що можливості політичного лідера, його успіх жорстко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв'язку з цим виділяють неформального і формального лідера. Неформальний лідер має вплив на групу завдяки певним лідерським рисам і може стати формальним лідером. Проте часто формальним лідером стає ординарна особа, без особливих задатків. Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства: бюрократичного і антрепренерського. Бюрократичний спосіб перед¬бачає формування лідера вузьким колом осіб за певними жорстко заданими критеріями (партійність, відданість систе¬мі, вождю), за антрепренерським способом — лідер форму¬ється у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство. Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний. Авторитарне лідерство передбачає одноособову політич¬ну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процеса¬ми. Домінуючим принципом здійснення влади для авторитарного лідера є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких характерним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному й авторитарному режимах. Авторитарний лідер — це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст. Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демократичних державах. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер — це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст. Лідерів можна типологізувати за їх ставленням до перспектив суспільного розвитку. За цим критерієм можна виділити такі типи лідерства: консерватор намагається зберегти старі цінності, адаптувати їх до нових умов; реформатор — змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скеру¬вати його у прогресивне русло; революціонер відкидає повністю існуючі цінності, намагається радикально змінитисуспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грун¬туються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологіч¬них схемах. Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистського типу — це особи, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики натовпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керівник» використовують, як правило, на позначення державної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, яка призначена зверху, а також лідера загальнонаціонального масштабу. Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі: політична освіта; інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми); політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни); ораторське мистецтво політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);прогностичні навички;комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль по¬ведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішен¬ня в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);організаторські здібності (вміння добрати команду, визначити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).