Розвиток зв’язного мовлення молодших школярів на уроках української мови

Мовлення — важливий засіб спілкування, обміну думками і почуттями між людьми, передачі і засвоєння інформації. З перших днів шкільного життя у дитини виникає потреба у спілкуванні — вміння говорити правильно, красиво, логічно.

Зв’язне мовлення — це монологічне мовлення. Тобто послідовний усний чи письмовий виклад думок, знань. Результатом такої діяльності є текст — сукупність взаємопов’язаних самостійних речень, об’єднаних спільною темою за допомогою мовних (лексичних, граматичних, інтонаційних) засобів. Отже, поняття «зв’язне мовлення» і «текст» стоять поряд. Терміном «зв’язне мовлення» також називають розділ методичної науки, завдання якого навчати дітей розуміти, будувати висловлювання з дотриманням норм літературної мови.

Формування умінь і навичок зв’язного мовлення — одна з основних проблем сучасної методики навчання мови. Як зазначено у Державному стандарті початкової освіти, «мета і завдання навчального предмета українська мова у початковій школі полягає не лише в опануванні грамоти (початкових умінь читати і писати), а й у мовленнєвому розвитку молодших школярів — умінь висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення. Розвиток мовлення має набути статусу провідного принципу навчання рідної мови в загальноосвітній школі, зокрема в її початковій ланці» [1, с. 21].

Як бачимо, молодші школярі за чотири роки навчання у початковій школі повинні оволодіти усним і писемним мовленням на такому рівні, який дозволяв би їм вільно і легко спілкуватися з однолітками та зі старшими на будь-яку тему, доступну для їхнього віку і розуміння.

У структурі Державного стандарту виділяються чотири змістові лінії — комунікативна, лінгвістична, діяльнісна та лінгвоукраїнознавча. Недарма на першому плані — комунікативна лінія, адже результатом навчання відповідно до цієї лінії є: «уміти звернутися один до одного і до старших, брати участь у розмові (ставити запитання, давати аргументовану відповідь, правильно висловлювати власні думки, складати усні та письмові невеликі за обсягом твори (7-8 речень) з дотриманням граматичних, орфоепічних, правописних і мовленнєвих умінь з орієнтацією на читача» [1, с. 22].

Кожна із чотирьох змістових ліній, які виділяються у структурі Державного стандарту, так чи інакше орієнтує на мовленнєвий розвиток молодшого школяра, що зумовлено метою і завданнями української мови в початковій школі. Однак найповнішою мірою на цей розвиток орієнтує комунікативна лінія.

Мовленнєвий розвиток учня є дуже важливою умовою для його успішного навчання. Чим більше дитина читає, переказує, слухає, тим краще розвивається її пам’ять, а, отже, тим легше їй засвоювати знання з усіх навчальних дисциплін, які вивчаються в початкових класах. Забезпечити мовленнєвий розвиток молодших школярів — це означає навчити їх грамотно висловлюватись в усній і писемній формах мовлення, дотримуючись фонетичних, орфоепічних, граматичних (морфологічних і синтаксичних), орфографічних, стилістичних норм української літературної мови. Щоб розвинути та удосконалити мовлення школярів потрібна щоденна робота над оволодінням основними мовними нормами. Тут на першому місці, безперечно, збагачення словникового запасу. Засвоюючи нові слова, учні вчаться правильно їх вимовляти, наголошувати, пояснювати значення. Працюючи над удосконаленням граматичного ладу мовлення молодших школярів, треба навчати їх правильно будувати словосполучення, які, як відомо, служать будівельним матеріалом для речень.

Свого часу проблемі розвитку зв’язного мовлення приділяв велику увагу К. Д. Ушинський, який справедливо стверджував, що «...бідність словника школяра породжує одноманітність мовлення і робить його незрозумілим для слухачів...».

Ця тема не могла залишитись поза увагою психологів. Саме завдяки працям вчених-психологів: П. П. Блонського, Д. Б. Ельконіна, Л. С. Виготського, Л. Ф. Войтко, О. Р. Лурії, С. Л. Рубінштейна — утворилося психологічне підґрунтя навчання молодших школярів зв’язному мовленню.

Завдання розвитку мовлення є актуальним і важливим. Із початком навчання у школі мовлення дитини вступає в цілком нову і своєрідну базу розвитку. Мова, якою дитина володіла як необхідним, але звичним інструментом, стає об’єктом вивчення.

Робота з розвитку мовлення активно повинна вестися ще в дошкільному віці. У початкових класах вона набуває розгорнутого і об’ємного характеру. Адже в молодшому шкільному віці провідною діяльністю дитини стає навчальна діяльність. Відомо багато методів і прийомів з розвитку мовлення молодших школярів. Адже навчити дитину ясно і граматично правильно говорити, висловлювати власні думки і виражати емоції, розвивати вміння спілкуватися — складна і копітка справа, що вимагає від учителя напруженої праці [2, с. 31].

Систематичність в розвитку мовлення забезпечується відповідними умовами, зокрема: послідовністю вправ, їх перспективністю (і розумінням конкретної, вузької мети кожного типу вправ), а також умінням підкорити види завдань загальній меті. [3, с. 115].

Великий розвивальний ефект мають такі вправи:

1) відновлення, поширення, редагування, переконструювання тексту з опорою на картину чи кадри діафільму;

2) побудова речень на основі графічних форм, вільний диктант, переказ з попереднім аналізом структури і мови вихідного тексту та використанням ілюстративної опори;

3) побудова самостійних висловлювань різних видів у їх взаємозв’язку за даним початком, опорними словосполученнями із використанням текстово-ілюстративної або текстово-ігрової опори.

Послідовність названих груп вправ визначається місцем даного уроку у системі інших, відведених на вивчення тієї чи іншої теми. На перших уроках, присвячених вивченню нового матеріалу, доцільно використовувати вправи груп 1) і 2). На наступних уроках даної теми, коли вже діти навчаться розпізнавати розглядувані мовні явища, пропонуються вправи групи 3) з вищим ступенем самостійності і творчості.

У процесі застосування мовних знань у зв’язних висловлюваннях ефективними е такі комплексні вправи, як словесне малювання із граматико-стилістичними завданнями, переказ тексту із зміною граматичної форми, вільний диктант, переконструювання, поширення тексту з певною стилістичною метою.

У практиці навчання склався позитивний досвід організації мовленнєвої діяльності учнів у процесі формування орфографічних навичок.

Так, ставиться завдання — написати вибірковий диктант на правопис великої букви за текстом «Керч — місто-герой». Коли учні пояснюють орфограми, їм водночас пропонується скласти усні зв’язні висловлювання: «Якою я уявляю Керч?», «Чому Керч є місто-герой?». Текст диктанту, як бачимо, допомагає не тільки виробленню орфографічних навичок, а й є засобом, що стимулює творчі пошуки дитини під час побудови власних висловлювань.

Текстовий матеріал словникових диктантів використовується часто як робочі матеріали для складання усних розповідей.

Наприклад, учні записують словниковий диктант, коментуючи орфограми: Верховна Рада України, високе довір’я, зарубіжні делегації, вирішують питання, безхмарне небо.

Ця орфографічна робота поєднується із завданням скласти усну розповідь на основі записаних словосполучень і фотомонтажу, за колективно складеним планом.

Використання різноманітних вправ на основі комплексного підходу як засобів розвитку мовлення на уроках української мови сприяє підвищенню навчального і розвиваючого потенціалу уроків, їх ефективності в цілому, а рівень мовленнєвого розвитку учнів набуває комунікативного спрямування.

Уроки з української мови треба будувати так, щоб кожен із проведених видів робіт виконував свою роль у формуванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали навичками зв’язного мовлення. Через відповідно дібраний мовний матеріал і завдання до нього демонструється багатство і розвиненість української мови, її краса і мелодійність [4, с. 253].

Отже, навчання мови і мовлення становить єдиний процес, підпорядкований кінцевій навчальній та виховній меті шкільного курсу рідної мови — формування національно свідомої мовної особистості, яка володіє вміннями використовувати мовні засоби відповідно до мети і умов спілкування.

Література

1. Державний стандарт початкової загальної освіти. — К., 2005 — 43 с.

2. Бадер В. І. Удосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів // Педагогіка і психологія. — 1998. — №4. — С. 31-36.

3. Доленко М. Т., Дацюк І. І., Кващук А. Г. Сучасна українська мова. — К.: Радянська школа, 1964. — 336 с.

4. Наумчук М. М. Сучасний урок української мови в початковій школі (Методика і технологія навчання). — Тернопіль: Астон, 2002. — 352 с.

Савенко Г. М.,

студентка 13 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка