3. Державний дирижизм — політика активного державного регулювання економіки Франції

Дирижизм {dirigisme, від франц. diriger — управляти) — це узагальнене поняття для таких видів втручання в ринково- господарський процес, за допомогою яких держава частково або повністю ліквідує свободу децентралізованих рішень щодо цін, виробництва, споживання та інвестицій, причому це реалізується з орієнтацією на певні, типові для інтервенціоналізму¹ цілі, які відповідно обґрунтовуються. Дирижизм — це економічна полі­тика, яка надає державі як гаранту загального інтересу провідну роль у прийнятті економічних рішень.

Форми дирижизму:

• централізоване інвестиційне регулювання;

• кількісні обмеження виробництва та торгівля;

• валютні обмеження;

• прямий контроль над цінами.

Будь-яка з форм дирижизму запобігає можливостям отримува­ти важливу для прийняття рішень інформацію. Принципи реалі­зації політики дирижизму:

1. Принцип вибірковості — «привілейовані точки застосуван­ня сили, тобто точки, зони або полюси зростання».

2. Принцип погодженості — згода з економічними орієнтира­ми уряду всіх соціальних груп населення.

До 1946 р. досвіду планування в умовах ринку не було, тому виникла проблема: як поєднати ідею плану з ринковою економі­кою і демократією? Для цього були проголошені основні засад- ничі принципи:

• Франція була й залишається країною зі змішаною економі­кою, тобто в ній поєднувалися державний і приватний сектори. Країна повинна стати відкритою для міжнародної конкурен­ції на відміну від довоєнних років, коли Франція проводила вкрай протекціоністську зовнішньоторговельну політику.

• Французький план не повинен мати директивного характе­ру, тобто має бути індикативним, що надає економіці бажаного напряму, проте план не повинен обтяжувати підприємства.

• План має складатися не бюрократичним, не технічним спо­собом, не вузьким колом спеціалістів, а його слід розробляти за участю організацій підприємців, профспілок, представників усіх зацікавлених міністерств, адміністрацій, незалежних експертів зі світу науки [8, с. 553—557].

Організував розроблення першого плану у Франції створений в 1946 році Генеральний комісаріат плану — головний центр французької системи планування економіки. До його складу вхо­дять біля близько плановиків-професіоналів. Цей комітет склада­ється із вертикальних (галузевих) і горизонтальних (фінансових, економічних, регіональних) підрозділів, які взаємодіють з інши­ми урядовими відомствами, у тому числі з Міністерством фінан­сів та Комітетом статистики. Сам по собі Комісаріат не має вла­ди, але розробляє план, передає його на затвердження уряду і після прийняття спостерігає за його виконанням. За свої дії він відповідає перед прем'єром Франції.

Сучасний процес планування розвитку французької економіки складається з п'яти етапів:

1. етап — перспективний аналіз чи прогноз (довгострокова перспектива від 5-ти років); визначення планових цілей і програ­мування глобальних економічних показників;

2. етап — визначення довгострокових тенденцій, їх змін, дез- агрегація макроекономічних показників;

3. етап — «стратегічні роздуми»:

• оцінювання сильних сторін економіки;

• оцінювання слабких сторін економіки;

4. етап — безпосереднє планування на 4—5 років;

5. етап — цілі на середньостроковий період 5 років розбива­ються на підрозділи на рік, два [8, с. 554].

Крім того, у 1980-ті pp. відбулася децентралізація державного управління, регіони стали територіальними колективами з роз­ширеними повноваженнями, у тому числі функцією планування. Це дало змогу узгоджувати суспільну політику, яка враховує пріоритети держави й регіону, збільшувати фінансування, що надходить з багатьох джерел, враховувати проблеми регіонів і відмінності в рівні їх розвитку. Однак децентралізація не означає повної свободи регіонів, має свої переваги й недоліки, оскіль­ки, по-перше, держава навіть у разі укладення контракту з ре­гіоном, може його не дотримуватися; по-друге, існують розбіж­ності між тривалістю виконання Національного плану та періо­дом виконання контракт-планів регіонів, а також з європейськи­ми програмами; по-третє, держава може все ж «примусити» міс­цеві структури до участі у фінансуванні, яке належить до компе­тенції держави (інвестиції у будівництво і підтримання стану доріг, вищої освіти, лікарень тощо). Така децентралізація надає перевагу уряду в підтриманні національних інфраструктур з най­меншими видатками для державного бюджету; по-четверте, роз­чарування регіонів стосовно окремих програм, за якими держа­ва не виконала своїх контрактних зобов'язань (лікарні, шля­хи); по-п'яте, ряд спеціалістів вважають, що не існує повної ко­ординації між національними, регіональними та контракт- планами [5].

Політика активного державного регулювання економіки грун­тується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і держав­них інвестиціях з метою прискорення виконання запланованого, а не на авторитарному керівництві чи вмовлянні. Міністерство фінансів Франції — головне джерело фондів для інвестування в державний і приватний сектори економіки. У своїй більшості ці фонди переказуються через спеціальний фінансовий рахунок, що називається фондом соціально-економічного розвитку. Відсотко­ві ставки за позиками нижчі від тих, що мали б платити позичаль­ники на ринку, Податкові заохочення сприяють активізації такої діяльності, що узгоджується з цілями розробленого плану. Ска­жімо, фірми, які допомагають реалізувати заплановану програму регіонального розвитку, частково або повністю звільняються від податків. Державні інвестиції, фінансовані французьким урядом, становлять понад половину всіх інвестицій у промисловість Франції.

Економічний стан Франції у XX ст. довів, що будь-яке адмініс­тративне втручання в процес формування цін у ринковій економі­ці призводить до порушення законів ціноутворення. Блокування цін на певний час усуває протиріччя у сфері обігу, але викликає протиріччя в сфері виробництва. Сьогодні втручання адмініст­рації в процес формування цін допускається у кризовій ситуації, за надзвичайних обставин, різких порушень ціноутворення тощо. У країні законодавчо визначені загальні принципи вільного ціно­утворення й основні умови, за яких вони можуть реально здійс­нюватися (наявність свободи вибору товару, послуги, продавця, наявність достовірної інформації про товар тощо).

Лібералізація цін не означає повного невтручання держави у процес ціноутворення. Перехід від політики прямого втручання на мікрорівні до системи глобального регулювання для економіки Франції є лише зміною форми втручання (від жорсткого «дири­жизму» до методів непрямого впливу). Проте за собою держава залишила право прямо регулювати ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги.

Державний сектор в економіці Франції включає галузі-моно­полісти (газова промисловість, електроенергетика, транспорт) і галузі, які працюють у режимі ринкової конкуренції (національні і комерційні банки, страхові компанії). У першому випадку держа­ва встановлює всі економічні параметри діяльності галузей-мо- нополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці, ціни на готову продукцію. У другому випадку держава мінімально впли­ває на економічні параметри діяльності цих галузей, стимулюючи їх до конкуренції з приватним сектором. Ця специфіка обумовила співвідношення між вільними цінами і цінами, що регулюються: приблизно 20 % цін регулюються державою, а 80 % перебувають у системі вільного ціноутворення.

Основним пріоритетом нового курсу є стимулювання розвитку наукомістких технологій та інноваційної сфери, її індустріалізації.

Проте держава не відмовляється від своєї ролі «граючого трене­ра», вона, як і раніше, виконує функції організатора, координато­ра та головного інвестора в реалізацію великих націонапьних про­ектів. Деякі дослідники вважають, що це свідчить про повернення до класичних принципів і методів дирижизму, з тією лише від­мінністю, що замість «полюсів росту» обираються «полюси кон­куренції». Наприклад, протягом 2005 р. національне агентство до­сліджень опрацювало 5,3 тис. заявок на фінансування передових технологічних проектів. З них вибрали 105 проектів, які поклика­ні зберегти й посилити конкурентоспроможність країни на міжна­родній арені. У свою чергу, з цих проектів 67 отримали статус «полюсів конкуренції», до яких, зокрема, відносять такі:

• розвиток нанотехнологій для використання в електроніці, медицині, біосистемах;

• створення телекомунікаційних систем з підвищеним рівнем захисту інформації;

• біологічні дослідження, в тому числі створення нових вак­цин, нових методів хімічного аналізу та діагностики;

• інформатика, в тому числі розроблення складних захище­них систем управління комп'ютерними і телекомунікаційними системами;

• авіація і космонавтика, створення сучасних транспортних систем;

• медицина, фармакологія, розроблення нових методів ліку­вання.

Низка напрямків є новими для політики французького дирижиз­му. Це — інформатика, охорона здоров'я, фармацевтика. Фінан­сування таких проектів передбачається передусім за кошти, які можуть бути отримані за рахунок приватизації. Хоча економічна політика Франції й досі називається «дирижистською», втручання держави в економічні процеси значно послаблені. Проте порівня­но з іншими розвинутими країнами державний котроль над еко­номікою Франції досить суттєвий.

Основна, навіть подвійна, проблема дирижизму пов'язана з формуванням у виробників поняття спільного інтересу, а в дер­жавних чиновників — промислового і комерційного менталітету. З залежно від обставин існує ризик, що дирижизм призведе або до трансформації держави в колоніальне володіння великих приват­них підприємців, або до бюрократизації економічного життя, , що не стимулюватиме зростання продуктивності національної еко­номіки. Певною мірою найважчий аспект дирижистських струк­тур часто пов'язаний із труднощами визначення оптимального співвідношення впливу державної влади і приватних інтересів у країнах з ринковою економікою (мінімум влади виключає со­ціальну справедливість, максимум влади перетворює державу на абсолютного монополіста).

Безумовно, як і будь-яка економічна модель, державний дири­жизм не позбавлений недоліків, серед яких основними є:

• «зарегульованість» економіки;

• нерідко заходи, здійснювані в дирижизмі, є неадекватними; вони формулюються (і це природно) суб'єктами, які є найслаб- шими у створеній структурі (промисловики — перед державою, дрібні підприємці — перед великими підприємствами тощо);

• в умовах нових технологій економічні процеси стають більш комплексними, а макроекономіка ускладнилася настільки, що перестала бути «прозорою» для централізованого управління;

• система жорсткого контролю за цінами з використанням принципу їх блокування робить ринок негнучким, стримує зрос­тання виробництва, конкуренції і на певному етапі обмежує віль­ний рух капіталу, праці, товарів і послуг. Крім того, контроль за цінами призводить до зростання імпорту, оскільки іноді вигідніше купувати товари за кордоном, ніж виробляти у Франції. Будь-яке адміністративне втручання в ціноутворення в ринковій економіці призводить до порушення законів ціноутворення. Блокування цін на певний час усуває протиріччя у сфері обігу, але викликає про­тиріччя у сфері виробництва;

• високі норми відрахувань на підтримку системи соціально­го страхування призвели до того, що підприємствам стало неви­гідно створювати нові робочі місця, звідси і негнучкість фран­цузького ринку праці;

• великі масштаби державних інвестицій і соціальних втрат неминуче викличуть кризу державних фінансів;

• централізований перерозподіл не завжди буває ефективним;

• нерентабельність державних монополій може викликати інфляцію витрат.

Проте конкурентні переваги поданої моделі, їх ефективність, підтверджена практикою, можуть бути активно використані краї­нами з перехідною економікою. Зокрема, слід зауважити:

1. Дирижизм є одним із засобів мобілізації народного госпо­дарства для досягнення у найстисліші терміни конкретних цілей. Ці цілі можуть бути дуже різними: організація економіки в період війни, зусилля для прискорення економічного зростання, досяг­нення повної зайнятості. Це може бути також прагнення знайти рівновагу між динамікою, пов'язаною з приватною ініціативою, прибутком, капіталістичними структурами, та бажанням привести цю діяльність у відповідність із загальними інтересами та забез­печити справедливу вигоду для всіх суб'єктів господарювання.

2. Дирижизм не ставить за мету соціалізм (і обов'язкову націо­налізацію), він прагне досягти лише деяких результатів соціалізму (єдності економічних рішень і соціальної справедливості), виклю­чаючи революційні зміни структури суспільства.

3. Дирижизм є ефективним методом реалізації соціально-еко- номічної політики держави й інструментом впливу на її функціо­нування

4 Дирижизм здатний координувати дії рівноправних госпо­дарських суб'єктів.

Отже, модель державного дирижизму є сучасною, конкурент­ною, продуктивною моделлю економічної політики, що дає змогу координувати взаємодію усіх суб'єктів економічної діяльності, забезпечує високий рівень соціального захисту населення і є од­ним із оптимальних і ефективних інструментів для досягнення високих економічних показників у найстисліші терміни.