1.6. Теоретичні основи міжнародної торгівлі товарами і послугами

Основою зовнішньоторговельних політик держав завжди були концепції міжнародної торгівлі як спроби теоретичного осмислення та пояснення причин міжнародного товарного обміну, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку. На сьогодні можна виокремити п’ять груп концепцій розвитку міжнародної торгівлі [40, с. 11–12]:

• меркантилізму (раннього та пізнього);

• переваг (абсолютних і відносних);

• чинників виробництва;

• неотехнологічні;

• конкурентоспроможності.

Меркантилізм – економічне вчення періоду становлення капіталізму у XV–XVII ст. Ранній меркантилізм, ідеологами якого були В. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія), виник наприкінці XV ст. та ґрунтувався на доктрині “грошового балансу” – нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні (або суб’єктивному обмеженні) вивезення грошей.

З метою досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали за доцільне:

• встановлювати максимально високі ціни на експортовані товари;

• якомога більше обмежувати імпорт товарів;

• не допускати вивозу з країни золота і срібла.

Теорія пізнього меркантилізму, представниками якого були Т. Мен (Англія), А. Серра (Італія), А. Монкретьєн (Франція), розвивалась з другої половини XVI ст. до середини XVIII ст. Основним змістом цього напрямку є доктрина “активного торговельного балансу”, який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно з витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках).

З метою досягнення активного торговельного балансу пізні меркантилісти рекомендували:

• захоплювати зовнішні ринки завдяки дешевим товарам;

• перепродавати товари одних країн в інших;

• допускати обмежений імпорт товарів (окрім предметів розкоші);

• вивозити золото та срібло для здійснення вигідних торговельних операцій.

Тобто для концепції меркантилізму характерними були такі риси: повна експлуатація природних ресурсів, сприяння експорту, обмеження імпорту, важливість володіння золотом та іншими валютними металами.

Значення концепції меркантилізму полягає у тому, що це була перша спроба створити теорію міжнародної торгівлі, що прямо погоджувала торговельні відносини з внутріекономічним розвитком країни, її економічним зростанням.

Обмеженість меркантилізму полягає в тому, що меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення однієї нації може відбуватися не тільки за рахунок зубожіння інших, з якими вона торгує, що міжнародна економіка розвивається, а тому розвиток країни можливий не тільки за рахунок перерозподілу вже існуючого багатства, а й за рахунок його нарощування.

Автор теорії абсолютних переваг – шотландський економіст і філософ А. Сміт. Згідно з даною концепцією країни, що володіють природними перевагами (пов’язаними з кліматичними умовами і природними ресурсами) та придбаними перевагами (пов’язаними з розвитком технології і високою кваліфікацією працівників) у виробництві тих чи інших товарів, можуть виготовляти їх ефективніше, ніж інші. Якщо торгівля не буде обмежена, – стверджував А. Сміт, – то кожна країна спеціалізуватиметься на виробництві тих товарів і послуг, у якому вона має абсолютну перевагу.

Теорія абсолютних переваг показує переваги поділу праці не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. На відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку.

Однак ця теорія не розглядає ситуації, коли б яка-небудь країна мала абсолютну перевагу по всіх товарах або не мала б її по жодному товару. Це зробив англійський економіст Д. Рікардо, який стверджував, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Теорія відносної переваги у витратах стверджує, що міжнародна торгівля вигідна для будь-якої країни і для тієї, котра ні в чому не має переваг, і для тієї, котра має переваги абсолютно для всіх товарів. У кожній країні (без урахування абсолютних переваг) завжди знайдеться товар, виробництво якого ефективніше (щодо співвідношення витрат), ніж виробництво решти товарів. Країна отримає більший виграш, якщо сконцентрує свої ресурси на більш ефективних виробництвах. Товар, для якого відносна вигода є найбільшою, і повинен експортуватись.

Отже, за даною концепцією міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось – менше.

Обмеженість теорії порівняльних переваг полягає у тих вихідних передумовах, на яких вона будується. Вона не враховує впливу зовнішньої торгівлі на розподіл доходів усередині країни; коливання цін і заробітної плати, міжнародний рух капіталу; не пояснює торгівлі між майже однаковими країнами, жодна з яких не має відносної переваги перед іншою.

Теорію чинників виробництва обґрунтував у 30-х роках ХІХ ст. Жан-Батист Сей, включаючи до таких чинників працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва. Шведські економісти Е. Хекшер та Б. Олін у 20–30-х роках ХХ ст. застосували цю теорію для пояснення причин міжнародної торгівлі.

Основні положення їхньої концепції у наступному: найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них чинників виробництва (наявність більших за розмірами та продуктивніших земельних ресурсів, значних або дешевших ресурсів робочої сили, функціонування порівняно більшого за обсягом і продуктивнішого за структурою капіталу). Країна об’єктивно орієнтується на вивезення тих товарів і послуг, для спеціалізації щодо яких у неї є порівняно кращі чинники виробництва, і навпаки – в імпорті переважають товари та послуги, які у даній країні відносно дефіцитні.

Отже, теорія співвідношення чинників виробництва стверджує, що співвідношення частки землі, трудових ресурсів і капіталу зумовлює їх порівняльну вартість. Ці витрати, у свою чергу, визначають, які товари країна може виробляти більш ефективно й експортувати.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і відповідно стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напрямку, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються і з часом зникають. До теорій і моделей неотехнічного напрямку належать: модель наукомісткої спеціалізації, теорія технологічного розриву, теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку, модель економії на масштабах виробництва, концепція внутрішньогалузевої торгівлі.

Модель наукомісткої спеціалізації обґрунтовує об’єктивність спеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно складних товарів, а країни, що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та експорті переважно ресурсномістких товарів.

Теорія технологічного розриву пояснює торгівлю між країнами існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Тобто прогресивні технології, що ними володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних ринках. Реалізація на світовому ринку технологічних новинок дає змогу інвестування у нові дослідження і розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, в свою чергу, формує стабільну технологічну перевагу і відповідну спеціалізацію країн.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку розроблена економістом США Р. Верноном у 1966 р. Сутність цієї теорії у тому, що один і той же товар в один і той же час перебуває у різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Теорія вказує на безпосередню залежність між місцем галузі в експорті країни та рівнем галузевих науково-дослідних робіт.

Згідно із зазначеною теорією є три фази життєвого циклу продукту: впровадження нового продукту у виробництво; організація нового виробництва; зрілість виробництва. Тобто для спрощення аналізу виокремлюється: новий товар, зрілий товар, стандартний (поширений) товар. А країни, в свою чергу, поділяються на країни-новатори, країни-послідовниці та інші країни, які останніми починають споживання та виробництво товару. Відповідно до зазначеного:

• найрозвиненіші держави можуть спеціалізуватися на виробництві найновіших товарів;

• країнам із середнім економічним розвитком слід зосередитися на випуску вже апробованих товарів;

• країни, що розвиваються, повинні виробляти товари, що завершують свій життєвий цикл.

Проте теоретики життєвого циклу продукту не враховують соціального аспекту міжнародного підприємництва. Вони розглядають транснаціональні корпорації лише як засіб поєднання фаз виробництва.

У моделі економії на масштабах виробництва основним є припущення, що розвинуті країни наділені чинниками виробництва приблизно в однакових пропорціях, а тому торгівля між ними доцільна в тому разі, коли вони спеціалізуються на виробництві товарів різних галузей, що дає змогу знижувати витрати за рахунок масового виробництва.

Модель внутрішньогалузевої торгівлі зорієнтована на дослідження та пояснення такої сучасної тенденції розвитку міжнародної торгівлі, як внутрішньогалузева торгівля між країнами. Тобто країні вигідніше експортувати товари, у виробництві і торгівлі якими вона нагромадила досвід на внутрішньому ринку, насичення якого є передумовою успішного експорту.

У 1961 р. шведський економіст П. Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основними у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови і характер попиту, зумовлені однаковим або близьким рівнем ВНП на душу населення в країнах.

Зазначена теорія відома як теорія представницького попиту. Новий підхід спирається на такі принципи:

• умови виробництва залежать від умов попиту. Ефективність виробництва тим вища, чим більший попит;

• умови вітчизняного виробництва залежать переважно від внутрішнього попиту. Саме вітчизняний представницький попит є опорою виробництва і “необхідною, але не достатньою умовою”, щоб товар можна було експортувати;

• зовнішній ринок – це лише продовження внутрішнього ринку, а міжнародний обмін – тільки продовження міжрегіонального.

Відмінності у перевагах споживачів пояснюють торгівлю між подібними країнами.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірми, а не країни. Основною одиницею конкуренції є галузь як група конкурентів, що виробляють товари або надають послуги та безпосередньо змагаються між собою. Успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від правильно визначеної конкурентної стратегії.

Особливості конкуренції в галузі залежать від п’яти чинників: можливості появи нових конкурентів; вірогідності появи або ступеня впливу товарів-замінників; поведінки постачальників; поведінки споживачів; суперництва існуючих конкурентів між собою.