20

Тема: “Право в соціальному регулюванні”.

П Л А Н

Питання 1. Поняття, ознаки і структура правових відносин.Підстави виникнення правових відносин.

Питання 2. Поняття, ознаки і форми реалізації права. Тлумачення права.

Питання 3. Механізм правового регулювання.

Питання 4. Правова свідомість і правова культура.

4.1. Поняття, структура і види правової свідомості.

4.2. Поняття і сутність правової культури.

Питання 1. Поняття, ознаки і структура правових відносин. Юридичні факти.

Правові відносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких наділені взаємними суб’єктивними правами і юридичними обов’язками.

Правові відносини “персоніфікують” правові приписи і є способом їх реалізації.

Ознаки правових відносин є наступними:

1. Виступають видом суспільних відносин;

2. Виникають на основі правових норм;

3. Їх учасники наділені суб’єктивними правами і юридичними обов’язками;

4. охороняються державою.

Правові відносини надзвичайно різноманітні і класифікуються за різними підставами:

1) в залежності від предмета правового регулювання вони поділяються на конституційні, адміністративні, кримінальні, цивільні, трудові, цивільно-процесуальні і т.д.;

2)за їх характером – на матеріальні і процесуальні;

Матеріальні правові відносини здійснюються безпосередьно відносно певного соціального блага. (Наприклад, купівля-продаж будь-якого товару). У свою чергу, процесуальні правові відносини виступають проміжною ланкою в процесі реалізації матеріальних норм права, вони здійснюються для досягнення кінцевого результату матеріальних правових відносин. (Наприклад нотаріальне оформлення договору купівлі-продажу автомобіля).

1. в залежності від функціональної ролі – на регулятивні і охоронні;

Регулятивні правові відносини виникають в ситуаціях, коли інтереси суб’єктів спрямовані на реалізацію норми права, що передбачає їх взаємні права і обов’язки. Охоронні правові відносини мають місце у випадках порушення суб’єктивного права. Такі відносини виникають вже не між рівними суб’єктами, а між державою і потерпілим, державою і правопорушником.

2. в залежності від ступеня конкретизації суб’єктів – на відносні і абсолютні.

Відносні правові відносини проявляються в тому, суб’єкти мають взаємні права і обов’язки. У свою чергу, абсолютні правові відносини передбачають наявність обов’язків у декількох суб’єктів права у відношенні до одного.

Структура правових відносин включає такі складові: суб’єкт, об’єкт та зміст (суб’єктивні права і обов’язки).

Об’єктом правових відносин виступає те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його суб’єктів.

Зміст правових відносин – це суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів правових відносин.

Суб’єкти правових відносин – це їх учасники, які мають певні суб’єктивні права і обов’язки. Особу як учасника правових відносин характеризують елементи правосуб’єктності.

До елементів правосуб’єктності відносять: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність – можливість особи бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків. Правоздатність виникає з моменту народження особи. Вона не залежить від віку, психічного і фізичного стану. Наприклад, малолітня дитина може отримати власність у спадщину.

Дієздатність – здатність особи своїми діями набувати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки.

Деліктоздатність – здатність особи нести відповідальність за скоєне правопорушення.

Правові відносини виникають не самі за собою, а на основі юридичних фактів.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення певних юридичних наслідків, а саме правових відносин.

Тому юридичні факти розглядаються як передумови виникнення правових відносин.

Юридичні факти-дії залежать від волі осіб (наприклад, свідоме укладення договору купівлі-продажу).

Юридичні факти-дії можуть бути правомірними і неправомірними.

У свою чергу, правомірні, поділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Юридичні акти – дії осіб, що безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення правових відносин (наприклад заява студента з проханням зарахувати його на заочне відділення ВУЗУ).

Юридичні вчинки – дії осіб, що не мають своєю метою виникнення правових відносин, проте правові наслідки наступають відразу після вчинення таких дій. (Наприклад факт створення витвору мистецтва, що тягне за собою відносини авторського права).

Висновки по питанню.

Питання 2. Поняття, ознаки і форми реалізації права.

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відноси­нах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізують­ся. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний резуль­тат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя.

Реалізація правових норм здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право.

Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні пози­чальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства вста­новленого порядку звільнення працівника), досягненні певного ре­зультату (наприклад, виконанні обумовленої цивільною угодою роботи) мати систематичний (як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додер­жання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі). Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбув­ся, тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб'єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами.

Реалізація права є необхідною стороною функціонування права, без чого воно втрачає своє соціальне призначення. Реалізація права – це фактичне здійснення правових приписів, втілення в життя передбачених ними суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

У цілому реалізація норм права може бути визначена як про­цес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб'єктів, що здійснюють на­лежні їм суб'єктивні юридичні права і обов'язки.

За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання.

Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично ви­знаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інте­ресів. Використання може відбуватися як в активній, так і в па­сивній поведінці правових суб'єктів.

Виконання являє собою форму реалізації зобов'язуючих пра­вових приписів, які покладають на особу юридичні обов'язки ак­тивного типу, і тому завжди пов'язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов'язку.

Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов'язки пасивного ти­пу, і полягає у відмові суб'єктів права від юридичне заборонених видів поведінки.

Використання, виконання і дотримання належать до безпосе­редніх форм правореалізації, тобто та­ких, які, по-перше, проходять будь-який процес реалізації норм права, і, по-друге, що не потребують стороннього втручання, здійс­нюються виключно через власну поведінку осіб, яким адресовані відповідні правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні.

Застосування права – це владна діяльність уповноважених державних органів щодо вирішення конкретної юридичної справи шляхом винесення відповідного індивідуального правозастосовчого акта.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.

Передусім, це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовча діяльність здійснюється вказаними суб'єк­тами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.

Застосування права здійснюється в наступних випадках:

1. Коли особа самостійно не може реалізувати своє право (зарахувати себе до учбового закладу, призначити пенсію тощо);

2. Коли виникає спір про право між різними особами. (Наприклад спір про право власності на спільне майно між подружжям при розлученні).

3. Коли виникає необхідність захисту суб’єктивного права, що було порушено (наприклад при скоєнні злочину відносно особи).

Правозастосування являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з послідовних стадій.

До стадій застосування права відносять:

1. Аналіз фактичної основи справи.

На даній стадії орган, що здійснює застосування права вивчає конкретні життєві обставини, що мають значення для прийняття рішення у справі. (Наприклад, орган дізнання опитує свідків злочину, щоб отримати якомога повнішу інформацію про обставини протиправного вчинку).

2. Аналіз юридичної основи справи.

Дана стадія передбачає надання юридичної оцінки фактичним обставинам справи. Суб’єкт застосування права здійснює юридичну кваліфікацію справи, тобто співставляє конкретні факти з приписами юридичних норм. (Наприклад, слідчий, виходячи з обставин протиправного вчинку – об’єкту посягання, протиправних наслідків, форми умислу визначає який злочин, передбачений певною статтею кримінального кодексу, було скоєно).

3. Завершується правозастосовча діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов'язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні акта застосування права, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. (Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу).

Отже, слід розмежовувати ознаки обов'язковості і примусовості вико­нання актів застосування права.

Тлумачення права займає важливе місце в процесі правореалізації, і, особливо, в правозастосуванні: перед тим, як застосувати право, необхідно з’ясувати його зміст. В процесі тлумачення необхідно визначити мете і соціальну направленість правової норми. Необхідність тлумачення визначається тим, що норми права – це загальні правила, в яких суспільні відносини відбиті в типових, а не в індивідуальних проявах. Тому тлумачення дає можливість зіставити конкретні відносини з загальним приписом. Крім того, правові норми містять спеціальні юридичні терміни, точне і єдине розуміння яких має надзвичайно велике значення для реалізації права, затим, і для забезпечення законності в правових відносинах. Тлумачення норм права – це діяльність, яка має на меті з’ясування волі законодавця, що виражена в правовій нормі.

Термін “тлумачення” використовується в такому значенні: 1) з’ясування (усвідомлення) змісту правової норми особою, яка реалізує її; 2) роз’яснення змісту правової норми , тобто доведення змісту правової норми одним суб’єктом до свідомості інших; 3) інтерпретація правової норми, тобто привнесення в її розуміння нового змісту та появи т.зв. ”вторинних” норм.

Тлумачення за суб’єктами поділяють на офіційне(обов’язкове) та неофіційне(необов’язкове). Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженими державними органами і є обов’язковим для тих, кому воно адресоване. Напр., тлумачення, яке здійснюють Конституційний суд чи Верховний суд. Офіційне тлумачення буває автентичним, легальним та судовим, нормативним і казуальним, і здійснюється в документальній формі. Неофіційне тлумачення здійснюється будь-яким неуповноваженим суб’єктом, але особливе значення мають побутове та доктринальне тлумачення. Хоч і те і інше не мають юридичної сили, але впливають на розуміння і реалізацію права в суспільстві.

Серед видів тлумачення за ступенем індивідуалізації виділяють нормативне і казуальне тлумачення.

Нормативне тлумачення має загальний характер, воно розповсюджується на всі можливі випадки реалізації правової норми. Казуальне тлумачення пов’язане з конкретною справою (казусом) і розповсюджується тільки на цю конкретну справу. Таким є, наприклад, вирок суду, в якому тлумачиться застосовувана правова норма, чи постанова колегії Верховного суду щодо конкретної справи .Тлумачення за обсягом правової норми деколи називають інтерпретацією, що дещо звужує це поняття. Тлумачення за обсягом поділяють на буквальне, обмежувальне та розширювальне. Буквального тлумачення вимагають правові норми, зміст яких точно відповідає логічній формі їх втілення (викладу). Обмежувальне тлумачення має місце тоді, коли зміст формально вираженої правової норми в результаті неточного формулювання ширший від реально існуючого її розуміння правою теорією і практикою. В цьому випадку об’єм правової норми “звужується”, тобто вона розповсюджується на менше коло правовідносин, ніж випливає з її змісту. При розповсюджувальному тлумаченні, навпаки, зміст правової норми тлумачиться ширше порівняно з текстовим її формальним виразом.

Обмежувальне та розповсюджувальне тлумачення розглядаються як виняток.

У всіх випадках тлумачення його суб’єкти використовують для досягнення мети з’ясування змісти правової норми і адекватного виявлення волі законодавця різні прийоми (методи): філологічний (мовний), логічний, системний. Називають також історико-політичний, цільовий та спеціально-юридичний способи тлумачення

В процесі тлумачення важливе значення мають акти тлумачення (інтерпретаційні акти) , які містять положення щодо конкретизації правових приписів та роз’яснення правових норм. Їх особливість виявляється в тому, що вони діють в єдності з тими нормативно-правовими актами, які вони інтерпретують. В теорії права розрізняють інтерпретаційні акти правотворчості і інтерпретаційні акти правозастосування.