Право власності - це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна.

Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності - право володіння, користування і розпо­рядження.

Право володіння означає юридичне забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Право користування - це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження - це юридичне закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення.

ЦК до речових прав відносить не тільки право власності, а й речові права на чуже майно (статті 395-417). Можна погодитися з думкою, що основу речового права, його ядро становить право власності, але законом цей інститут доповнений ще й правами на чуже майно. Відповідно до ст. 395 ЦК речовими правами на чуже майно визнаються:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Серед загальних ознак прав на чужі речі відзначають те, що вони:

- обтяжують право власності;

- здійснюються незалежно від волі власника;

- здійснюються лише у певних межах;

- захищаються від усіх осіб, в тому числі від власника.

Інші речові права на чуже майно є похідними від права власності, обмежені за змістом порівняно з ним.

Підстави набуття права власності - це передбачені законом юридичні факти, за яких в учасника відносин виникає суб'єктивне право власності.

Наприклад, юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК). Фізична особа може набути майно у власність в результаті отримання спадщини чи створивши річ власною працею.

Усі підстави права власності можна поділити на первісні і похідні. Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. Такими вважають: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини тощо.

Похідними підставами набуття права власності вважають такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них належать численні цивільні правочини (купівля-продаж, дарування та інші), а також спадкування.

Окреме місце серед підстав набуття права власності посідає набувальна давність. Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов: добросовісність володіння; строк володіння майном.

Підстави припинення права власності — це передбачені законом юридичні факти, за яких власник втрачає суб'єктивне право власності.

Право власності у власника припиняється насамперед у тих випадках, коли його набуває у власника інша особа. При цьому має місце правонаступництво. Правонаступництво зумовлює, як правило, похідні способи набуття права власності, а первісні — лише у випадках і межах, передбачених законом. У більшості випадків виникнення права власності на річ у однієї особи означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи. При цьому підста­ви набуття права власності розглядаються водночас і як підстави для його припинення.

Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язано з правонаступництвом і новим правом власності, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Аналогічна картина виникає і у разі виробничого вжитку матеріалів. Але якщо при особистому вжитку право власності на річ взагалі припиняється, у разі виробничого вжитку у зв'язку з припиненням права власності на певну річ виникає право власності на нову.

Підстави припинення права власності це такі юридичні факти, які передбачені законом. Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Ця норма має невичерпний характер, оскільки право власності, зазначене в ній, може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом.

Усі підстави припинення права власності поділяють на дві групи:

а) такі, що залежать від волі власника;

б) такі, що не залежать від волі власника.

До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна; відмова власника від своєї власності; знищення майна власником та інші.

Другу групу становлять, наприклад, випадки примусового продажу або примусового вилучення майна, що передбачені законом (реквізиція, конфіскація); знищення майна власника іншою особою поза його волею; загибель майна власника внаслідок стихійного лиха тощо.

Питання: 12. Зобов'язально-правові способи забезпечення виконання зобов'язань

Відповідь:

Засоби забезпечення виконання зобов'язань можуть бути класифіковані за різними підставами. Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти речово-правові і зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток, притримання.

Зобов'язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або до третіх осіб, що вступили заздалегідь у договір, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Неустойка. Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Неустойка, з одного боку, є способом забезпечення виконання зобов’язань, з іншого - мірою (формою) цивільно-правової відповідальності, її практичні переваги безсумнівні:

1)вона застосовується незалежно від заподіяння збитків;

2)не вимагається, як правило, надання позивачем інших доказів, окрім доказу факту порушення договору;

3)розмір неустойки здебільшого дає можливість відновити майнові втрати, якщо вони мали місце;

4)неустойка звичайно застосовується у ході виконання договору за порушення кожного обов'язку, кожної умови, а не за невиконання договору в цілому, що є для кредитора певною перевагою, бо він уже в момент правопорушення володіє достатньо оперативним засобом, щоб спонукати боржника до виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Формами неустойки є штраф і пеня.

Штраф - це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання.

Пеня - це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання

Як уже зазначалося, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання боржником. Але кредитор не має права на неустойку у разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі, а кредитор, отримавши неустойку, не позбавляється права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань (ст. 552 ЦК). Водночас кредитор має право не вимагати сплати неустойки і відшкодування збитків, обмежившись вимогою про виконання зобов’язання в натурі.

Порука. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором іншої особи (боржника) за належне виконання нею свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлена субсидіарна відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

До поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Згідно зі ст..559 ЦК порука припиняється:

1) припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

2) якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

3) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

4) після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Гарантія. Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша кредитна (фінансова) установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого зобов'язання.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана. За загальним правилом вона не може бути відкликана гарантом, але закон допускає закріплення такої можливості у самій гарантії.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання, на забезпечення якого видана гарантія, навіть і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Згідно зі ст. 563 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Гарант має право відмовити кредиторові у задоволенні його вимоги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги (ст. 565 ЦК України).

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії (ст. 566 ЦК).

Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Відповідно до ст. 568 ЦК зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1)сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2)закінчення строку дії гарантії;

З)відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом поверненні її гарантові;

4)відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. При цьому у першому, другому і четвертому випадках припинення зобов'язання гаранта не залежить від повернення йому гарантії.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Згідно зі ст. 569 ЦК гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника у межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Але гарант не має такого права у разі, якщо він сплатив кредиторові суму, яка не відповідає умовам гарантії (договором між гарантом і боржником може бути встановлено і ніше).

Питання: 13. Цивільно-правове регулювання відносин, пов'язаних з творчою діяльністю

Відповідь:

Стаття 54 Конституції України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Законодавство України про право інтелектуальної власності - це система правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об'єкти, що визнаються й охороняються законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається Цивільним кодексом України та іншими законами. До них належать:

- літературні та художні твори;

- комп'ютерні програми;

- компіляції даних (база даних);

- виконання;

- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції; - сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Право інтелектуальної власності - право особи на результат інтелектуальної творчої діяльності (ст. 418 ЦК України). Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК України та іншими законами.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник) та інші особи, яким належать особисті немайнові права та майнові права інтелектуальної власності.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності:

- право на визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності;

- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдавати шкоди честі та репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

- інші особисті права інтелектуальної власності.

Особливістю особистих немайнових прав інтелектуальної власності є те, що вони належать творцеві, за винятком окремих випадків, передбачених законом. Ці права не залежать від майнових прав інтелектуальної власності, на відміну від останніх не можуть відчужуватися і діють безстрокове, якщо інше не визначено законом.